Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя
ЗЦІЛЕННЯ СЛОВОМ
Нещодавно в київському видавництві «Видавець Вадим Карпенко» побачила світ книжка письменниці Тамари Костецької «Цілителька або дай, Боже, здоров’я нашій медицині». До неї увійшов однойменний, невеликий за обсягом, езотеричний роман та кілька новел, які свого часу друкувалися на сторінках «Кримської світлиці». Езотеричний (від грецького) — той, що містить прихований смисл, відомий лише неширокому колу обраних осіб.
Що ж такого таємного в цьому творі, відомого лише вузькому колу людей, езотеричного? Нічого особливого, хіба окрім того, що головна героїня роману Вікторія, за фахом журналіст, захоплюється ще й народною та нетрадиційною медициною. Вирісши у сім’ї потомствених медиків, постійно спостерігаючи цих людей у красивих білосніжних халатах, слухаючи їхні розмови на професійні теми, вона просто не могла лишатися осторонь такої вельми важливої проблеми в людському житті, як здоров’я. Не раз чула вона, як мати умовляла хворих, які зверталися до неї за допомогою, не вживати пігулок без особливої потреби, а лікуватися травами, дарами природи, розмаїтими народними засобами. Отож і пішла на курси народної медицини, отримала сертифікат народного цілителя, почала допомагати хворим.
Однак, як журналіст з багаторічним досвідом, вона знала, що не лише настоянкою чи відваром якогось зілля, а й психологічно, словом можна вплинути на людину, на її свідомість. «І ще раз пересвідчилася Віка: іноді лише кількома вчасно сказаними словами, лише кількома нехитрими діями людину можна оздоровити, повернути втрачену довіру до світу, до життя, налаштувати на оптимізм».
Саме так, саме словом, вона, Віка, підтримує у хвилину зневіри юну красуню, акторку Тетяну, котра в хвилини розпачу ладна була накласти на себе руки, бо ж її, бачте, зрадив милий…
І цілителька Віка, добираючи заспокійливі слова, немов складаючи екзамен із психології, радить юнці не знищувати в собі любов, а… закохатися. Вибити, як кажуть, клин клином. «Бо найкращі ліки від старого кохання — це нова любов! І тільки так, і ніякого відчаю! Інакше всі давно б повмирали!»
І що ж ви гадаєте: саме ці слова, а не пігулки чи уколи, подіяли на дівчину: «Тетяна притихла і задумалася. Маска страждання поволі сповзла з надзвичайно вродливого обличчя… Ще один лікарняний день поволі вигасав, залишаючи в одужуючих душах надію».
А душа, зізнається героїня роману, буває, інколи болить. «І той глухий біль ми, народні цілителі, звемо порчею… Це вже не медична допомога, а містична… А коли настає полегшення душі — перестає боліти тіло, зникають болячки… Про таке знали ще з часів відомого німецького природознавця й лікаря ХV століття Парацельса, а потім чомусь забули».
Не так просто бути цілителькою душ людських нині, в ХХІ столітті, коли «на одну шальку терезів поставлена інтернетна любов, а на іншу — фарисейство, зрада і підлість…».
І хоч за таких умов нелегко допомогти людині, зневіреній у любові до ближнього, або тому, хто просто спасував перед першими життєвими труднощами. Тут потрібне зцілення словом, мобілізація духу, енергії, натхнення. І головній героїні твору Вікторії це вдається у випадку з дівчиною Софією, яка зі своїм обранцем «кілька місяців спілкувалася у фейсбуці, потім по мобільнику, а коли здибалися — вже не могли одне без одного дихати. І ось, будь ласка — вся любов вивітрилася, коли він дізнався, що незабаром стане батьком…».
Цілительці Вікторії вдається вплинути словом на батьків жениха, які зрозуміли ситуацію, в якій опинилися молоді — їхній син і майбутня невістка. Усе скінчилося вельми банально: весіллям. А скільки було розпачу, плачу, для дівчини усе ледь не скінчилося накладанням на себе рук…
І це завдяки їй, цілительці, яка допомогла вирішити цю проблему без нашіптувань, настоянок трав чи ще чогось, до чого інколи вдаються люди, схильні до простого шахрайства. «Шукай, стань сам собі цілителем. Варто лишень дуже захотіти, і якісь невидимі Вищі сили прийдуть на допомогу. Це вже перевірено. І водночас, чому ти обмежуєшся лише порогом лікарні чи офісами знахарок? Є ще й інші варіанти! Адже світ пізнаваний, але не пізнаний до кінця! І ніколи не буде пізнаний! Ми в цій віками устояній мушлі знаємо про себе не так вже й багато…».
Роман Тамари Костецької «Цілителька або дай, Боже, здоров’я нашій медицині» читається легко і цікаво. Філософія та психологія цілительства — основне вістря, навколо якого обертаються долі, характери, здобутки і прорахунки героїв твору.
Світ ортодоксальної медицини, його неймовірні досягнення і перманентні проблеми хвилюють авторку не менше, ніж розмаїття методів і концепцій народної та нетрадиційної медицини.
З великою любов’ю і поклонінням пише Тамара Костецька про тих, хто чесно служить справі здоров’я, а отже, і торжества самого життя людського. «Нашу планету врятує оптимістичний сміх, молитва і любов, а ще здорова медицина!» — ось те головне, на чому робить наголос письменниця.
Пропонуємо до уваги читачів уривок з роману Тамари Костецької, який, гадаємо, вас зацікавить і вам, шановні читачі, захочеться його прочитати повністю.

Данило КОНОНЕНКО

Тамара КОСТЕЦЬКА
ЛЮБОВ ПО ІНТЕРНЕТУ
(УРИВОК З ЕЗОТЕРИЧНОГО РОМАНУ «ЦІЛИТЕЛЬКА АБО ДАЙ, БОЖЕ, ЗДОРОВ’Я НАШІЙ МЕДИЦИНІ»)

«Помилки трапляються через невміння робити правильні умовиводи»…
Клавдій Гален (131-210 рр.)

Віка давно вже звикла до того, що живе на білому світі, як Аліса в країні чудес. Ось і цього ранку вона, опинившись за столом у власному офісі, зачудовано і схвильовано розглядала сонячний браслет на своїй правій руці. «Неймовірно! Це добрий знак», — промайнуло десь у підсвідомості. Вона піднімала руку, потім клала на стіл, наближала до себе, віддаляла, проте браслет не зникав! Розгублена жінка почала розглядатися по боках і відразу ж збагнула: цупкі штори на вікні закривали незвично яскраве вранішнє сонце, що потужно било в очі, засліплюючи вся і всіх, а посередині між не до кінця зімкнутими шторами пробивалася весела смужка проміння і золотим браслетом лягала їй на руку… «Дива та й годі!» – ледь промайнуло в голові цілительки, як від солодкого заціпеніння її розбурхав стук у двері. До кімнати влетіла засапана дівчина:
– Заради Бога, пані Вікторіє, рятуйте! – і ставна, рослява, досить тендітна красуня, заламуючи руки, дивиться на цілительку з таким благанням-стражданням, що у Віки мороз побіг по спині.
– Що трапилось?
– Рятуйте!
– Що з вами?
– Та не зі мною, а з Сонькою! Соньку рятуйте! Вчора бігала топитися, але, на щастя, на березі було стільки народу, спека ж страшенна, що ніде в річку впасти, – це її і врятувало… А тепер ми з її молодшим братом стережемо, щоб не втекла, бо хтозна, що ще надумає…
– Кохання? – тихенько спитала Віка.
– А звідки ви знаєте? – розгубилася прибулиця…
– По вас бачу… Інтуїція.
– Так, любов з Інтернету. Зараз все розкажу…
– А Соня – хто вам?
– Подруга.
– Ясненько!
Відсапавшись і трохи заспокоївшись, Кароліна, – так назвалася дівчина, – гордо розпрямилася в кріслі, обвела поглядом офіс і повідала досить банальну історію. Новизна полягала лише в тому, що, як і годиться в двадцять першому столітті, на одну чашу терезів була поставлена інтернетна любов, а на іншу – фарисейство, зрада і підлість…
– І на якому вона місяці вагітності? – спитала цілителька.
– О, і це ви знаєте! – сахнулася дівчина, – на четвертому! Уже на четвертому! Поки що нічого не помітно, вона дуже схудла за останній час, але коли все стане очевидним – Сонька такої ганьби не переживе!.. Що робити? Уявіть собі, вони кілька місяців спілкувалися у фейсбуці, потім по мобільнику, а коли здибалися – вже не могли одне без одного дихати. І ось, будь ласка – вся любов вивітрилася, коли він дізнався, що незабаром стане батьком. Ідіот!
– Ця хвороба виліковна! – зазначила Вікторія. – Але лікування почнемо не з неї, а з нього. Де він зараз?
– За межею досяжності. Десь відпочиває, здається, у Греції.
– Нічого, виловимо. Як звати негідника?
– У нього дуже рідкісне ім’я – Аскольд.
– Тим краще! З таким князівським найменням сховатися важко… Маєте номер його мобільника?
– Звичайно! Але він відразу вимикає слухавку, ледь почує мій голос.
– Нічого, щось придумаємо…
…Вікторія, маючи багатолітній досвід за плечима, розуміла, що треба діяти рішуче і негайно. А Кароліна виявилася дівчиною тямущою і діловою.
– Треба терміново розшукати його батьків! – подала командний голос цілителька. – Ви хоча б щось про них знаєте?
– Та… Знаю. Соня якось показувала будинок у середмісті, де живе її коханий з батьками. Їх знайти нескладно, але ж чи погодиться Соня… Вона казала, що там такі багатії, такі начальники, а він у них – любимий одинак… Чи захочуть вони з нами говорити?..
– Захочуть! Ще й як захочуть! – відпарирувала Віка, – ось побачиш! А щодо Софії – не треба її травмувати, поки що нічого їй не кажи… Отже, зараз же йдемо знайомитися з батьками!
Вікторія вибачилася перед пацієнтами, котрі з самого, аж занадто сонячного, ранку, снували перед вікнами офісу. Пообіцяла повернутися через пару годин, і вони з Кароліною хутко рушили на вулицю Володимирську, де мешкали новоспечені майже родичі нещасної Софії.
…Консьєржка новенької багатоповерхівки, маленька скромна жіночка в якомусь сіренькому чепчику, ніяк не могла допетрати, кого вони шукають. А коли рішуча Вікторія тихенько поклала на її столик двадцять гривень, та відразу оговталася:
– То це вам, мабуть, потрібна Єлизавета Іванівна? То вони щоранку цієї пори гуляють у парку, і ткнула пальцем у бік Володимирської гірки. Недавно вийшли. Ідіть, ви їх зразу впізнаєте – шихвонове плаття у квітки і солом’яна шляпа…
І дві жінки, старша і геть юна, випереджаючи одна одну, щодуху кинулися до Володимирської гірки.
Єлизавету Іванівну вони вгледіли на лавці побіля знаменитої альтанки. Вона сиділа до них спиною, обличчям до Дніпра. В теплому ранковому повітрі розливалася така благодать, що, здавалося, повітря дзвенить спокоєм і щастям.
Основну місію взяла на себе цілителька. Вони наблизилися до жінки, чемненько привіталися, і Вікторія почала здалеку.
– Єлизавето Іванівно, вибачте будь ласка, ми йдемо від вашого будинку… Нам сказали сусіди, що ви пішли сюди…
– Щось я вас не пригадую… Хто ви? – Єлизавета пильно вдивлялася в обличчя незнайомок…
– Зараз розкажу, вибачте ще раз, справа дуже нагальна… Піди, Каролінко, пройдися, я хочу поговорити тет-а-тет.
І коли Кароліна слухняно почимчикувала довжелезною алеєю, Вікторія взялася до справи.
– Розумієте, я – цілителька, допомагаю людям, кому – травами, кому – порадою, кому – добрим словом… А ото, – вона показала на дівчину, що віддалялася, – то Кароліна, а в Кароліни є подружка Софія… Віка на мить запнулася, і Єлизавета Іванівна, відразу завваживши, що ці двоє досить-таки схвильовані, не втрималася:
– Та кажіть уже швидше, не тягніть! Я бачу, що у вас щось серйозне!
– Ви скоро станете бабусею, Софійка, подружка он тієї дівчини, – вказала на Кароліну, – чекає дитину від вашого сина…
– Від мого сина? – аж схопилася на рівні матуся, – а чи це не помилка?
– Так-так, від Аскольда, – підтвердила Віка.
Елегантна, підтягнута, Єлизавета Іванівна якось незграбно плюхнулася на лавку:
– Отакої!.. – видихнула, – він мені казав, що зустрічається з дуже гарною та надзвичайно розумною дівчиною, але щоб отак, зразу…
Ситуація була дуже дражливо-делікатною. Вікторія чекала чого завгодно: крику, плачу, істерики, лайки, проте реакція Єлизавети її ошелешила. За якусь секунду-другу, оговтавшись від першого стресу, матуся невдатного жениха схопилася на ноги і… заходилася танцювати, прямо перед альтанкою. З підстрибом, з радісним повискуванням, з вигуками, які, мабуть, було чути і за Дніпром, на Трухановому острові. Далі схопила очманілу цілительку за руки і закружляла з нею у веселому танці. Людей цієї пори на гірці було обмаль, а ті, що прогулювалися, здалеку спостерігали за дивним концертом…
Напружена до краю Кароліна, здаля почувши вигуки щастя і спостерігши якісь дикі танці, зрозуміла, що місія вдалася, і зітхнула полегшено: слава Богу!
Розчервоніла, вкрай схвильована Єлизавета Іванівна почала вимагати, щоб її негайно познайомили з невісткою, саме так і сказала:
– Я вас тепер не відпущу. Негайно знайомте з невісткою!
А коли їй повідомили, що бідолашна Соня топиться в сльозах, що очі в неї не просихають, а вчора насправжки бігала топитися, невгамовна свекруха, ледь вони всі разом вийшли на дорогу, зупинила першого-ліпшого приватника, пообіцяла гарні гроші, майже запхала своїх супутниць в автомобіль і наказала везти їх прямо до Соні.
З’їхавши з гори до ріки, машина довго петляла вуличками Подолу і нарешті вже розтинала широкі проспекти Оболоні. Тут же, в машині, жінки домовилися, що спочатку до Софіїної квартири підніметься Кароліна, вмовить подружку вийти на вулицю, а вже потім до них підійдуть Віка з Єлизаветою, познайомляться, заведуть розмову, щоб, бува, не налякати дівчину.
Знайомство відбулося. Навіть водій, котрий швидко скумекав з їхньої розмови що до чого, заповзявся доставити їх усіх та ще й разом з Сонею назад, на вулицю Володимирську.
Згорьована Софія довго не опиралася. Побачивши рідні риси, а її обранець був немов точною копією власної матусі, вона спокійно ступила до машини, всілася, притихла.
…«Сьогодні щасливий день! Справді щасливий! – Треба його запам’ятати якомога надовше», – думалося Вікторії, яка ледь добралася до власного офісу, аж змарнівши від пережитого.
А вже наступного дня десь аж під вечір пролунав довгоочікуваний дзвінок від Кароліни:
– Пані Вікторіє! Ви не уявляєте, що тут було! Соню свекруха більше нікуди не відпустила, її чоловік негайно зателефонував Аскольдові в Грецію і терміново викликав сина додому – мовляв, мама захворіла. А коли той прилетів пізно вночі і примчав з Борисполя додому, то застав таку картину: біля лежачої на канапі нібито хворої мами тупцювала Соня – подавала сердечні краплі… Спектакль та й годі! – сміялася Кароліна, – стривайте, і це ще не все! Сьогодні зранку вони розписалися!
– Наче в казці, – тільки й промовила вражена Вікторія, – і це все завдяки Єлизаветі. Господи, ще ж є на світі розумні люди… Просто розумні і порядні…
– А весілля в них буде через тиждень! І звеліли передати, щоб ви обов’язково були!
– Звичайно ж, прийду! Такий хеппі-енд буває лише в кіно!..
– Буває! – сміялася радісна Каролінка…
* * *
…Того дня Віка з величезним трудом прийняла ще кількох пацієнтів, а в хвилини відпочинку все поверталася до історії двох подружок, Софії і Кароліни, котрі навіть зовні були схожими як сестри… «Це ж треба, – думала собі, – щоб Господь послав людині таку гарну та вірну подругу, як Каролінка»… А ще міркувала над тим, скільки знедолених, ославлених, нещасних дівчат опиняється в такому ж становищі, як Соня. І нікому кинути-промовити їм рятувального слова. Нікому допомогти. Психологи, агов, де ви? Різноманітні соціальні служби, де ви? Куди ви сховалися при такій обвальній демографії, як у нас? Надворі ж не дев’ятнадцяте століття, коли Тарас Шевченко писав свою знамениту «Катерину», а двадцять перше… То, виходить, ніякого поступу в людській свідомості?.. Проте якщо і надалі будемо так ховатися від проблеми, вимремо, як динозаври…
…За дверима щось зашкреблося, завовтузилось, Віка схопилася назустріч:
– Заходьте, заходьте! Хоча прийом вже закінчено, але вас я вислухаю.
Посеред кімнати постав мужчина, явно придушений життям. Якесь приплюснуте обличчя, по-жіночому похилені плечі, прим’ятий одяг. А коли Віка глянула у згаслі очі, внутрішньо здригнулася: Юрко!
– Юрію, це ви? – не йняла віри цілителька.
– Я… – якось криво посміхнувся відвідувач.
– Ви – Юрій Миколайович? – допитувалася.
– Так-так… – несміливо захитав головою.
Опанувавши себе, Вікторія більше не ставила жодних запитань. І так було все зрозуміло…
Колишній жених — утікач з її юності тремтячими руками розгорнув товстелезний талмуд «історії хвороби» і винувато прошепотів:

– Я знав, що ти дещо «перекваліфікувалася», – читав у пресі, але ж не думав, що ти аж так серйозно захопилася народною медициною… А зараз, повір, мені вже нікуди далі йти. От і вирішив прийти до тебе! Медицина тут безсила, – як пишуть журналісти, – і він, усміхнувшись сумно-сумно, поглянув їй у вічі…
Вікторія не йняла віри, що людину можуть так понівечити якісь житейські бурі… А в кого їх не буває? Невже це ті самі неймовірно сірі очі, котрі надихали, вели, присвічували їй мало не півжиття? У свої найтяжчі дні вона знала, що людина з прекрасними сірими очима десь же є у світі, живе, розкошує і, може, навіть інколи згадує про їхнє кохання, про ті незабутні дні підготовки до їхнього весілля, яке не відбулося, бо втрутилися якісь незрозумілі їй сили…
Вона завжди відчувала, що колись вони зустрінуться, що незабутня, невтолима спрага юності нагадає про себе, озоветься у снах, у мріях, але що це буде саме так…
Ах, життя! Ти нічого дурнішого придумати не могло? А… байдуже! На те й звешся ти життям, щоб провчати нас, недолугих…
Вікторія пильно переглядала історію хвороби Юрія і вже за мить бесідувала з ним як зі звичайним пацієнтом. «Мало що в житті буває, – думала вона, – треба йти далі, треба працювати»…
І тут майже інстинктивно включилася в давню свою гру: я розбуджу тебе від хворобливої сплячки, я розкажу тобі, що життя чудове, незважаючи ні на що, і за нього варто поборотися. Я охоче відкрию тобі найбільшу свою таємницю: будь-яка хвороба знесиліє, зникне, якщо мобілізувати дух, енергію, натхнення… При цьому слід спекатися дурних звичок – таких, як куриво, алкоголь і т. д. Сам знаєш, яких. Якщо внутрішньої сили замало – шукай свого зцілювача чи лікаря. Справжнього. Шукай довго, наполегливо, невідступно. Зараз, офіційно заявляють у ЗМІ, лише у нас в Україні близько п’ятдесяти тисяч так званих народних цілителів. Звичайно, багато простого шахрайства. Шукай, стань сам собі цілителем! Хтось мудрий прорік: якщо до сорока років людина не стає сама собі лікарем, то це дурень. Варто лишень дуже захотіти, і якісь невидимі Вищі сили прийдуть на допомогу. Це вже перевірено. І водночас, чому ти обмежуєшся лише порогом лікарні чи офісами знахарок? Є ще й інші варіанти! Адже світ пізнаваний, але не пізнаний до кінця! І ніколи не буде пізнаний! Сміх та й годі! Ми в цій віками устояній мушлі знаємо про себе не так уже й багато…
Бачиш, он за вікном синє небо? Воно ледь підсинювало твої сірі очі, коли ми зустрічалися. І неймовірне світло саме твоїх очей дало мені сили півжиття прожити пританцьовуючи, а потім вишукати для себе інші орієнтири, щоб світ не потьмянів, не зіщулився…
А знаєш, як довго я шукала ліки від твого погибельного прекрасного кохання? І таки знайшла! Колись розкажу. Зате тепер можу похвалитися! – мабуть, немає людини, яку я не могла б врятувати від клятої любовної облуди.
А знаєш, як звалася моя наступна, невідступна, всепоглинаюча пристрасть? Він звався Митькою! Отак. І ті сили, які він мені подарував, хоча невдовзі ми також розійшлися, дають мені змогу і нині спокійно допомагати тобі та й іншим…
Так у чому ж справа? Не прикидайся хворим! Дорога здоров’я якраз для таких, як ти!
Юрій із острахом дивився на цілительку, яка довго бубоніла щось над пучком трави, потім над пляшкою звичайної мінералки з магазину, і нарешті спохопилася, немов прокинулася:
– Прийдете, Юрію Миколайовичу, сюди на повторний сеанс через тиждень. Пийте потрішки оцю водичку, запарюйте траву і вживайте настій тричі на день, по третині склянки. Все! Я стомилася.
Юрко ніяково подякував, прихопив «ліки» і, відкланявшись, зник за порогом...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 01.02.2013 > Тема "Душі криниця"