Версiя для друку Обговорити в форумi

ЧИ ЛЕГКО БУТИ В КРИМУ УКРАЇНСЬКИМ ШКОЛЯРЕМ?

Сьогодні часто в Криму можна почути: "Русский язык ущемляют", "Недостаточное количество русских школ", "Нужно только русское образование" і тому по-дібне. Бабусі і дідусі запевняють, що їм, а особливо їхнім дітям і внукам, насильно нав'язують українську  мову. Вони впевнені, що "хохляцька" мова і тим більше школа в Криму нікому  не потрібні, хоча факт залишається фактом - за останнім переписом 24% місцевого населення - українці.
Особливо гостро цю проблему відчувають на собі діти. Взяти хоча б для прикладу те, що сьогодні в Криму тільки чотири українські школи. Причому всі вони розташовані в непристосованих приміщеннях. Нестерпні умови праці не зламали дух ке-рівників і педколективів цих шкіл. Серед таких закладів можна виділити школу у селищі Приморському (зона великої Феодосії). Ще вісім років тому вчителька української мови Зоя Михайлівна Богатова почала робити все можливе, щоб відкрити в рідній школі хоча б один український клас. Її підтримали батьки і діти,  феодосійська "Просвіта" на чолі з Аллою Миколаївною Осадчою. Завдяки зусиллям цих вольових жінок, а також їхніх однодумців в російській школі № 7 відкрили по одному українському класу. Проте умови для україномовних дітей створюються просто спартанські. Українські класи, в яких по 20 - 27 дітей, розташували в тісноті, що й сидіти не було де. "Ветерани" пригадують, що доводилося, наприклад, на уроках математики стоячи розв'язували задачі. Бувало й таке, що урок взагалі не було де проводити і діти всі 45 хвилин стояли на вулиці.
Потрібно було створювати повноцінну українську школу. Але за наявності двох вільних приміщень колишніх дитячих садків місцева влада сім місяців вишукувала причини, аби не відкрити тут української школи. Та кінець кінцем за два дні до початку навчального року українцям таки "подарували"  приміщення дитсадка № 28. Це, звичайно ж, був гірший з тих двох, що пропонували для безкоштовної передачі під українську школу. Тут всього 12 класних кімнат, не було спортзалу і їдальні. На ремонт аварійного приміщення дитячого садка тоді не виділили жодної  копійки. Довелося збирати меблі і обладнання для школи по всьому Приморському.
Перші дні діти сиділи на перевернутих відрах і стосиках книжок.  Дошкою слугував шматок лінолеуму, який роздобув батько одного з учнів. Десь через рік  нова заввідділом освіти району, побачивши, як бідує українська школа, впевнено заявила: "Діти самі розбіжаться". За чотири роки на реконструкцію і ремонт школи виділили лише 30 тисяч гривень. Кошторис так обрізали, що навіть викреслили умивальник у тому приміщенні, де діти їдять. Обурені вчителі, батьки і діти неодноразово зверталися до уряду і навіть до Президента України. Та все даремно...
Та незважаючи ні на що школа продовжує існувати. У середній загальноосвітній школі І - ІІІ ступенів № 20 імені Олени Теліги працює талановитий, наймолодший у місті колектив. З 20 педагогів четверо нагороджені знаком "Відмінник освіти України", троє мають звання "старший учитель". Решта - різні ступені кваліфікаційної категорії. Функціонують усі класи - з 1-го по 11-й. Працюють гуртки: театральний, хореографічний, краєзнавчий, прикладного мистецтва,  народознавчий, "Влучний стрілець", радіогурток, прес-центр. Щорічно понад 80% випускників школи вступають до ВНЗ України.
Та допомоги з боку української влади для української ж школи, мабуть, так і не буде. І не дивно, що гості з закордону дивуються, шукаючи шикарну будівлю української школи в центрі селища, а натомість знаходять облуплену хатку на окраїні. Тож залишається єдине питання: чи довго українська школа залишатиметься сиротою у рідної матері - України?
Андрій КІСЕРА, Галина РОСПОПА,  
студенти 2-го курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка.

НЕ ПЛЮЙТЕ В КРИНИЦЮ!

Загальновідома істина: мова - найцінніше духовне надбання народу. Це той скарб, який повинна берегти кожна людина, незалежно від того - українець ти, поляк чи молдованин. Про те, яка ситуація з мовою склалася в Україні, знає кожен, хто хоча б трохи цікавиться державними справами, справами народу, якщо не свого рідного (як багато хто з нас вважає), то хоча б того, серед якого живе.
Наша мова - немов роз'ятрена рана на тілі держави. Чому так? Чому ми не можемо спільними зусиллями знайти ліки? Можливо, тому, що між нами немає братерської єдності, того запалу, який давав би наснагу відстоювати свої святині. Ми, замість того, щоб впевнено крокувати вперед, то тупцяємо на місці, то навіть відступаємо назад, тоді як російськомовне населення України категорично домагається свого. Яскравим прикладом є Автономна Республіка Крим. Тут достатньо вийти на вулицю і поспитати у першого зустрічного, як пройти до найближчої крамниці, щоб у відповідь побачити у кращому випадку просто здивовані очі і почути зверхнє "Что?.." Ось така в нас нація...
Чому люди охоче вірять тому, в чому хотіли б бачити правду? Чому так побудований світ, що люди здебільшого схильні обирати легший шлях, шлях без перепон? Так і багато українців воліють забути про все рідне,  проміняти матінку-землю на чужі простори, неньчину мову - на мову сусідів. Російська мова уже заполонила майже весь Кримський півострів, Східну Україну, потроху проникає на південь та в центр України. Постає питання: хто винен, хто відповідає за цю ситуацію? Відповідь однозначна - ми. Адже саме ми обираємо своїх лідерів, довіряємо їм життя держави, а потім - нарікаємо, що маємо таку владу, політику.
Так, мені боляче, коли в мою сторону летять слова "хохлячка", "хохлушка" та фрази на кшталт: "Если не разговариваешь на русском - возьми переводчика". Люди добрі, я ж приїхала в Крим, на територію України, а не Росії, то чому ж у рідній країні мене не розуміють, або, що ще гірше, вдають, що не розуміють? Хотілось би вірити, що якщо колись я знову сюди потраплю, мені не доведеться відповідати на такі запитання: "Девушка, вы, наверное, приехали к нам с Украины?"
А з іншого боку  -  чого дивуватися? Якщо держслужбовці послуговуються російською мовою, то що вже казати про того бідного Іваненка-Петренка, який хоче показати, що він - "крутий". Ось вам і "крутизна": латка на латці, зате мова - "блатна" (ні українська, ні російська). От так і ганьбимо себе, свою націю і свою державу. Тому й хочу наостанок звернутися до "наших" українців: "Подумайте, перш ніж плювати у криницю, бо, може, з неї вам ще доведеться воду пити!"
Може, ці мої слова - лише краплинка в морі. Нехай і так, але ж без краплинки моря не було б. Чи не правда?..
Оксана ПАНЧИШИН,
студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2003 > Тема "Резонанс"