Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час
ДОВГИЙ ПИШЕ КОРОТКО І ЯСНО

Довгий Олексій Прокопович народився 8 серпня 1929 року в с. Городищі Менського району Чернігівської області. Учасник війни. Навчався у Гомельському й Охтирському технікумах, Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства. Працював за цим фахом шість років. Журналістську освіту здобував у Київській вищій партійній школі. Працював у районних та обласних газетах, на керівних посадах у видавництвах «Дніпро», «Молодь», «Музична Україна» та в журналі «Ранок». З 1980 р. — на творчій роботі.
Член Національної спілки письменників України. Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературної премії ім. І. Нечуя-Левицького.
Автор багатьох книг поезії. З-поміж них — «Земля співає», «Чересло», «Кам’яна роса», «Пора конвалій», «Келих троянд», «Зерно з очима неба» та інших. Автор численних перекладів з братніх літератур.
Олексій Довгий прийшов у літературу вже зрілою людиною. Свою першу збірку поезій видав, коли йому було тридцять два роки. Така неспішність і стриманість пояснюється ще й тим, що перш ніж твердо узятися за перо авторові поетичного слова довелося спізнати по чім, як кажуть, хліб і сіль… Кілька років він працював механізатором у кіровоградських степах, а затим, набравшись хліборобського досвіду, навчав й інших молодих механізаторів, перебуваючи на посаді викладача та інструктора виробничого навчання училища механізації в Устинівському районі на Кіровоградщині.
І як він не намагався так само, як і його діди-прадіди, залишатися одвічним хліборобом, водити на широких полях трактор і комбайн, де, як пише поет у своєму вірші «Хлібороб», «все… буяло силою земною, де «вставало житечко за мною колосом із росяних долин», де скиба лягала за плугом «наче лайнера крило», все ж переважило Слово. Слово художнє. Поетичне. Ті, далекі, ще зі шкільної парти, вірші — визріли, заколосилися і дали непоганий урожай. Першу збірочку поезій він назвав «Земля співає». Земля для поета Олексія Довгого — понад усе. «Земля, — як він сам зізнається в одному з віршів, — для мене совість і душа». Земля — совість і душа! Що може бути священнішим за це синівсько-хліборобське одкровення! Його вірші — прості, як хліб на столі, але ж скільки в них душі, щирості, глибоких думок і почуттів!
Ось як про поетичний доробок О. Довгого відгукується знаний поет і літературний критик, син кіровоградських степів Микола Славинський: «У поезії Олексія Довгого мало стихії, спонтанності. Відчувається не просто копітка праця, а воістину виснажливий труд над словом… У його віршах немає ні нарікань на всіх і все, ні понурливості, глевкої тягучості сільських буднів, ні моторошних видінь минувшини.
Пильне поетове око помічає те, чого не бачать інші. Світ постає предметним, зримим, багатоликим. Олексій Довгий любить густу фактуру, вміло кладе виразні мазки, легко оперує місткими, значущими образами. У віршах мало епітетів, ще менше — метафор, але в кожному є несподівані деталі, колоритні подробиці, які зачіпають за живе — тривожать душу, збурюють пам’ять. А ще відчувається, вловлюється чи вгадується рівне інтелектуальне світіння. Воно пронизує навіть коротенькі замальовки з натури, настроєві пастелі… Маємо не якісь спонтанні ескізи до майбутніх творів, начерки осяжніших полотен, а цілком самостійні, остаточно вивершені мініатюри, пронизані майстерно ограненою системотворчою думкою. Автор вільно й упевнено почувається на малій поетичній «території». Тут він — господар, майстер, володар і повелитель, який може все зробити в царстві лапідарності…»
Для тих, хто, може, призабув, лапідарний — значить стислий, короткий, виразний… Саме так стисло, коротко, виразно пише поет Олексій Довгий.
Перечитавши чимало його збірок, які Олексій Прокопович подарував мені під час наших кримських зустрічей, я, звісно ж, під впливом його коротких лапідарних поезій присвятив йому, майстрові поетичної мініатюри, ось такі рядки:

Довгий пише коротко — не довго,
Але довго носиш у собі
Те його пахуче рідне слово,
Мов світанки літа голубі.
Довгий пише коротко і зримо,
Ніби поле крають лемеші…
Пам’ятаєш кожну його риму,
Кожен порух ніжної душі.
Довгий пише коротко і ясно:
Кожне слово — на вагу зерна.
І його поезія прекрасна
Довго ще у пам’яті зрина!

Знаю, що поет Олексій Довгий чимало сил віддав вихованню творчої молоді, керував літературною студією на київському заводі «Арсенал», з якої згодом вийшло немало хороших і різних поетів. І я, хоч уже й немолодий за віком творець журналістського, а іноді й віршованого слова, дуже жалкую, що в мене у часи творчої юності не було такого доброго, щирого, талановитого навчителя.
Його поезія — то й нині для мене справжнє духовне джерело, з якого можна і треба черпати оту синівську любов до своєї Вітчизни-України, про яку так проникливо і трепетно пише він, Олексій Довгий:

Для мене ти і совість, і душа,
І мій пролог в путі до епілогу.
Впаду сльозою на твою дорогу,
Коли перейде у безмеж межа.
Тебе люблю, як матір, як дитя,
Як цвіт росини на листку зеленім…

Це — з вірша «Україні», вміщеного на сторінках збірки «Зерно з очима неба». А ось з іншого вірша, теж присвяченого Україні:

Будьмо кожен Вкраїні не гостем,
Будьмо Мужем на гострих вітрах.
…Встаньмо гордо за націю нашу
Всі, кому ще вона не чужа.
Бо, ми ж «українці, не малороси
Ми спадкоємці славної Русі».

Хвилююче пише поет про нашу рідну мову, яку ще зневажають деякі люди, котрі забули, чийого вони роду-племені, бо «їхня кров — то не гени народу, їхня кров — то безбарвна вода». Знаходить ніжні, синівні слова у вірші, присвяченому матері:

Ти ж у мене наймудріша в світі,
Найдорожча в світі від усіх.
…Ти моя надія і довір’я,
Ти моя скорбота золота.

Олексій Довгий немало віршів присвятив Криму. Тут, в Криму, в Будинку творчості письменників «Коктебель» він не раз бував, поєднуючи відпочинок з творчою працею, тут народилися його поезії, котрі склали кримський цикл. Є в нього вірші про знамениту Коктебельську гору, на якій самою природою вирізьблено профіль Максиміліана Волошина — неперевершеного співця давньої Кіммерійської землі. І от ця гора, з волошинським профілем стоїть, «як древній символ величі й гордині, і відкриває глиб таку в людині, де тоне всіх часів височина».

Знаходить поет і свої натхненні слова про море і гори:
Море й гори. Як всього багато!
В серце увібрати все не зміг!

Є в цьому кримському циклі і вірш про українських моряків-чорноморців, які тут, «…де зіходиться небо і море, спокій пильнують вкраїнські дозори». Тут, де «гойдається синя синизна, починається їхня Вітчизна», і їм, українським морякам, випала честь оберігати її від усіляких негараздів. Крим — земля, рясно полита кров’ю її захисників у роки останньої війни 1941-1945 рр. Свідченням того — два міста-герої Севастополь і Керч. Я пригадую, як двадцять сім років тому, в кінці грудня 1985 року, у ювілейний сороковий рік закінчення Великої Вітчизняної війни, до Криму для зустрічі з читачами приїхали дві групи українських письменників. Одна група, до якої входили письменники Віктор Кондратенко, Данило Бакуменко, Анатолій Хорунжий, Дмитро Луценко, Вадим Шкода, Юрій Сердюк, Анатолій Кашеїда та інші на чолі з головою правління Кримської письменницької організації Анатолієм Домбровським, поїхала до міста-героя Севастополя. Друга група, до якої входили учасники Керченсько-Феодосійського десанту в ніч на 25 грудня 1941 року Микола Романченко, учасник боїв за Крим Зіновій Кац, учасник війни Олексій Довгий та молодий поет (звісно тоді, на ті часи!) Юрій Кириченко, поїхала до міста-героя Керч. Цю групу доручили супроводжувати мені, на той час відповідальному секретареві правління Кримської організації Спілки письменників України. Ми відвідали священні героїчні місця міста-героя — обеліск Слави на горі Мітрідат, побували в Аджимушкайських катакомбах, на місці, де висаджувався Ельтигенський десант… Зустрічалися з трудівниками Керченського металургійного заводу імені Войкова, Камиш-Бурунського залізорудного комбінату імені Орджонікідзе, міжколгоспного склокомбінату, побували також у редакції газети «Керченский рабочий», де зустрічалися з членами керченського літературного об’єднання. То були незабутні зустрічі. Дуже нас вразили Аджимушкайські катакомби, де сто сімдесят днів і ночей, а фактично то все були ночі, бо там, глибоко у підземеллі, не було світла, наші бійці, захищаючи Керч, стримували натиск німецько-фашистських орд, що рвалися на Кавказ через Керченську протоку.
Можливо, саме після тих відвідин цього вражаючого місця минулої війни поет Олексій Довгий, схвильований усім побаченим і пережитим у катакомбах, написав свого вірша «Аджимушкай», в якому передав увесь трагізм боротьби з ворогом і боротьби за життя бійців підземного аджимушкайського гарнізону:

Якби отак всі камінь розуміли,
Як ті, що в ньому серцем заніміли.
Йдемо, а він попід ногами дише,
Йдемо, а подих зупиняє тиша.
Углиб, углиб, де темнота
 жорстока,
Углиб, углиб, де терпнеш
 з кожним кроком…
Уже не чути шерехів і слова,
Уже лиш тиша каменеголова…
Йдемо, а темінь обступає віща,
Йдемо, а камінь понад нами нижча.
І палить камінь душу всю грозою,
І ранить думу краплею-росою…
Якби життя усі так розуміли,
Як ті, що в цім камінні заніміли…

Вражаючий вірш. Колись я, працюючи у видавництві, редагував книгу спогадів «Аджимушкай», збирав збірку віршів різних поетів про Аджимушкай, і цей щемливий, болючий вірш міг стати одним з кращих у тій книзі, але планам не судилося здійснитися. «Перестройка» перебудувала усі і видавничі, і творчі, та й життєві плани…
Героїчній сторінці Криму поет Олексій Довгий присвятив й інші свої вірші. З-поміж них — «Керч», «Малахів курган», «Севастополь», «Херсонес», цитований тут «Аджимушкай». Я згадую, з якою теплотою слухали жителі Керчі виступи поетів, як вони реагували на кожен вірш, хоч усі вони тоді звучали українською мовою. Ніхто не скаржився, що не розуміє, не вигукував, вимагаючи читати на «общепонятном». Навпаки, сприймали радо і щиро українську поезію, навіть знаменитий вірш Костянтина Симонова «Жди меня», у перекладі українською Олексія Довгого, ладні були слухати ще й ще. Я тоді, майже тридцять років тому, близько заприятелював з Олексієм Довгим, і після кожного його приїзду до Криму не пропускав нагоди зустрітися з ним, з його милою і вельми привітною дружиною Марією. Це ж їй, своїй Марії, він так само, як й інший великий лірик В. Сосюра своїй Марії, присвятив немало хвилюючих поетичних строф:

Нам дихалось і думалось незле,
Нічого в світі ми іще не мали,
Окрім любові, чистої, як сніг,
О, як цвіли ми, як тоді кохали,
Як промінились наші слово й сміх.
Ясної повні злагоди і згоди,
Красивого, палкого почуття.

Так само, як ліричний герой Олексія Довгого, уміє щиро і по-справжньому кохати, любити, він уміє і ненавидіти. Ненавидить тих, хто «набивши гаманища туго» щодня пророчить біду простим людям, а отже, й нашій Вітчизні:

Я проклинаю ваш жебрацький розум
І тих, хто вас
 в недобрий час сплодив.
Ви трупом ляжете, поганці,
 на дорозі,
Де виросте Вкраїна — диво з див!

І все ж поет Олексій Довгий — лірик. Поет-лірик. І підтвердженням цьому є його чудові ліричні мініатюри:

Тиша. Тиша. Кросна ночі.
У траві нечутний крок.
Явір руки парубочі
Простягає до зірок.
Ти і я. Нас тільки двоє.
Ти і я — єдина мить.
Я з тобою. Ти зі мною.
Чом же серце так щемить?

Я давно відкрив для себе цього непересічного поета і полюбив його творчість, бо пише він просто, ясно і… коротко. Про секрети своєї творчості він говорить щиро і відкрито:

Поезія приходить завше просто,
Як день, як вечір, сонце, як зоря…
Веселкою підводиться над мостом,
Як усмішка, що серце підкоря.
Вона подібна до трави і вишень,
До теплих рук, що квітами стають.
Поезії не творять і не пишуть,
Поезію, як силу, віддають…

Це — правда. Поезію треба віддавати, як силу. Усю. До кінця. І поет Олексій Довгий робить це не жалкуючи. Ми, читачі, це відчуваємо. Відчуваємо магнітну силу його поезій. І щиро віримо йому, коли в одній прозовій мініатюрі, або як їх називає автор пелюстці з троянд, він говорить: «Краще жити у Слові, аніж у Славі». І це не просто гра слів — слові — славі… Поет Олексій Довгий, я упевнений, житиме і в поетичному слові, і в доброму слові своїх читачів. Він ще не раз порадує нас чудовими віршами, бо їм не шкодує ні своїх сил, ні свого таланту.

Данило КОНОНЕНКО

На фото (зліва направо): Олексій Довгий, Данило Кононенко, Олександр Грановський, Валерій Левенко. Грудень 1985 р., м. Керч

Олексій ДОВГИЙ
«БУДЬМО КОЖЕН ВКРАЇНІ НЕ ГОСТЕМ…»

УКРАЇНІ

Для мене ти і совість, і душа,
І мій пролог в путі до епілогу.
Впаду сльозою на твою дорогу,
Коли перейде у безмеж межа.
Тебе люблю, як матір, як дитя,
Як цвіт росини на листку зеленім...
У цім житті, летючім і шаленім,
Де тебе йду на сповідь-каяття.
Пробач мені усі мої дива,
І необачність, і усі наруги...
Тебе ж для мене вже не буде вдруге,
Як другої матусі не бува.
Бо ти моє єдине торжество
У центрі віку, а не на обоччі.
Твої ласкаві, всепрониклі очі
Пронизують усе моє єство.
* * *
Мова крові — то є Мова крові.
І без неї ми всі випадкові.
І не доньки ми, і не мужі,
І собі, й своїм дітям чужі.
Кожен з нас — лиш суха бадилина,
І не вічність землі, а хвилина.
Ми глухі і безмовні істоти,
Вже не здатні повстать за і проти.
А земля судить твердо лиш раз,
Не жаліючи збочених нас.
І ми підем, немов не були,
Бо себе у собі не знайшли
Й не вдалися ні серцем, ні зростом...
Мова крові. Це точно і просто.
* * *
Я до болю вертаюся знову,
Наразившися на глухоту
Тих людей, що взяли чужу мову
За свою нерозумну мету...
Їхня кров — то не гени народу,
Їхня кров — то безбарвна вода.
Випив недруг ясну їхню вроду,
Їхній дух полонила біда.
І не випаде більше їм воля,
Як у чистому полі роса.
Тільки правнуки їхні від болю
Проростуть, наче зойк, в небеса.
* * *
Я не шаную більше слова «ми».
Воно втопилось у сльозах і крові.
Люд перестав у ньому буть людьми
І величатись поіменним словом.
Ми — це юрба. Це натовп, череда...
По них у світі порожньо і глухо.
За словом «ми» завжди ішла біда
І вирвилась жорстока завірюха.
В ній гинуло високе й горде «Я».
В ній терпнув мозок і хололи ноги.
А чорна лють сичала, мов змія,
Душа убога проклинала Бога.
Я не шаную більше слова «ми».
Воно вже зайве у житті і мові.
У ньому юрби, темні й безголові,
Бредуть із «революцій» до тюрми.

ЗАПРОДАНЦЯМ

Ви хто такі і живете навіщо?
Убогість вашу я вам не прощу.
То ж ваші кулі наді мною свищуть
І чорний дим в моїм стоїть очу.
Я знаю, вам без мене не прожити,
Без мене вам смертельна кожна мить.
Од вашого спадлюченого світу
У мене серце на ножах щемить.
Я розриваю створену задуху,
Я дихаю і крізь вогонь іду.
А ви, набивши гаманища туго,
Щодня мені пророчите біду.
Я проклинаю ваш жебрацький розум
І тих, хто вас в недобрий час сплодив.
Ви трупом ляжете, поганці, на дорозі,
Де виросте Вкраїна — диво з див!
* * *
За Вкраїною серце, мов рана,
І її не злікує ніхто.
Ой, не рано вже, хлопці, не рано,
Запізнились ми років на сто.
Та невже нетямущі ми з вами,
Та невже у серцях неживі,
Що не бачим її за словами,
Що не носим її в голові?
Хай нам стати собою не просто,
Хай попалено душі упрах,
Будьмо кожен Вкраїні не гостем,
Будьмо Мужем на гострих вітрах.
І хоч бідами сповнена чаша
І від болю аж терпне душа,
Встаньмо гордо за націю нашу
Всі, кому ще вона не чужа.
І хай дух наш в народі забродить,
Щоб не сповз він на стежі криві.
Нам не критику треба наводить,
А засукувати рукави.
Не ятрилось щоб серце, мов рана,
Вже яку не злікує ніхто.
Хоч не рано вже, хлопці, не рано, —
Ми не спізнені років на сто...

* * *
Я напишу, хоч ти й читать не будеш,
Бо у душі ти як брудна ріка.
Не рідним словом ти дитину будиш,
А окриком з чужого «языка».
І посилаєш в юні гени й вени
Чужинські звуки й кам’яні слова.
Й стають на дибки у дитини гени,
І паморочиться в неї голова.
Ти не питай мене, що буде потім,
Бо не збагнеш уже ніколи ти,
Що пропаде твій рід в чужім болоті
Без нації, без долі і мети.
* * *
Цей «народ» продав не тільки мову.
Цей «народ» пошив себе в раби.
Закотилось сонце калинове
За праобрій давньої доби.
То не правда, що вже є Вкраїна...
Чорний вік ще Києвом іде!
Той, хто носить у душі руїну,
Золотого храму не зведе.
* * *
Як зернечко в родючій борозні
З остюччя проростає по морозі,
Усе моє лишається в мені,
Усе чуже лишається в дорозі.
Збагнув я це, важкий проживши вік,
Пізнав своєю трудною судьбою.
Чуже з нас робить дурнів і калік,
Бо кожен славен тільки сам собою.
* * *
Сірі постаті. Чорні тіні.
Слід від кованих підошов.
Заховаюсь на Україні,
Щоб ніхто мене не знайшов.
Допекли мене сварки й чвари
В древнім Києві і селі.
Розгулялися яничари
На моїй золотій землі.
Все, що зветься ще Україна,
Знов отруює очмана.
І Вона — як мала дитина,
У задусі страшній кона.
Може, й правда, що зла політика
Є найбільшою із вини...
Хто проща яничарам витівки,
Той такий же, як і вони.

УКРАЇНЦІ

Ми не з любові. Ми з вогню і крові.
Нам завжди в груди вітер-відчайдух.
Світила наші — зорі вечорові.
А неба дзвін озвучує наш дух.
У нашій мові квітне вся планета.
У нашій пісні сяє далина.
На нашу волю напнуто тенета,
Та жоден кат вже нас не докона.
Бо ми Вкраїна з роду і до роду,
І кожен з нас і сонячний, і дуж.
Ми є, були і будемо народом,
Що виростає з непокірних душ.
Ми — українці. Ми — не малороси.
Ми — спадкоємці славної Русі.
Нас зайдами ніхто не проголосить,
Як станемо за свій народ усі!
* * *
Мій духу, не купись на звади.
Лютуй, марнуйся і люби.
Зневірених довір’ям радуй
І недолугих не губи.
Ми ще з тобою славні будем,
Як переборем цей Едем,
І Україну не огудим,
І нашу правду доведем.
І те, що наші предки мали,
До нас приб’ється ще само,
Бо ж хоч давно нас поховали,
Ми невмирущо живемо!
* * *
Солодка ніч. І тишина як сповідь.
Білявий місяць світить, аж пече,
А на душі така бурхлива повідь,
Що аж вирує і у кров тече.
А в слові холод, і якась несталість,
І, як на дні криниці, чорна тінь.
Я сам відчув свою на світі малість
І ницу владу прагнень і хотінь...
Не перейду вже їх, не перебуду
Свого падіння у безодню літ.
Та я порву убогу всю облуду
Й наллюся сонцем, як на гілці плід!
* * *
Не можу я, не маю права
Картать народ, що мертвий він,
Хоча втекла від нього слава
І сили дужої розгін.
Народ мій вбили грубо й просто
Вожді і виродки чужі.
Чужинська виросла короста
У золотій його душі.
Тепер одна надія — гени,
Що переможуть все чуже,
Хоч все, що юне і зелене,
Не вірить в кров свою уже.
Воно у рабстві, третьосорті
Втонути може назавжди,
А воріженьки, люті й горді,
Зметуть навік його й сліди.
* * *
В землі і у чорнім камені
Вкраїна моя мовчить.
Немає такого рядка в мені,
Що встане і закричить.
Біду я оцю пересилюю.
Долаю свою біду.
І даллю своєю сивою
У завтра свій рід веду.
* * *
В світі дика стоїть насторожа,
Що, мов блискавка, в мозок тече.
Ще не пущена куля ворожа
Протинає мене і пече.
Ой не буде рятунку, не буде
Там, де вмерла навіки душа.
Із отруйною кровію люде
Будуть прагнути кулі й ножа.
* * *
Невже не зійде більше Божий дух
На цю німу, спотворену всім долю,
На землю цю, ще дуже молоду,
І на її іще молодшу волю?
Адже усе, що сховане у ній,
І глибше й вище
 розуму людського.
І день її в прасивій далині
Освячений був небесами й Богом.
Невже цей люд,
 убогий, нетривкий,
Що не живе, а ледве животіє,
Себе вже не підніме над віки,
Не спонукає розум свій до дії?
Невже у нього не своя душа,
Чужинською коростою покрита,
І воля його не своя, чужа,
І доля його ницістю прибита!..
* * *
Зацвіли у матері жоржини.
Скільки в неї радості в душі!
Не запрошуй до вечері сина,
Краще щось про квіти розкажи.
Вдвох побудем в цьому дивоцвіті,
Коли день натомлений притих.
Ти ж у мене наймудріша в світі,
Найдорожча в світі від усіх.
Лиш твоє захмелене подвір’я
В мене в серці над усі літа.
Ти моя надія і довір’я,
Ти моя скорбота золота.
* * *
Гойдається промінь вгорі,
На самім вершечку зорі.
Над променем поле небес —
Усіяний зорями без*.
А чорні дерева в імлі,
Мов тіні людей на землі.

* Без — бузок (діал.)

ДОЛИНКА

Чебрецями й материнкою
Дні осінні відцвіли.
Над притихлою Долинкою
Дикі бджоли одгули.
Золотими сонцезводами
Змите поле молоде,
Птах веселий над городами
Літо бабине пряде.
Покотився серпень грозами
Десь в заобрійну блакить.
І весь світ запах чорноземом,
Аж душа моя щемить.
* * *
Як хвиля теплого проміння 
Пригасить зорі вдалині. 
Народиться струмочок синій
І проголосить гімн весні. 
Простеле сонячну завію 
Зелений квітень на моріг. 
Любистком солодко повіє 
Весна на материн поріг. 
* * *
На слово незаймане виспів
Мій день в березневім плачу.
Я першого жайвора виспів
Сьогодні у небі почув.
І серце моє завесніло,
Забилось, як в небі пташа.
Напругою сповнилось тіло,
І крил забажала душа.
* * *
Непоказний на зріст і вимір
І не уславлений в роду,
Я з тих, хто й досі ще не вимер,
Й ніколи, мабуть, не помру.
Я з самих надр земної кулі,
З тієї архіглибини,
Де сплять усі віки минулі
І їхні вславлені сини.
Я з тої дивної країни,
Що має бозна-скільки літ,
Країни сонця — України,
Яка дивує й нині світ.
Я весь з її терпкої вроди,
З її цілющої роси;
Я з того мужнього народу,
Який над бурі всі єси.
І буде він, і буду вічно
Я в його духові й крові.
Над його доленьку трагічну,
Над чорні бурі світові.
* * *
Не називай мене поетом,
Бо я іще не знаю й сам,
Яким сіяють фіолетом
Над степом ранні небеса.
І де взялась ота росина,
Ясніша сонечок усіх,
Що прикладала Україна
До рук моїх і вуст моїх.
Торкнув я зовсім випадково
Високих помислів струну.
А чи моїм було те слово,
Я сам і досі не збагну.
* * *
Не все у житті так просто,
Бо просто й не може буть.
Зайшла на хвилинку в гості
Не можу тепер забуть.
Пахуча, вуста-калини,
Віч карая глибина...
Як образ прапра-Вкраїни,
Для мене була вона.
Така вся близька і мила,
Така вся з промінь-роси,
Що й досі забуть несила
Святої її краси.
* * *
Аж терпне серце од речей високих.
У них — відвага, мудрості міхи...
А навкруги, куди не кинеш оком,
Розбиті долі і в крові шляхи.
О мій Народе! Мій нещасний Боже!
Невже і досі не второпав ти,
Що жодне слово там не допоможе,
Де слід країну на плечах нести?

КОКТЕБЕЛЬ

І
До мене йшла гора звіддалеки.
Мільйони літ по крокові ступала.
В дощах і сонці голову купала,
Щоб зберегти красу всю на віки.
І от стоїть в моїх очах вона,
Як древній символ величі й гордині,
І відкриває глиб таку в людині,
Де тоне всіх часів височина.
На гору цю не кожному зійти.
Вона для легкодухих недосяжна.
Лише сміливці, мужньо і відважно,
Із неї осягають всі світи.

II
Отут, біля скель Кара-Дагу,
Де в’ється шипшина і глід,
В душі відчуваю відвагу,
А в слові — небесний політ.
Дерева у сизій долині
Легкий туманець обкотив.
І в чайок музичному плині
Відчувсь кіммерійський мотив.
Знов кличе, зове мене море,
В тім зові є щось неземне.
Підводяться думи над гори,
Бентежать і будять мене.

ІІІ
Над Кара-Дагом сизі хмари,
Над Кара-Дагом сизий дим.
А понад морем ходять пари
І їм так любо молодим.
Вирує море неповторно,
Плитке оголюючи дно.
Даремно кажуть: море Чорне, —
Ніхто не зна, яке воно.
Воно само собі в розгулі
Вали накочує рябі
І викидає дні минулі
Наперекір новій добі.
Із переблисками крутими
На хвилю гонить хвилю вчвал.
На прибережжі повно диму,
Аж хилитається причал.
І так нам радісно на серці,
Що аж дитиниться душа,
Де з тишею зійшлась у герці
Стихія горда і чужа.

IV
Я щоранку піднімавсь у гори,
Де осінній верес відцвіта,
Де останні осені узори,
Як мої перейдені літа.
Тихі барви, тони і півтони
З променями рос переплелись,
І вітри вигойдують з розгону
Над затоку сизу синьовись.
Море й гори. Як всього багато!
В серце увібрати все не зміг.
На найвищу скелю треба стати,
Щоб побачить, що ти — переміг.

V
Ми ходили в гори по шипшину,
Що росте на схилах кам’яних,
Та й забрались на саму вершину,
Зупинились в променях ясних,
Враз над нами чайки галасливі
Голосну перейму завели,
Ми ж були веселі і щасливі,
Що такої висі досягли.
Неохоче сходили в долину.
Як із моря наступила мла.
А за нами в надвечір’я линув
Гострий свист пташиного крила.

VI
І знов над морем світлотіні.
Затих дошкульний шторм ураз.
І знову голубі дельфіни
Пливуть із далечі до нас.
Пливуть, пірнають, водять коло,
А ми радієм їх плавбі.
І вже з дельфінами навколо
Сміється всесвіт голубий.

VII
На озеро у кримському степу,
Де дикі гуси, чайки і качата,
Приїхали ми сонце зустрічати
І наловити пліточок копу.
Був тут Дмитро Онкович (кашовар),
Петро Засенко і П’янов Володя,
Ще троє друзів гарних по нагоді
Й господарі, до милих схильні чвар.
Котилось сонце. Й на очах відро
Уже вкипало з рибою смачною.
Нам пахла юшка кримською весною,
Хоча її й пересолив Дмитро.
Був потім гомін за столом, і жарт,
І перепалка двох кумів Василів,
Що аж Рябко у затінку знесилів,
Відчувши, що їх слухати не варт.
Із риболовлі щедрої по тому
Запізно ми приїхали додому,
І спали так, що навіть Білик Ваня
Ледь вивів нас із того раювання.

VIII
ЧОРНОМОРЦІ
Чайки над морем,
 як білі хмаринки.
Хвилі на морі, мов білі пір’їнки.
Котить, гойдається синя синизна,
Сонцем проміниться небо Вітчизни.
Там, де зіходиться небо і море,
Спокій пильнують вкраїнські дозори.
Хлопці ув обрій вдивляються зірко,
Сині бушлати, як сніг — безкозирки.
Котить, гойдається синя синизна,
Тут починається їхня Вітчизна.
Тут починається дім колисковий,
Тут величається світ світанковий.
Дім цей єдиний у цілому світі,
Матері словом всі в ньому зігріті.
Хлопці ув обрій вдивляються зірко.
Сині бушлати, як сніг — безкозирки.

IX
ВОЛОШИН
І його ще й досі світ не зрозумів,
Хоч він давно вже відійшов у невідь,
Не думавши, що люди коли-небудь
Таки долинуть глибу його слів.
Тепер, увесь на відстані і в часі,
Він увійшов у міфи синіх гір.
Його спокійний кіммерійський зір
Відбився на гірськім іконостасі.
І щось античне, неземне тоді
Відчує кожен біля гір і моря,
Коли із голубого світлозор’я
До нього зайде в поетичний дім.
І його слово стане у душі,
Як щось високе, горде й незалежне.
І почуття незаймано бентежне
Помчить тебе в нестримнім віражі.

Х
Мовчить усе.
Минуле все мовчить.
Воно давно навік закам’яніло.
Лиш чайка ще над водами кричить,
Лиш чайка перехитується тілом.
Та ще вітри,
Та ще гудуть вітри.
Та око з глибу дивиться на зорі.
Не три стихії.
Ой, мабуть, не три —
Усі на тихе загасання хворі.
Аж плаче ця поранена доба,
Аж плаче небо,
Моречко ридає.
А дикий Космос
Дивиться в оба
Й на жоден звук наш
Не відповідає.

НА ВОЛОДИМИРСЬКІЙ ГІРЦІ
Марії

Колись отут ходили ми з тобою,
В цім шумі площ і в тіняві алей.
Були серця в нас повні неспокою,
Нам дихалось і думалось незле.
Нічого в світі ми іще не мали,
Окрім любові, чистої, як сніг,
О, як цвіли ми, як тоді кохали,
Як промінились наші слово й сміх.
Ясної повні злагоди і згоди,
Красивого, палкого почуття,
Ми прихилялись до ясної вроди
Ласкавого і юного життя.
Для нас усе тут сяяло і зріло,
Для нас усе хилилось і текло...
І всесвіт задивовано і мило
Над нами зводив сонячне чоло.
* * *
Тиша. Тиша. Кросна ночі
У траві нечутний крок.
Явір руки парубочі
Простягає до зірок.
Ти і я. Нас тільки двоє.
Ти і я — єдина мить.
Я з тобою. Ти зі мною.
Чом же серце так щемить?
* * *
Виколисую дитину, мов зернину.
Виколисую зернину, мов дитину.
До дитини чисте слово промовляю,
До зернини синє небо прихиляю.
* * *
Коли жива душа,
тоді живий народ.
Живий народ, тоді жива й душа.
Я зневажаю вас,
 творці холодних од,
Як одам тим земля моя чужа.
* * *
Не мучся, як накоїв сам біди.
Біда живе з людиною завжди.
Та як із другом ти повівсь недобре.
Собі жорстоку кару присуди.
* * *
Не просто, мабуть, і не випадково
Принижене у нас Мистецтво слова.
Убого стало в душах і серцях,
Якщо зневажена
 духовності основа.
* * *
Ти є ніхто. Й повік нічим ти будеш,
Як рідну мову і свій рід забудеш.
Не виб’єшся із покруча на люди,
Помреш, як твар, з неслави і огуди.
* * *
Ти вся, як вишенька тонка.
Весною. В білоцвіті.
Стоїш і сяєш вся. Така
Є лиш одна на світі.
* * *
Не загасай, моя любове,
Світи удень мені й вночі.
Ввійди в думки мої і слово
І поцілунком обпечи.
* * *
Чимдалі бачу все земніше.
Чимдалі дихаю трудніш.
А серцем прагну не до тиші —
До правди — гострої, як ніж.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 14.12.2012 > Тема "Душі криниця"