Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

Побувавши на засіданні групи «Діалог істориків» у рамках міжнародної програми, подивувалася тому, яким же це має бути варіант історичних подій, аби нащадки катів і їхніх жертв не вдавалися до емоцій, особливо якщо події досить свіжі і ще не відболіли.
А про те, що з історією у нас не надто панькаються, свідчить і так звана «війна підручників», що сьогодні дуже на часі. Це коли поважні урядовці від освіти вилучають із підручників одних дійових осіб і виставляють героями отих самих, з ким не на життя, а на смерть боролися щойно розвінчані історичні персонажі. У той же час зникають тема штучного голоду в Україні, помаранчевий Майдан та дещо інше, на що у новітніх несторів є своя точка зору.
Натомість на Львівщині з’являються альтернативні підручники, де події подаються не просто в іншій інтерпретації, але й насичені емоційним забарвленням, гідним вуличного застосування, а на горіхи дістається навіть чинному Президентові.
У цьому світлі таки довелося мені серйозно задуматися про реальні можливості «діалогу істориків», який спочатку більше скидався на профінансовану за кордоном забавку.
Тим більше, що днями було презентовано історичну працю «Кримська проблема в діяльності УНР періоду Директорії», автор якої Андрій Іванець і входить до кола істориків, готових до співпраці з інакомислячими колегами в рамках згаданого проекту.
А період дослідження, на якому зупинив свою увагу молодий науковець, прямо скажемо, непростий, зрештою, і в свої студентські роки, навчаючись на історичному факультеті Таврійського національного університету ім. В. Вернадського, Андрій Іванець переважно цікавився подіями 1917-1920 років в Україні та Криму. З одного боку, вони були в часі досить близькими, а тому відкривали певні перспективи, а з іншого, — саме звідти тягнулося багато ниточок, які не порвалися і сьогодні. І тим важливіше це для Андрія Валерійовича, бо в колі його інтересів і сьогодні перебувають етнополітичні та етноконфесійні процеси. Йому не байдужа доля в Криму як етнічних українців, так і кримських татар, котрі з огляду на історичні події раніше балансували поміж реальною підтримкою Української держави і напівфантастичним шансом, що відкривав їм дорогу до власної державності.
А тепер поміркуйте самі, чи просто порушувати всі ці болісні теми з позицій безконфліктності і доброзичливості? Якось довелося мені бути редактором історичного роману Анатолія Домбровського «Красная Таврида», присвяченого приблизно тому ж періоду історії, отож знаю, як може травмувати висвітлення тих подій, особливо якщо автор має добру фантазію і не гребує натуралізмом.
Для Андрія Іванця ж важливо не нажахати й без того наляканого як минулим, так і майбутнім читача, а сфокусувати свою дослідницьку думку на тій ситуації, в якій перебував Крим сто років тому за досить нестандартних обставин. Питаннями номер один були тоді його статус і приналежність. Щодо етнічного складу, то він нагадував нинішню картину: чверть кримських татар і турків; 49% — росіян і українців та представники інших національностей. Різні етнічні групи, подібно до нинішньої ситуації, мали різні прагнення щодо статусу півострова та його приналежності. Хтось хотів бачити його незалежним кримськотатарським утворенням, хтось — часткою більшовицької Росії, хтось — українською територією. Але навіть ті, кого вабила ідея незалежності, усвідомлювали, що це не самодостатній регіон, тож про економічну самостійність навіть не йдеться.
Окрім територіально наближених партнерів, на Крим зазіхала ще й Німеччина, яка влаштовувала тут свої великі поселення з подальшими планами вивільнення кримських земель від традиційних жителів. І радянська депортація у світлі цих перспектив була просто дрібничкою.
Пізніше до конфліктної ситуації було втягнуто і Польщу, до якої звернулися кримські татари, аби від імені Ліги Націй їй було надано мандат на Крим, який міг би «відділити проблему Криму від проблем Росії, захистити Крим від зазіхань України» і дати шанс Криму за більш сприятливих часів повернути собі суверенітет, якого, до речі, він ніколи і не мав.
Та Польща, з якою у квітні 1920 року Україною було укладено союз, делікатно ініціатору цих перемовин Д. Сейдамету відмовила.
Втім, головним завданням історика було дослідити непрості стосунки поміж Кримом і Україною, що залишаються такими й досі. До речі, як повідомляє історик, подібних досліджень, що охоплюють період з кінця 1918 до кінця 1920 року, у вітчизняній науковій літературі не зафіксовано.
А тепер разом з автором спробуймо простежити, як складалися стосунки поміж Кримом і Україною в ті буремні часи і чому саме так, а не інакше. В 1917 році Українська Центральна Рада, а згодом і УНР, спираючись на ідею щодо права націй на самовизначення, визнала таке право за кримськотатарським народом, переоцінивши його реальну вагу в кримському суспільстві, і у ІІІ Універсалі територія Криму до УНР включена не була. В результаті Крим опинився під контролем Росії.
Та вже невдовзі стала зрозумілою вирішальна роль Чорноморського флоту, через що керівництво УНР оголосило про намір зближення з Кримом, який за часів гетьмана П. Скоропадського вже розглядався як невід’ємна складова України. При цьому висловлювалися міркування щодо можливостей надання Криму широкої автономії.
Тим не менше, згідно з деякими документами, з’ясовується, що на початку 1919 року Крим таки до складу УНР не належав. Інші ж документи свідчать, що вже в першій половині цього року Крим розцінювався як складова частина Української державної території. Тож чим далі — тим більше суперечностей, враховуючи, що деякий час на півострові самоврядував крайовий уряд Соломона Крима, надзавданням для якого було «сприяння відродженню єдиної Росії». І його владу було повалено тільки в квітні 1919 року.
Ретельному аналізу піддає Андрій Іванець і стосунки УНР з окупаційними врангелівськими військами. В пошуках союзників барон Врангель був налаштований на співпрацю з УНР і, маючи своєю територіальною базою Крим, готовий був використовувати ресурси України на взаємовигідних умовах. Та нерішучість Врангеля щодо військового співробітництва призвела до того, що воно наразі стало неактуальним: Крим та частину України було захоплено більшовицькими військами.
При всьому цьому маю зазначити, що, цитуючи і аналізуючи документи, а також перекидаючи «місточки» між подіями, Андрій Іванець робить це максимально залишаючись за кадром і не висловлюючи своєї особистої позиції з того чи іншого приводу навіть у підтексті. А непрямих засобів для цього існує чимало. Так, свого часу однією із причин знищення 50-тисячного тиражу краєзнавчої книги у видавництві «Таврія» стало те, що її автор (а чи то редактор?) поважно назвав одного із «білих» генералів по імені та по батькові. А для них же, виявляється, це була завелика честь.
Будучи також журналістом і політичним аналітиком, Андрій Іванець лише на останній сторінці своєї праці дозволяє собі відійти від неупередженої констатації подій.
«Попри некоректність прямих паралелей між сьогоденням і подіями 1918-1920 рр., вважаю… по-перше: українська державна та наукова еліти… мають постійно здійснювати моніторинг суспільно-політичних, етнодемографічних та соціально-економічних процесів, які відбуваються в АР Крим та Севастополі. По-друге, в документах, що визначають державну етнополітику, мають бути зафіксовані заходи, спрямовані на всебічне задоволення етнокультурних та соціально-економічних потреб етнічних груп та народів, які проживають в Криму, та їхню одночасну подальшу інтеграцію в українську громадянську націю. Особлива увага має бути приділена кримським українцям, які де-факто є меншиною в меншині та не отримують належної підтримки, що б задовольняла їхні етнокультурні потреби, ні з боку автономії, ні від офіційного Києва».
Тож з усього цього можна зробити висновок (один із багатьох), що якби Директорія насамперед робила ставку на українське населення Криму, а не на кримських татар, які мали свій окремий інтерес і цього не приховували, ситуація з Кримом була б значно прозорішою і не уподібнилася б міні уповільненої дії. Але це вже — моя, цілком дискусійна думка.
Загалом же інтерес до історичної праці Андрія Іванця виявився величезним — про це свідчила її презентація, організована ВІКЦом, що зібрала як істориків, так і просто громадян, не байдужих до землі, на якій живуть. Для когось події, описані в книзі, реально перегукнулися з долями їхніх знайомих і навіть родичів.
Неодноразово прозвучала думка і про те, що Крим таки ніколи не був державою, а лише крайовим утворенням.
А сам пан Андрій розповів про свою багаторічну працю в архівах Сімферополя, Києва та Праги, і все це дало йому, зокрема, можливість за подіями, які описуються, відшукати і стежинку до Дня пам’яті Героїв Крут (а саме в цей день відбулася презентація). Виявляється, саме на кримській землі покоїться розстріляний полковник Василь Сварика, вихователь Київського кадетського Володимирського корпусу та організатор допоміжного студентського куреня Січових стрільців, частина з яких знайшла свою смерть і здобула безсмертя у нерівній боротьбі під Крутами.
Книга вийшла у видавництві «Доля» за підтримки «Українського центру з інформації та видавничої справи «Таврія» на чолі з Андрієм Щекуном і стала для цього центру вдалим дебютом. Тепер її буде порекомендовано як методичний посібник для студентів істфаку ТНУ. А ще йшлося про здобуття паном Андрієм наукового ступеня, що було вже давно на часі, та на перешкоді цьому постали причини технічного характеру.
Втім, на моє запитання, чи має він намір присвятити своє подальше життя науці, Андрій Іванець висловився на користь державної служби. Та чому б і ні? Адже скільки на ту науку, зокрема на історію, не молися, її доля і навіть сам зміст визначатимуться в чиновницьких кабінетах. А наука, напевно, як і гроші, полюбляє тишу, а не громадські баталії. І, що найелементарніше, — потребує гідної оплати своїм діячам, яку частково можна було б вважати моральним відшкодуванням за те, що подекуди потерпатиме їхнє сумління.
Бо, скажімо, якщо нардеп Вадим Колесніченко погрожує з телеекрана ув’язнювати на 10 років за популяризацію «бандитів», яких історики західного толку звикли вважати своїми національними героями, то цим фахівцям час реально економити гроші на сухарі.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 08.02.2013 > Тема ""Білі плями" історії"