Версiя для друку Обговорити в форумi

«...Моїй милій Матусі! Хай Вас, рідненька, Бог благословить! Матусі, яка не народила мене, але рідною стала! Нехай усе світле збувається у Вашому житті, моя мамусю Галю! Я цілую ніжно Ваші невтомні руки, що й мене доглядають, як рідного сина. Ви, мамо, свята Мадонна благословенна Господом у цім житті... З повагою до Вас — син Андрій»...
Таких вітань у Галини Гнатівни Скрипниченко багато — од десятьох (!) рідних синів та дочок, а ще від трьох синочків, котрих пригорнула до свого серця ця великодушна Жінка, Мати, Мадонна з благословення Господнього! Бердичівська Мадонна, бо саме в цьому чепурному місті на Житомирщині вона мешкає зі своєю великою родиною.
...Щасливим видався 1975-й рік для Галини та Євгена Христиченків, коли вони стали на весільний рушник, поєднали долі в щирій любові та порозумінні. Почали мов добірні грибочки після рясних літніх дощів скрашувати їхнє подружнє щастя синочки та донечки. А нині первісток цього славного подружжя Віталій уже своїх чотирьох діток ростить у далеко ще не сорок літ. Брат його Анатолій вже трійко діток має. Потім Леся, Федя, Василько, Сашко звеселили родину Христиченків: вони сьогодні ростять восьмеро синочків і донечок! Отож, п’ятнадцять (!) онуків мають у родинному гурті дідусь і бабуся Христиченки.
Та, на превеликий жаль, не всіх славних онуків випало діждатися Євгену Никифоровичу Христиченку... Трагічний випадок рано вкоротив його життєвий шлях... Того трагічного року найстаршому синові виповнилося 20 літ, а наймолодшому Романкові лише п’ять...
Сьогодні ще біля матері живуть Максим, Денис, Лілія та Роман — поки ще не одружені. А старші, котрі вже мають власні сім’ї, майже всі проживають у рідному Бердичеві, а двоє — у сусідній Мирославці. Що цікаво — майже всі Христиченки добре знаються на будівельній справі, й удома все до пуття зроблено власноруч батьками і дітьми, тягнуться до справи вже й онуки.
Через чотири роки після смерті чоловіка до їхнього гурту долучився ще один синок сирітської долі — Андрій Каленик. У чотири рочки потрапив він до інтернату. Підріс, скінчив школу, вчився в місцевому професійному училищі. Познайомився із синами Галини Гнатівни, часто гостював у цій родині. А невдовзі взяла його Галина Гнатівна за свого сина. Та в Андрія ще було двійко менших братиків, котрі також мешкали в сиротинці. У вихідні він їх забирав із собою до гурту Христиченків, а невдовзі і вони стали рідними для Галини Гнатівни та її дітей.
— Нас тато і мама завжди вчили не цуратися ніякої роботи, — каже Денис Христиченко. — Ми не просто бачили труднощі, а вчилися з малих літ їх переборювати, ніколи не докучали батькам якимись забаганками, виходили із ситуацій як могли, бо все в нашій сім’ї було з любові... Ми найдужче любимо і шануємо батьків, тяжко пережили втрату дорогого татуся, а його смерть ще більше нас зріднила, згуртувала, бачте, навіть чужі діти нашій матусі рідними стали, а для нас — братами. Може, в цьому і є найвищий вимір людського щастя...

Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,
журналіст

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 10.05.2013 > Тема "З потоку життя"