Версiя для друку Обговорити в форумi

Мелодія на полотні

Віра Сергіївна Роїк — жінка-легенда, неперевершена Майстриня української народної вишивки, Герой України. Вона не дожила до свого столітнього ювілею кілька місяців. За своє тривале творче життя вона встигла зробити чимало. Усе, що вона зробила своєю щоденною нелегкою працею, — стало окрасою нашого духовного життя. Усі її вишиті роботи — рушники, панно, килимки, серветки та багато інших виробів художньої вишивки демонструватимуться в кімнаті-музеї її імені, що днями відкрилась в приміщенні Кримського етнографічного музею м. Сімферополя.
Нещодавно на могилі Майстрині було відкрито красивий пам’ятник, а незабаром має вийти книга спогадів про В. С. Роїк.
Поет Сергій Сурмач, земляк Віри Сергіївни з міста Лубни, що на Полтавщині, котрий нині мешкає в Криму, присвятив своїй знаменитій землячці вінок сонетів «Я, Віра…». Книга побачила світ у видавництві «Доля» за фінансової підтримки почесного громадянина міста Мелітополь Запорізької області Володимира Івановича Різника.
Книга чудово ілюстрована кольоровими репродукціями вишивок Віри Роїк. У своїх сонетах Сергій Сурмач яскраво, поетично розповідає начеб від особи самої Віри Роїк про її життя, про художнє творіння її працьовитих рук. У передньому слові до вінка сонетів «Я, Віра…» член Національної спілки письменників України Наталя Баклай з міста Лубни зазначає: «У хвилюючих рядках сонетів переплелися традиційність національного мистецтва української вишивки та особиста доля вишивальниці. Автор підводить читача до роздумів, переживань, повертає до предковічного поклоніння красі:
…з бабусиної казки в сивій свиті
із маминої пісні край вікна.
Бо саме так і творила свої полотна Віра Сергіївна, наповнюючи піснями і хрестиками рушники, сорочки, панно, серветки, скатертини, мережками вистеляючи шлях до спраглих душ українців. Дарунком і поклонінням її таланту стане цей вінок сонетів Сергія Сурмача, який оприлюднив Вадим Михайлович Роїк — достойний син своєї матері, аби ми могли насолодитись вишуканою майстерністю, «вкраїнським хрестоцвітом», високою Поезією вишивки і слова».
Зазначимо, що вінок сонетів виконано майстерно і вельми художньо. У ньому й справді переплелися музика високого Слова і сонячні барви української вишивки.
Пропонуємо нашим читачам ознайомитися з вінком сонетів С. Сурмача «Я, Віра…», оскільки наклад книжки невеликий — всього 600 примірників.

Данило КОНОНЕНКО

Сергій СУРМАЧ
«Я, ВІРА…»

Славній пам’яті Героя України,
уродженої лубенки Віри Роїк
присвячується
І
дві пташки рук над полем полотна
дороги нитка з голкою раїни
хтось шив-поров хтось вишивав
— вона
натхненно проспівала Україну
вдихаючи моління в муліне
сум падолисту сміх весняних
 крапель
їй оживав тонкоголосо штапель
шиття-буття збувалося трудне
вона зайшла як промінь до темниці
вона зійшла як посмішка на лиця
в похмурий світ скупий до увертюр
такі приходять не по сто в шеренгу
з таких хіба — Марія Приймаченко
та поруч Катерина Білокур
II
з бабусиної казки в сивій свиті
із маминої пісні край вікна
із барв барвінку степу-сонцесвіту
крізь серце голки вишилась весна
про це Сула шепталась з берегами
вглибала небом юності ріка
і хтось почав життя мого пергамент
з червоного і чорного рядка
дівча посульське зростом з колосок
іще такий несмілий голосок
ще я у снах мрійлива і щаслива
та юних рук летючі ластівки
за стібом стіб мережили нитки
і обертали вишивку на диво
ІІІ
з любові що тримає світ на світі
із пісні в лузі з верб у сивині
ввібрати барви і шиттям пролити
за що не знаю суджено мені
я ще мала іще несмілі рухи
та хтось стоїть незримо за плечем
і направля мої поспішні руки
і просто в серце поглядом пече
стібки лягають то улад то криво
а голос над плічми розправив крила
і вимагає — будь і не забудь
свого народу радощі й гіркоти
твої стібки це теж слова і ноти
не відступись якщо обрала путь
IV
моє натхнення квітне як весна
воно завзяте рвійне і крилате
лишень боюся як би не збрехати
при білосніжнім полі полотна
я змалку пам’ятала — не збреши
бабусь науку мами засторогу
все що створила для людей і бога
у цноті цнот лелій і бережи
бо правда — хліб а не пуста бравада
бо будеш ти сама собі не рада
якщо схитнешся раз на манівці
твори дерзай напруживши зіниці
це ж не нитки куповані в крамниці
а ниті долі в тебе у руці
V
на вістрі голки я вмістила світ
і білий цей і той котрий не видко
мені болить і досі кожна нитка
немов заклали в неї динаміт

бува вповзуть зневіри храбусти
душі на дно і точать «кинь усе це»
а треба ж кожну нитку через серце
немов крізь вушко голки
 пропустить

і поселити в ній свою тривогу
свою любов надію віру в бога
та в перемогу вічного добра

і на канву лягають світлотіні
і легшає на серці Україні
і рушники як хвилі у Дніпра
VI
в тоненьку нитку всенародну долю
закодувати прагла зберегти
було в житті всього мені доволі
медів любові і тернів біди

я розділила шлях з моїм народом
і гнів утрат і сльози перемог
і людомор зі штучним недородом
отой одвічний наш великий льох

усе це пам’яталося у нитці
я заполочі кланялася низько
бо не могла інакше не могла

тож не питайте чом проста бавовна
що повна сліз і віри в рідне повна
у мене під рукою ожила
VII
як птах який співає лиш на волі
я відпускала серце у політ
знайшла на чорноморському
 роздоллі
нову домівку і казковий світ

мигтіла голка весело і часто
пекла в очах безсонь
 сиваська сіль
найбільше вишивать хотілось
 щастя
але частіше вишивався біль

в шумкі шовки полтавської левади
я загорнула кримських гір
 смарагди
і тут моє коріння проросло
спекотний край міфічної Тавриди
мені нову наснагу дав творити
й дарунок долі синове тепло
VIII
я вишила вкраїнський хрестоцвіт
тернову тугу нашої голготи
Вкраїноньку обернену на міт
в плачах і думах гнаної голоти

я вижила у невиживний час
воєнної геєнної години
я вишила епоху без прикрас
у величі і ницості людини

розчахнутий навпіл двадцятий вік
з війни вернувся сивим чоловік
і я немов чужа від бомбопаду

та цілу ніч в німіючих руках
шиття кровить немов підранок-птах
наповнюючи вірою лампаду
IX
я йшла щодня як на розп’яття
 п’яльців
мов шила корогви чи прапори
неначе кров із вколотого пальця
я виливала душу в кольори

я вишивала мов співала пісню
літала гладдю хрестиком цвіла
пила із чаші творчості трутизну
та так що відірватись не могла

як крайка літ обірветься з роками
я в рідний край вертатиму дощами
які зшивають землю й небеса
я посміхнуся квітами бентежно
із тисячі залишених мережок
бо непідвладна часові краса
X
до спину серця до відмови пальців
сама себе урозхрист нахромлю
на палю голки
 скільки було паль цих
яким я віддавалась без жалю
бо якщо шити значить до світанку
не смієш взяти ношу замалу
як ти митець то значить до останку
себе віддай святому ремеслу
над заполоччю мусиш чаклувати
аби вдихнути в рушники і шати
таємний чар і сяйво світлих мрій
щоби прийшли на виставку зіваки
і мацали червоні й чорні маки
а то ж моя любов і смуток мій
XI
не задля похвали і срібняків
я вишивала кров густу калини
за всіх хто не дійшов не догорів
і хто не дочекався України

як мало на землі моїй тепла
голодомори війни
 мирний стронцій
мені здається якби я могла
я вишила б нову країну сонця

земляцтво наймитує по світах
і злидні сухарі гризуть в кутках
і вже просвітку не чекай здається

та я візьму навсупір полотно
і вишию небачене панно
«та що сміється» чуєте сміється
XII
я вишивала завше як востаннє
якщо не я то хто в такі віки
я спаленими запівніч вустами
зціловувала вишиті стібки

і день стрічала майже як сліпиця
самозгорівши в творчому вогні
щоб танцювали трепетні жар-птиці
на вишитому мною полотні

оце мій хрест страсна моя покара
коли сягнувши богорівних дару
тебе сподоблять каторжно творить

це не люстерком білий світ відбити
не шить щоб жить
 а жити щоби шити
горіть в огні який в тобі горить
XIII
щоб світу ствердить право
 на кохання
бо що він вартий без любові світ
я вишивала звечора до рання
немов тримав невидимий магніт

бувало кинеш працю спересердя
як сонце сяде горам за вершки
та все до чого доторкнешся серцем
ніколи не буває заважким

коли ж підхопить лети течія
й святий Петро всміхнеться ти чия
нехай за мене скажуть мої учні

нехай за мене скажуть рушники
картини крайки квітів пелюстки
нехай замовлять слово на цій учті
XIV
і пісні дати крила рушників
обслоні ночі дати шанс на ранок
я зроду не вкладала в працю пів-
душі пучки стираючи до ранок

оце й усі нетліннощі мої
все що надбала що навишивала
на рушниках співають солов’ї
ви ними по мені запніть дзеркала

я залишаю вам свої скарби
калин коралі золото верби
і віру у святу мою Вітчизну

я вже піду спочину уночі
метелика що плаче на свічі
пучками зашкарублими затисну
XV
дві пташки рук над полем полотна
з бабусиної казки в сивій свиті
з любові що тримає світ на світі
моє натхнення квітне як весна

на вістрі голки я вмістила світ
в тоненьку нитку —
 всенародну долю
як птах який співає лиш на волі
я вишила вкраїнський хрестоцвіт

я йшла щодня
як на розп’яття п’яльців
до спину серця до відмови пальців
не задля похвали і срібняків

я вишивала завше як востаннє
щоб світу ствердить
 право на кохання
і пісні дати крила рушників

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 21.12.2012 > Тема "Душі криниця"