Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно на сесії Сімферопольської міської ради чемпіонові Олімпійських ігор у Лондоні, заслуженому майстрові спорту України з боксу Олександру Усику вручили знак «Почесний громадянин міста Сімферополя». Нагороду вручив мер кримської столиці Віктор Агєєв.
«Олександр Олександрович дійсно прославляє наше місто, завдяки йому Сімферополь і Крим знають у всіх містах і країнах, де він бере участь у змаганнях. Він — приклад для наслідування нашій молоді», – підкреслив мер.
Нагадаємо, на XXX літніх Олімпійських іграх, які пройшли в Лондоні з 27 липня до 12 серпня, 25-літній кримчанин Олександр Усик виборов золоту медаль. 17 серпня рішенням Сімферопольської міськради йому присвоєне звання «Почесний громадянин міста Сімферополя».

НЕХАЙ КОЖЕН ЗАМИСЛИТЬСЯ, ЯКА ЦЕ СИЛА БУЛА – КОЗАКИ!

РОЗМОВА З ЧЕМПІОНОМ ЄВРОПИ, СВІТУ Й ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГОР–2012 З БОКСУ,
АСПІРАНТОМ ЛЬВІВСЬКОГО ДЕРЖУНІВЕРСИТЕТУ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ОЛЕКСАНДРОМ УСИКОМ

Українські боксери на Олімпіаді в Лондоні здобули рівно чверть від усіх медалей «синьо-жовтої» делегації на Іграх-2012. Утім, підопічні знаного львівського фахівця Дмитра Сосновського не менше, ніж спортивними здобутками, запам’яталися всім своїм патріотизмом.
Ще в Києві, під час проводів українських олімпійців до Лондона, вони серед інших боксерів виділялися своїми козацькими шапками. Найбільше захоплення викликали Денис Беринчик та Олександр Усик, які красувалися своїми козацькими оселедцями. І, звісно, не можна не згадати фрагменти гопака, які «видавали» Денис і Сашко, уродженці Луганщини та Криму відповідно, після своїх перемог у ринзі. А аспірант Львівського держуніверситету фізичної культури Олександр Усик, з яким спілкувався журналіст тижневика ZIK, після перемоги у фіналі взагалі станцював ледь не повну версію гопака.
– Спочатку оселедці нам робив перукар. Він приходив три чи чотири рази їх корегувати. Але поступово ми й самі навчилися за ними доглядати, – розпочав розмову найкращий спортсмен України 2011 року за версією журналістів.
— Чому оселедець?
– Це данина козацькому духу, силі, сміливості й витривалості. Козакам оселедці були потрібні ще й для того, аби в бою відрізнити свого побратима від чужої бусурманської голови, яку рубали козацькі шаблі.

— Вам хтось порадив це зробити?
– Ні, так само, як і одягнути козацькі шапки на проводи олімпійців у Києві, а потім і на відкриття та закриття Олімпіади у Лондоні. Ми самі це вигадали.

— І де ж ви їх дістали?
– Хто шукає, той завжди знайде. Козацькі шапки ми замовили по Інтернету, а відповідальним за цей процес призначили Дениса Беринчика. Спочатку хотіли зробити верх (там, де тканина) червоним, але потім вирішили, що значно ефектніше буде, коли він матиме кольори нашого національного прапора – ми ж українці!

— Коли ти повернувся додому, першою фразою дружини було: «Марш у перукарню!»?
– Ні! Ні! Що ви… Їй моя зачіска до вподоби. До того ж дружина мій вибір поважає. Хоча, не буду приховувати, дехто справді каже: «Ой, яка безглузда зачіска». А я вважаю, що головне, аби собі самому подобалося. Зрештою, це ж наші предки так ходили. Мені соромитися нічого. Нехай кожен замислиться, яка це сила була – козаки.

— Багатьох українських спортсменів, особливо футболістів, вболівальники звинувачують у відсутності патріотизму…
– Здоровий патріотизм у мене з дитинства – скільки себе пам’ятаю, завжди таким був. Я гордий, що народився на українській землі. І якщо ти десь представляєш цю країну – не важливо, у спорті чи ні, ти повинен робити це з гордістю: ти тут народився, виріс, це твій прапор, твій герб! І абсолютно байдуже, яка зараз політична ситуація в країні і наскільки вона тобі подобається або не подобається. Є поняття «Батьківщина»! Це помітно щоразу, коли приїжджаєш зі змагань. Навіть коли з Лондона нещодавно приїхали – тут навіть легше дихається, тут усе своє – я близько від дому. Не важливо, де ти – у Києві чи Сімферополі, Львові чи Донецьку, – це все моя Батьківщина. Тому я не розумію інших... Наприклад, пам’ятаю, коли ми прилетіли в Пекін на Олімпіаду чотири роки тому, хтось українськими прапорцями почав розкидатися. Та що ж це таке? Якби хтось з іншої країни зробив щось подібне, то їх із ганьбою вигнали б з Ігор. Батько Василя Ломаченка Анатолій Миколайович ходив потім збирав ті прапорці, щоби роздати їх китайцям. Або, як кажуть іноді (був такий випадок з однією знайомою спортсменкою), – мовляв, усе, набридла ця країна, треба «валити» звідси. У мене питання: а чого ти тоді тут досі живеш? Давай, «чеши» в Америку або куди тобі там хочеться, але не смій такого казати! Батьків не вибирають. Точно так само і з Батьківщиною. Треба не «канючити», а жити тут і прагнути піднімати країну, покращувати життя.

— Сашку, але ти ж народився і виріс у Криму…
– А Ви що, думаєте, у моїх жилах не тече козацька кров?! Та в мене мама з Чернігівської області, а тато – із Сумської. Я ж українець: я тут народився, виріс на цій землі. Я люблю цей прапор, цей герб. Як я можу не бути козаком, коли я православний християнин?!

Казацкий дух у нас в сердцах.
Любовь несем родным и близким.
И делаем мы больно тем,
Кого мы любим больше жизни.
Родные, простите
 за поступки наши
И не держите на нас зла.
Ведь мы по жизни вместе с вами,
Поддержка наша – небеса!»
(вірш подано мовою оригіналу)

— Це твій вірш?
– Так, мій. Вірші пишу дуже давно. Писати пишу, але майже нікому їх не показую, не читаю – це особисте, для душі. Хоча, можливо, колись і видам збірку найкращих своїх творінь. Але якщо це й станеться, то не скоро.

— У Лондоні після перемоги у фіналі ти станцював гопак. Завжди так відзначаєш свої перемоги? Рік тому в Баку, після переможного чемпіонату світу, також утнув щось подібне?
– У Баку я «видав» якусь імпровізацію, а в Лондоні цілеспрямовано виконував гопак. Знаєте, давно помітив, що можу легко імпровізувати в танцях. Напевне, позначилося те, що в дитинстві я займався народними танцями, а зараз додав до цієї бази володіння якимись рухами із сучасних танців, брейку. Музика іноді робить з моїм тілом таке, що якби я міг бачити це збоку, то випав би в повний осад. Ритм вмикається в моїй голові – і я думаю: «Боже, звідки все це?»

— Кажуть, що чоловіки після народження дитини стають серйознішими. Незважаючи на появу доньки, ти так і залишився головним шоуменом збірної.
– А чого мені сумувати? Ви, до речі, запитали б у моєї дружини, який я вдома – серйозний чи ні. У сім’ї якраз став більш відповідальним, а загалом у житті залишився таким самим веселим. Є такий слоган: «Уміхнись! Зроби життя кращим!» Так і я: коли буду радісний, то й люди навколо ставатимуть веселішими. Що в цьому поганого? А я такий, який є – таким мене створив Бог.

— Цікаво, а як ти вчився у школі? Напевне, був хуліганом і частенько отримував «двійки»?
– Нічого подібного. Навчався я не те, щоб аж дуже добре, але й не погано. Щоправда, вчитися я не дуже любив, але, скажімо так, змушений був це нормально робити. Батько сказав мені, може, і грубу річ, але життєву: коли ти тупий – ти нікому не потрібен. За «двійки» отримував від батька сповна. От і вчився, куди ж було діватися...

— А як тобі зараз навчання в аспірантурі? Чи встигаєш поєднувати його зі спортом?
– Аспірантура – це не школа і навіть не інститут. В аспірантурі займаюся практично тим самим, що й у спорті. Дисертацію пишу на тему підготовки боксерів вищої кваліфікації. Тобто фактично узагальнюю досвід збірної України загалом і свій особистий зокрема. Тож навчання в аспірантурі мені не заважає, а навпаки допомагає у спорті, бо доводиться багато думати, аналізувати. Хоча не буду приховувати, останні місяці перед Олімпіадою наукою майже не займався, бо всі сили і час забирала підготовка. Але тепер буду надолужувати, а викладачі з університету фізкультури мені в цьому допоможуть. Знаєте, і керівництво ВНЗ, і професорсько-викладацький склад до мене дуже добре ставляться, допомагають. Тож сподіваюся, що і в науці я також буду не останньою людиною. Дуже хочу до титулів чемпіона Європи, світу й Олімпіади додати ще й звання кандидата наук.

— Боксом ти почав займатися у 15 років. Мабуть, до того були інші захоплення?
– З дитинства, скільки себе пам’ятаю, грав у футбол. Відвідував і секцію карате. Батько постійно стежив за тим, щоб я чимось займався, не вештався по вулиці. З часом почав грати у «Таврії» – команді, сформованій із хлопців 1987 року народження. Усе нібито йшло нормально, але навесні 2002 року була гра, під час якої один хлопчина з суперників нецензурно висловився щодо мене. Я не стримався і... завдав йому бокового удару. Причому так, що нокаутував. Червона картка, вилучення не лише з поля, а й із команди... Тренер сказав: вибачишся перед ним і всією командою за те, що накоїв, – і ми візьмемо тебе назад. Я з хлопцями поговорив і сказав, що ні перед ким вибачатися не буду, бо був правий у тій ситуації на всі сто відсотків. Із тим хлопцем був згоден залагодити всі проблеми, якби він також перепросив. Але не склалося – і я пішов з футболу. Погуляв трохи, ну й зайнявся боксом. Приятель якось «підбив». Каже: «Ідемо на бокс, поб’ємося!» Сходив кілька разів, побився – і «забив». Думав: ні, це не моє. Але коли минуло літо, 3 вересня 2002 року я повернувся в бокс…

— Розкажи про батьків.
– Матуся моя улюблена, яку я обожнюю, була найстаршою з вісьмох дітей у своїй сім’ї. Тож за всіма доглядала й була головною помічницею в усьому. Народилася у Чернігівській області, але 15-річною виїхала у Крим до тітки, де й залишилася. Батько народився в Сумській області, село Терни. Був в Афганістані, потім працював охоронцем, на будівництві. Усе вміє робити своїми руками. Зараз батьки мешкають у мами на Чернігівщині. Допоміг їм купити будинок, а сам залишився в Криму. Телефоную їм щодня.

— Ти став олімпійським чемпіоном, отримав премію від держави, машину від федерації… Але ж не завжди все було так добре. Був, мабуть, і період безгрошів’я. Думки про те, щоби кинути бокс, до голови не приходили?
– Ні, такого не було. Я такий, що буду до останнього йти до своєї мети. От зараз читаю книжки із психології. Там є приблизно така фраза: життя ставить сильного на коліна, знаючи, що він все одно підніметься. Бог дає нам випробування, а ми повинні їх подолати, роблячи світ і себе кращими.
— Проблеми зі здоров’ям у мого сина почалися у трирічному віці, – згадує мама боксера Надія Петрівна. – Сашко застудив легені. Власне, це була перша стадія туберкульозу. Від трьох до шести років ми мучилися – ніяк не могли його вилікувати. Один із лікарів порадив нам змінити клімат, виїхати в Центральну або Північну Україну. І ми полишили теплий Крим – переселилися на Чернігівщину, у моє рідне село Риботин.
Коли діти пішли до школи, Олександр Усик змушений був лягти у лікарню. Провчився у першому класі лише два тижні – й опинився у шпиталі, де пролежав цілий рік.
— Лікарі забороняли мені займатися фізкультурою, – згадує спортсмен. – А я ігнорував ліжковий режим і бігав навіть на території лікарні у Чернігові. Неможливо було мене зупинити. Коли виписали з лікарні, також заборонили займатися спортом. А я щоденно бігав, грав у футбол, баскетбол, волейбол і навіть плавав у Десні. І вже коли мені виповнилося одинадцять років, хвороба від мене відчепилася. Я завжди вірив, що буду здоровий. Мене не лякали назви моїх недуг. Не боявся я бронхітів, пневмоній і навіть туберкульозів! Я вижив завдяки спорту і вірі в Бога.
За словами матері чемпіона, син змалечку був побожний. «Він вивчив «Отче наш» раніше за нас, батьків, – каже пані Надія. – До хворих регулярно навідувалися священики, несли віру в Бога. Мій син перейнявся словами душпастирів. Полюбив він Господа. Не раз я бачила, як синочок припадає на колінцях до ікони і випрошує в Бога здоров’я. І Всевишній віддячив йому, подарувавши життя».
Як згадує Надія Усик, майбутній чемпіон мав велику волю до життя. У шість років він сам приймав ліки, запарював чаї, прикладав компреси. Лікарі любили малого. Він був дуже наївний, довірливий і цікавий. «До лікарні навідувалися меценати, робили дітям подарунки, адже там лежало чимало сиріт, були діти з неблагополучних сімей. Я просила Сашка не брати тих дарунків, аби вони дісталися дітям, які більше їх потребують. Сама ж виросла в інтернаті і знаю, як дитина чекає подарунка, – згадує мама Сашка. – Приїжджаю до нього в лікарню, а Сашко каже: «Мамо, я нічого не брав. Ось усі бавляться іграшками, а я свій дарунок віддав іншим».
Після одужання Олександр Усик повернувся до Криму. До п’ятнадцяти років грав у футбол, захищав кольори юнацького складу клубу «Таврія» (Сімферополь). Але змінив футбол на бокс. «Я чув чимало скептичних слів, що запізно почав займатися боксом, – каже Сашко. – Та все одно мріяв про перемогу на Олімпійських іграх. Не зважав на розмови скептиків і за десять років важкої праці таки пробився на золотий п’єдестал. Звісно, з Божою допомогою».
— Олександр Усик – яскравий взірець того, як із «гидкого каченяти» можна стати спортсменом, здоровою людиною. І не просто атлетом, а олімпійським чемпіоном, – каже Сергій Лапін, перший тренер боксера. – Сашко прийшов до нас 15-річним. Перед тим оббив пороги усіх боксерських секцій. Ніхто не хотів брати до себе худенького, тендітного хлопця. Усі тренери казали, що він не має статури і що переріс вік для боксу. Наш зал був його останньою надією. І я повірив у можливості Усика. Мене не відлякало те, що в дитинстві хлопець хворів і що фізично він слабенький. Чому? Бо побачив у ньому розум. Бокс – це насамперед розум, а не сила. Ми часто чуємо: якщо боксер, отже, дурень. Нісенітниця! Насправді у боксі працюють інтелектуальні люди, які вміють мислити, аналізувати. Саме таким я побачив 15-річного Усика. Уже на першому тренуванні помітив уміння хлопця захищатися. У нього неможливо було поцілити. 70 відсотків успіху боксера залежить від уміння оборонятися. І лише 30 відсотків – від сили ударів. Чомусь більшість наших тренерів навпаки цінують удари, а не оборону.
Заслужений тренер України згадує, що чув чимало закидів на свою адресу, мовляв, навіщо покладає надії на слабенького «переростка». Однак Олександр Усик втер носа скептикам. «Він працював у залі по шість-вісім годин, – додає Сергій Лапін. – Крім усього, хотів стати кремезнішим. Ми змайстрували йому два восьмикілограмові молотки. Із невеличкими перервами він по 40 хвилин лупцював ними по «камазівській» шині. Працював, як коваль. Така важка праця й допомогла йому стати олімпійським чемпіоном».
Чи став Олександр Усик іншим після тріумфу на Олімпіаді? Чи змінила його слава та зароблені великі гроші? «Не повірю, що гроші та слава його змінять, – рішуче каже мати Олександра Надія Петрівна. – Він був чемпіоном світу і в такому статусі навідувався в рідний Риботин, збирав друзів і ганяв з ними у футбол».

Розмовляв Іван ДУПНАК
Газета ZIK, № 36, 2012 р.
www.zik.com.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 12.10.2012 > Тема "Українці мої..."