Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Про автора
Кобзар Володимир Федорович народився 27 квітня 1947 року в с. Восток, нині Башкортостан, РФ.
В Україні з 1955 р.: с. Матвіївка Чигиринського району Черкаської області (1955-1956), смт. Олександрівка на Кіровоградщині (1956-1966). Служив у війську (1966-1968), навчався на факультеті журналістики Київського університету (1969-1974). Жив і працював у Сімферополі (1974-1981), Кіровограді (1981-1997). У Києві з 1997 р.
Автор публікацій у кіровоградській та київській періодиці, збірок прози «Провулок Гвардійський» (Сімферополь, 1980), «На отчому порозі» (Дніпропетровськ, 1988), повісті-казки «Буваличі» (Київ, 2012). Член НСПУ (1989).

Володимир Кобзар
Колись, у майбутньому
Новела

1
У товарному вагоні на двоярусних нарах ворушкаються стрижені юнаки. Вони у цивільному одязі, замислені й мовчазні. Рустем, найстарший серед них, завмер біля розчинених дверей, вбираючи очима забарвлений назелено степ, який пропливає повз нього. Рвучкий вітер жене степом торішнє перекотиполе. Червоно западає сонце. Сутеніє.
— Сиваш! – виривається в Рустема, коли він ще здалеку помічає тьмяні сплески води в затоці.
Кілька юнаків припадають до бокових віконець. Поїзд пригальмовує перед мостом через протоку. Ген далі у степу молодиця і її десятирічний син проводжають поглядами ешелон. Хлопчик прощально махає рукою. Рустем і собі піднімає руку. Мелькає межовий знак кордону між Кримом та Україною. Ця межа пришпорює Рустема. «Зараз або ніколи!» — вдаряє гаряча думка, і він кидається у вагон:
— Хто зі мною?
Чиясь постать ворушиться у кутку:
— Піймають.
— То краще їхати у безвість?
— Кисмет… — зітхають у кутку.
Решта мовчать, позіхають, відводять очі. «Кисмет?.. Покірно їхати світ за очі?!» Рустем хапає з нар свою заплічну торбу і квапиться до дверей. Ширше їх розсунувши, стрибає під укіс.
Дочекавшись за кущем кураю, поки останній вагон зникне з очей, скрадається до Сиваша. Праворуч від хутірця долинає собачий гавкіт. Ліворуч бовваніє міст над Чонгарською протокою. Біля сторожки на мосту спалахує сірник, — вартовий неквапом прикурює цигарку. Рустем присідає і не зводить з вартового очей. Нарешті недокурок летить у воду, вартовий зникає в сторожці.
Рустем заходить у Сиваш і довго чапає теплим мілководдям, аж поки раптом не провалюється в промоїну. Солона й гірка вода хлюпає в обличчя. Він мимоволі ковтає її, відпльовується, борсається у воді. Він не вміє, але намагається плисти, і потроху вибирається з промоїни. Відсапуючись, оглядається: до обох сиваських берегів однакова відстань.
Перевівши подих, рушає далі. Сиваш мілкішає. Нарешті – довгождана суша. Рустем кидає торбу додолу, віддихується. Лягає долілиць на кримську землю, яка досі тримає тепло сонячного травневого дня, і шепоче: «Єлена…»

2
Осяяний полуденним сонцем будиночок Айше самотньо тулиться на околиці кримськотатарської частини села поруч з лісовим узгір’ям. Айше розкладає на кам’яній огорожі килими та зимову одежу. Її невістка Еміне, наспівуючи, поле грядку з квітами.
 Буяє яскравим зеленим листям садок. На засніженій квітом груші-дичці гудуть бджоли. Жвавий півень топче курей, які пасуться у траві, і щоразу переможно кукурікає, необачно забуваючи про яструба, який дедалі ближче ширяє над узліссям. Час від часу подвір’ям, помахуючи хвостом, заклопотано пробігає Юлбарс.
З подвір’я як на долоні видніється західна околиця села, розташована у долині. Звідти ген у гори в’ється дорога. Над нею з’являється курява. Айше полишає роботу і прислухається до незвичних звуків, які долинають від дороги.
— Чуєш? – звертається до Еміне.
— Гудуть. Сьогодні їхній день, — озивається Еміне. — Буде багато травневого меду.
— Я про дорогу з Бахчисарая.
Юлбарс насторожується і гавкає у бік дороги, звідки долинає гудіння.
— Ти чого, Юлбарсе? Хтось чужий? — Еміне сторожко озирається на узлісся. — Чужі тут не ходять.
На дорозі з долини виповзають «студебекери»: один, другий… десятий. Вражені їхніми розмірами та кількістю, жінки завмирають.
Яструб стрімголов летить до землі і б’є півня. Налякані кури пурхають урізнобіч. Яструб шугає вгору із здобиччю у кігтях. На зелену траву повільно падає біла закривавлена пір’їна.
— Це знак… — скрушно хитає головою Айше і шепоче про себе: — «Ті, що стоятимуть праворуч, — хто ж вони ті, що стоятимуть праворуч? І ті, що стоятимуть ліворуч, — хто ж вони ті, що стоятимуть ліворуч?»
— Про що ви? – збентежено питає Еміне.
— Так сказано в Корані. Про майбутнє…

3
До подвір’я Айше під’їздить «вілліс». З нього вибираються капітан Іванов, старшина Петренко, молодий солдат Замеля і голова сільради Макар Макаріос. Капітан з командирською сумкою і біноклем. Макаріос трохи накульгує, на плечі теліпається поштарська торба. Старшина і Замеля озброєні автоматами, з «сидорами» за плечима.
Макаріос іде у двір першим. Юлбарс пізнає його і привітно махає хвостом. На решту гавкає для годиться. З будинку виходять Айше та Еміне.
— Здрастуйте, товариші татари, — вітається капітан.
— Добрий день, — відповідає Еміне.
— Ми по ділу, — каже Макаріос.
— Добрий день… Знову перепис? – питає Айше.
— Не зовсім… — відповідає Макаріос.
Капітан дістає з командирської сумки папір та олівець і звертається до Айше:
— Ваші прізвище, ім’я, по батькові?
— Ісмаілова, Айше.
— А по батькові?
— У нас не прийнято по батькові.
— А в нас прийнято.
— Мого батька звали Османом.
— Так і пишемо: Османівна. Хто ще тут живе?
— Еміне. Моя невістка.
Усміхнена Еміне ступає ближче, привітно киває головою.
— Емма? Чи Емілія? – перепитує капітан.
— Еміне.
— Е-мі-не… А по батькові?.. Втім, не має значення… Далі.
— Один син фронтовик. Тепер лікується десь у госпіталі.
— Це все?
— Старшого сина кілька днів тому забрали в трудову армію.
— А чоловік? – примружується капітан.
— Я розведена. Про колишнього чоловіка нічого не знаю… І знати не хочу.
— Ви добре говорите російською мовою.
— Я вчителька.
— Так-так. Нікого не забули?
— Ви й покійників записуєте?
— Я про синів. Третього ви чомусь не згадуєте.
— Ви не питали.
— Тепер питаю.
— Це допит?
Капітан чиркає у блокноті так, аж грифель ламається:
— Поки що ні.
— Я не знаю, де він.
Капітан ховає блокнот і заходить у дім. Айше та Еміне, роззувшись, ідуть за ним. Макаріос також роззувається і заходить слідом. Старшина і Замеля товчуться біля порога. Старшина старанно чистить чоботи, Замеля спідтишка мацає поглядом Еміне.
Капітан оглядає на полиці родинні фото у рамочках. Одне фото лежить лицем униз. Капітан його перевертає: Айше з трьома малими синами і Саїдом Ісмаіловим біля будинку в Бахчисараї. Капітан ставить фото поряд з іншими.
Замеля пасе очима Еміне і гигикає. Макаріос перехоплює його погляд і стає так, щоб застувати Еміне.
Капітан переходить до полички з книгами, бере в руки Коран.
— Ваша Біблія?
— Це Коран, священна книга, — відповідає Айше.
— Місцевий опіум для народу? У майбутньому не буде ніяких релігій.
— Тільки Аллах знає майбутнє.
— Ви ж учителька. Як можна в таке вірити?
— А як можна жити без віри?
— Як бачите – живемо, воюємо. І навіть перемагаємо.
Капітан кладе Коран. Перебирає на полиці томики Л. Толстого, О. Пушкіна, А. Чехова. Натрапляє на книжку Ісмаїла Гаспринського «Русское мусульманство». Книжка вочевидь його зацікавлює.
— Що за автор?
— Просвітитель, письменник.
— У вас і просвітителі були?
— А чим ми гірші за інших?.. У нас багато чого було.
Макаріос нишком смикає Айше за рукав. Капітан гортає книжку, дещо прочитує мовчки; інший уривок, який вочевидь його зацікавлює, читає вголос:
 — «Насправді, яким чином російське мусульманство може щиро співчувати Росії та росіянам, коли воно їх не знає і зустрічається з ними не інакше як у формі начальника, який діє на незрозумілій йому мові; не інакше, як у формі податків, мит, марок та інших повинностей?» Це як розуміти, шановна Айше Османівно? Якісь підозрілі роздуми. Контрреволюційні. Ні?
— Книжка написана задовго до революції.
— Значить, дореволюційна контрреволюція?.. Підлягає вилученню.
Капітан кладе книжку в командирську сумку і виходить на двір. Решта також залишають будинок. Капітан киває старшині й Замелі на сарайчик. Вони його похапцем оглядають, і старшина розводить руками: нічого. Капітан замислено походжає по двору і, врешті, рушає до машини. Макаріос, старшина і Замеля рушають слідом. Юлбарс гавкає їм у спину.
Капітан жартома свариться на Юлбарса пальцем, і коли всі четверо підходять до машини, питає в Макаріоса:
— Ну то як, знає вона що-небудь чи ні?
— Чужа душа – темний ліс, товаришу капітан.
— Ну яка ж вона вам чужа душа?
Макаріос не відповідає, дуже заклопотано порпаючись у поштарській торбі. Капітан, усміхаючись, розкладає на капоті карту.
— Значить так, бійці. Влаштуєте засідку в двох місцях. Тобі, — передає Замелі бінокль, — лівий нижній сектор узлісся. А вам, старшина, разом з Макаріосом — правий верхній. У разі переслідування – Макаріос зорієнтує. Він тут партизанив.
— Товаришу капітан. Сьогодні привезли пошту, — мнеться Макаріос. — Треба її роздати. Купа листів. І дві похоронки.
— Ото й не спішіть з ними. Ще наплачуться люди. Не впораєтеся до сутінок – вертайтеся на місце дислокації, відпочиньте. Завтра у нас важкий день.
— А як з обідом?
— Вам видали сухий пайок. Є ще запитання?.. Виконуйте наказ.
Капітан з’їжджає від узлісся в село, стає в тіні акацій на безлюдній вуличці і, час від часу роззираючись, поринає в читання Гаспринського.

4
Зморений триденним переходом, Рустем насилу переставляє ноги. З північного узлісся над селом він уже бачить свій будинок і навіть Єлену, свою дружину, яка порається на городі. Але туди – зась, вулицею вештаються солдати.
Він вилазить на дерево і бачить, як нижче у долині гурт жінок досаджує тютюн. Ліворуч у переліску розташувалася табором військова частина: машини в рядок, намети; біля похідної кухні товпляться солдати. Праворуч помічає Еміне, яка квапиться вздовж узлісся до лісового джерела з глечиком і вузликом у руці. Рустем радіє, і збирається спуститися з дерева. В останню мить він помічає Замелю, який у бінокль стежить за Еміне, а потім нахильці крадеться за нею. Рустем вирішує вийти до джерела з лісу, де його ніхто не помітить.
Еміне тим часом заходить у ліс і зупиняється на лісовій галявині, де з-під великого каменя б’є джерело. Кладе на камінь вузлик, у якому десяток курячих яєць, кілька коржів, пір’я молодої цибулі і записка чоловікові: «Коханий Тимуре. Ми досаджуємо в колгоспі тютюн. Рустема забрали в трудову армію. До села приїхало багато солдатів на великих машинах. Мама почала здогадуватися, що ти десь тут. А Макаріос, мабуть, все знає, та мовчить. Твоя Еміне».
Еміне прикриває вузлик жмутом трави, з глечиком підступає до джерела, з якого дзюрчить струмок, нижче розділений уступами на кілька крихітних мілких озерець.
— Добрий день. — Еміне ставить глечик на землю, розчищає джерело від опалих гілочок та листя. — В ім’я Аллаха милостивого і милосердного, нехай людину, яка відкрила це джерело, хвороби обійдуть стороною.
Присідає навпочіпки, черпає воду жменькою і п’є.

5
Старшина і Макаріос умощуються у своїй засідці на другому кінці узлісся, ближче до села. Старшина дістає з речового мішка кухоль, галети, м’ясні консерви, маленькі упаковки мармеладу, пакетики з сіллю, разовий посуд. Відкриває консервну банку з м’ясом:
— Незабаром обід, а ми ще й не снідали до пуття. Бачив таке?
— Ого.
— Не ого, а лендліз… Пайок від союзників. — Відстібає від ременя флягу. — А це, поки капітан не бачить. — Хлюпає в кухоль. — Будеш? Чи кримчанам Коран забороняє?
Макаріос бере кухоль в руки, нюхає.
— Спиртяка?.. Коран забороняє вино. Про спирт там нічого не сказано.
— Правильний Коран. До дна.
— За перемогу.
Макаріос вправно випиває і ставить кухоль. Старшина наливає собі. П’є. Обідають, час від часу поглядаючи на узлісся і будинок Айше.
— Бачу, знаєш, як треба пити спирт, — каже старшина.
— Ще б пак. Не раз ним лікувався.
— Служив?
— На фінській. Там і навчився пити спирт. І ногу там приморозив.
— Що, хіба у Фінляндії холодніше, ніж у Криму?
— Та хай йому грець. Від однієї згадки душа холоне.
Старшина наливає по другій.
— Партизани, чув, голодували?
— Ще й як. Продовольчих баз заклали мало. Та й ті порозтягали у перші ж місяці.
— Татари?
— Всі старалися. Але татар у цій місцевості більше. Тут і школа до війни була. Айше там вчителювала.
— Бідова жінка. Гостра на язик.
— У батька вдалася. Той усе бунтував проти колгоспів та інших підбурював. Тут, у горах, від арешту ховався. А тоді чкурнув до Туреччини. Човном.
— Це ж кілометрів двісті з добрячим гаком?!
— Люди кажуть. А там хто його знає. Може, доплив. А може, крабів годує.
— Ну й ну… У нас теж люди тікали. Хто на Донбас, хто світ за очі. А потім від голоду… Та то таке. Пережили й це. Найгірше, — жінка з сином десь пропали, поки мене по фронтах носило.
Старшина дістає з кишені гімнастерки фото, показує Макаріосу.
— Може, ще під німцями? – каже Макаріос.
— Та ні. Наш район уже звільнили. Пишу — ніхто не відповідає.
— Треба надіятися.
— Тим і живу.
Макаріос вглядається в обличчя старшини:
— А ти не схожий на слов’янина. Занадто чорнявий.
Старшина ховає фото і придивляється до Макаріоса:
— Та й ти наче не чистопородний русак.
— А хто в Криму чистопородний? Я по батькові грек. А в роду кого тільки не було.
— Та отож… Хто знає, з ким грішили наші бабусі? – Наливає по третій чарці. — Бог любить трійцю. Будьмо.

6
Еміне відходить від лісового джерела з повним глечиком. Аж раптом чиїсь руки обхоплюють її ззаду. Вона здригається і випускає з рук глечик. Це Замеля намагається її поцілувати. Еміне видирається з його цупких обіймів.
— Іди геть!
— Цить, дурненька. — Він хихикає, знімає з плеча і відкидає убік автомат. — Я не страшний.
Спритним обманним рухом підступає до Еміне і як кліщами обхоплює її за поперек.
— Пусти!
— Потерпи трохи. Ти така солоденька.
Замеля завалює Еміне на спину, обоє падають у траву. Еміне щосили пручається. Замеля сідає їй на ноги.
— Що то за вузлик ти сюди несла? Га? Кому? Мовчиш?

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 19.04.2013 > Тема "Душі криниця"