Версiя для друку Обговорити в форумi

Краса врятує світ!

ПАМ’ЯТІ НЕЗАБУТНЬОГО ТОВАРИША, ВИЗНАЧНОГО ВЧЕНОГО-АГРОНОМА, МИСЛИТЕЛЯ ТА ФІЛОСОФА МИКОЛИ ГОРБОВИЧА ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
(Закінчення. Поч. у №32)

Промайнуло майже 55 років. Проте ситуація у кримських ВНЗ так і не змінилася. Як не прикро, навіть на 22 році Незалежності України у всіх вищих навчальних закладах автономії цілеспрямовано законсервовано російськомовність. У моєму рідному Інституті, який готує фахівців для українського села, нині жоден предмет не викладається державною мовою. Хоч цей заклад сьогодні є Південною філією Національного університету біоресурсів і природного біокористування. Керує ним «огероєний» Кучмою ректор, академік кількох Національних академій наук. Ще один Герой України епохи президента Віктора Ющенка зросійщує українських дітей у Таврійському Національному університеті. За звітністю до тепер вже не українського міністерства освіти цей ВНЗ  на сто відсотків є україномовним?!
Тож з висоти значного часового виміру розумієш, що наші наївні юнацькі наміри вдихнути україномовний дух у тогочасну вузівську атмосферу були вельми небезпечними і нездійсненними. Добре, що серед наших гуртківців не виявилося стукачів. Адже за поширення та читання «самвидаву» та забороненої літератури на кшталт «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, тоді можна було вилетіти не лише з інституту, але й потрапити туди, де «Макар телят пасе». Проте навіть у тому імперсько-шовіністичному ідеологічному середовищі нам вдалося зберегти свою національну ідентичність та створити довкола себе український світ.
Наше спілкування з україномовними студентами місцевого педінституту зберегло від зросійщення десятки майбутніх агрономів та керівників господарств. Вони вже ніколи не спілкувалися з українськими селянами чужинською мовою і підготували певний ґрунт для майбутньої незалежності України. Цінним є й те, що студентська молодь, спілкуючись на культурницьких заходах та у турпоходах, вирішувала і свою подальшу долю, влаштовувала власні сім’ї. Саме завдячуючи цим заходам склались сім’ї справжніх українських патріотів Богуцьких (Галина Бурдюг та Василь Богуцький), (Іван Мащенко та Тетяна Снігур), (Григорій  та Таїсія Рудницькі), (Микола Горбович та Ніна Сягайло, родина Карпенків) та інші.
Наші гуртки зібрали навколо себе багато талановитої та обдарованої молоді. Сьогодні, аналізуючи подальшу долю гуртківців, можна стверджувати, що з них у подальшому виросли не лише гарні фахівці агрономічної справи, але й ціла плеяда науковців та діячів культури. Серед них є і академіки, і доктори та кандидати наук, поети, письменники і громадські діячі. Їх всіх без перебільшення можна віднести до школи Миколи Горбовича. Саме він та наші гуртки для них дали більше ніж сотні лекцій інститутських професорів.
Організований Миколою гурток з естетичного виховання студентської молоді, яким Микола запропонував керувати мені, відіграв важливу роль в гуманітарно-інтелектуальному житті не лише окремих студентів, але й інституту загалом. Роботою наших гуртківців звітували не лише в ректораті і деканаті, але й у парткомі та інститутському профкомі. Один із вельми спритних інститутських марксистів, використовуючи напрацювання Миколи в галузі естетики праці в с/г виробництві та ергономіки, намагався навіть підготувати докторську дисертацію. Про діяльність нашого гуртка та Миколині напрацювання з естетики праці він на початку 60-х років минулого століття за кордоном (у Чехословаччині) опублікував кілька наукових праць.
Микола, на відміну від більшості студентів, добре знав сільське господарство. Він, як старший у сім’ї, з дитинства допомагав батькам, знав важку селянську працю і сам пройшов через голод 1933 року. До інституту він встиг закінчити сільськогосподарський технікум на Дніпропетровщині, з якого його, як гарного організатора, взяли на комсомольську роботу.
Лише через кілька десятиліть від Миколиного біографа, народного депутата України Арсена Зінченка, у якого він був помічником, я довідався, що до інституту Микола прийшов після зняття з посади першого секретаря райкому комсомолу. У той час цих посад позбавляли зазвичай або за пияцтво та аморальну поведінку, чи то за нерозуміння лінії партії. Арсен Зінченко, готуючи про Миколу книгу, гортав збережені в архівах протоколи засідання бюро райкому партії, на якому над комсомольським ватажком вчинили справжнє судилище. Його звинуватили, як розповідав дослідник, у протидії хрущовській «кукурудзизації країни», критичному ставленні до масового спорудження в районі силосних веж та ліберальному ставленні до студентської молоді, яку замість навчання посилали на роботу в колгоспи. Комсомольський ватажок добивався для студентів створення необхідних побутових умов, нормованого робочого дня та справедливої оплати праці. До всіх цих «злочинів» додалося й те, що комсомольський секретар був принципово україномовним і часто говорив серед молоді про національну гідність та патріотизм. Зазначені «вади» обурювали багатьох колгоспних князьків та російськомовне районне партійне керівництво. Саме через ці «збочення» комсомольського лідера зняли з посади і виключили з партії. Правда, вищі інстанції виключення замінили суворою доганою. Після цього судилища колишній 27-річний комсомольський секретар і став студентом нашого інституту. Двері для подальшої комсомольської, партійної та громадської кар’єри перед Миколою щільно і назавжди зачинилися.
Невгамовна, пульсуюча творча енергія цієї людини потребувала якоїсь самореалізації. «Тож якщо ти не зможеш змінити систему, то потрібно хоч якось змінити умови праці пересічної людини у координатах цієї системи», - вирішив він. Саме цій справі в рамках існуючої системи Микола і присвятив усе своє подальше життя.
Із наших довготривалих розмов та диспутів знаю, що в українському селі він мріяв докорінно змінити або покращити все: провести суцільну електрифікацію, побудувати дороги, модерні школи та дитсадочки, закласти парки, впорядкувати малі річки та ставочки, для селян побудувати двоповерхові газифіковані будиночки, механізувати важкі с/г роботи, покращити умови праці.
Була у нас з моїм товаришем та іншими гуртківцями нездійсненна студентська мрія: разом поїхати до якогось красивого придніпровського села і розпочати розбудовувати його за естетичним уподобанням та романтичними Миколиними планами. Часто, бродячи по Сімферополю у приватному секторі поблизу «Салгирки», для майбутнього села-комуни однодумців ми вибирали зразки найкрасивіших будиночків та найбільш впорядкованих садиб. В омріяному господарстві всі наші гуртківці Миколі одностайно відводили роль керівника цього ідеального утопічного господарства.
Безумовно, існуюча система, жорсткі життєві та сімейні обставини перекреслили цей дитячо-юнацький романтизм. Миколу через існуючий на нього «компромат», зафіксований довічно в особовій справі, послали працювати за розподілом рядовим бригадиром до забутого Богом і владою безводного села у найвіддаленішому районі Криму. Хоч з його величезним досвідом організаторської роботи, високим інтелектом  та червоним дипломом, він міг би бути не лише головним агрономом, але й керівником великого господарства і цілого району. З нього у подальшому могла б вирости особистість державного рівня, масштабу славетного Федора Моргуна. Проте існуюча система зробила все можливе аби цього не сталося.
Микола намагався реалізувати себе в науці та у громадській роботі. Його дипломна робота з естетики праці у сільському господарстві була, мабуть, першою і єдиною не лише в Україні, але й у всьому Союзі. Боровся за неї він відчайдушно і героїчно, оскільки вона не вписувалась в канони тогочасної агрономічної науки і суперечила рабовласницькій колгоспній системі. На своєму досвіді знаю, що нестандартну для інституту тематику наукової студентської роботи пробити було неможливо. Мені, наприклад, не дозволили підготувати дипломну роботу з вивчення творчої спадщини ще не сповна реабілітованого всесвітньо відомого українського ученого садівника та помолога Левка Симиренка. І я писав її з біологічно-садівничої тематики.
Миколу підтримав один із прогресивних і впливових місцевих учених з марксистської кафедри Олександр Іванович Первомайський та світового виміру учений-виноградар, проректор з наукової роботи, людина високої європейської культури, професор Павло Болгарєв. Миколина дипломна робота проходила по економічній та марксистській кафедрах. Її захист на державній екзаменаційній комісії у Блакитній залі нинішнього Кримського наукового центру НАН України відбувся блискуче. Економічне обґрунтування та наукова аргументація  неординарного студента з покращання умов праці у с/г виробництві та продемонстровані ним зразки нового дизайну робочого інструменту, ремонтних майстерень, тваринницьких ферм були настільки переконливі, що за відмінну оцінку Миколиної дипломної роботи проголосували навіть скептики та його затяті опоненти.
Студент пропонував покращити умови праці у с/г виробництві, змінити дизайн не лише техніки, ремонтних майстерень, тваринницьких ферм, але й робочого одягу та інструментів і сільськогосподарських знарядь. Микола переконливо довів, що потрібно докорінно змінити кольорову гаму сільськогосподарської техніки, відмовитися від гарячих червоних кольорів на комбайнах, тракторах та сільськогосподарських машинах. Замінити їх холодними або нейтральними і заспокійливими фарбами. Відповідні кольори, на його думку, потрібно також запровадити у ремонтних цехах та майстернях. Для механізаторів та працівників тваринницьких ферм дослідник пропонував міцний, зручний та комфортний робочий спецодяг. Дипломант пропонував позбавитися від смороду на тваринницьких фермах та використовувати в них специфічну музику. З врахуванням ергономіки студент розробив нові конструкції ручок (держаків) для різних с/г інструментів. Їх зразки він продемонстрував комісії. Вимогливі члени комісії погодилися з переконливою аргументацією студента. Пропоновані конструкції не втомлювали руку робітника, не набивали мозолів і були вельми зручними. На Миколиному захисті були майже всі наші гуртківці. Лише на захисті я довідався, що свою роботу він присвятив мені. Тому від такої несподіванки я почував себе якось незручно. У такий спосіб мій близький друг поцінував наші постійні диспути з улюбленої для нього теми естетики праці. Знаючи добре тогочасну деспотично-рабську колгоспну систему і сам зазнавши цього щастя, я дотримувався думки, що вона не сприйме всі його ідеї і напрацювання. Тож я вважав, що впроваджувати їх у життя можна лише за умов знищення або реформування цієї системи.
Так воно й вийшло, -  радянсько-колгоспна система не лише не сприйняла Миколиних ідей, але й поламала життя цієї геніально-обдарованої, високоморальної особистості. Працюючи викладачем у рідному технікумі, Микола поступив до заочної аспірантури Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Успішно склавши екзамени з базового предмета – філософії, яка не вивчалась у с/г навчальних закладах, він став аспірантом кафедри філософії. Його науковим керівником був відомий в країні  провідний марксистський філософ, професор Кудін. Микола запропонував своєму керівникові і тему дисертаційної роботи. Вона присвячувалась проблемам естетики праці у с/г. Крім аспірантури він також поступив на агро-педагогічний факультет Української с/г академії у Голосієві.
Все складалося успішно. Але політичні події в країні та у світі докорінно змінили життя і подальшу долю талановитого дослідника. На той час вже розвалилася світова соціалістична система, а в середині самої країни народжувався дисидентський рух, формувалося інтелектуальне шістдесятництво. Миколу спровокували кадебістські стукачі, яких було немало у тогочасному викладацькому і студентському середовищах, дати оцінку подіям у Чехословаччині і прокоментувати введення наших військ. З властивою для нього прямотою і сміливістю він рішуче засудив цю мілітарну агресію і підтримав опір націонал-патріотичних сил чехів та словаків. Про цю зухвалість викладача вже через годину стало відомо у місцевому відділку гебістів та райкомі партії. Миколу виключили з партії, вигнали з роботи та з аспірантури. Цей епізод у його житті та трагічній долі документально досліджував його біограф Арсен Зінченко. Тому я не буду зупинятися на цьому відрізку Миколиного життя.
А київський період його діяльності до партійної екзекуції у своїх спогадах висвітив мій старший брат Федір (див. «КС» № 23-24). З ним я познайомив Миколу вже після закінчення інституту. Ці спогади цінні тим, що у них простежується тогочасна суспільно-політична ситуація в столиці України. Саме через це вони є досить цінними не лише для широкого читацького загалу, але й дослідників феномену «шістдесятництва» в Україні.
На завершення додам, що після страшного для Миколи та його сім’ї 1968 року до проголошення незалежності України Микола пройшов важкий страдницький шлях. Він тривалий час був безробітним, перебивався на випадкових, принизливих для його інтелекту роботах, опанував народну медицину і навіть у ній добився значних успіхів. Доля закинула його до Вінниці, де він працював на нормативній станції. Там у них з Ніною Сягайло – активним членом нашої української агро-педагогічної громади, народилося двоє хлопців. Старшого з них, на мою честь, батьки назвали Петром, а молодшого - на честь Василя Богуцького.
Микола брав активну участь у громадському та політичному житті Вінниці, співпрацював з «Просвітою», «Меморіалом», «Народним рухом» та національно-демократичними партіями. Він став ідеологом відомого в Україні політичного діяча Володимира Муляви, був у нього помічником. Коли ж той став заступником міністра оборони України, то ініціював створення в українській армії суспільно-психологічної служби. Саме завдячуючи генералу Володимиру Муляві та його неофіційному раднику, українська армія, особливо його командний склад, стали набувати національного обличчя. Згодом Микола став помічником ще одного народного депутата України з Вінниччини Арсена Зінченка.
Як аграрій він не був байдужим до задекларованої владою програми реформування сільського господарства. Був рішучим противником продажу земель с/г призначення. Сміливо й аргументовано виступив проти недолугої кучмівської приватизації у с/г виробництві. Обстоював фермерські та кооперативні шляхи розвитку у вітчизняному сільському господарстві. У своєму баченні подальшого розвитку українського села та земельних відносин він на порядок виявився вищим і далекогляднішим від багатьох фальшивих, «маститих» академіків-аграріїв, бездарних керманичів держави та галасливих пустомель — вождів політичних партій.
Вже сьогодні громадська думка схиляється до необхідності розвитку широкомасштабної кооперації в українському селі. Саме цей шлях обстоював далекоглядний учений –економіст Микола Горбович ще на початку 90-х років, коли бездумно влада знищувала, а не реформувала колгоспну систему. Створені у той час дослідником фермерсько-сімейні господарства та сільськогосподарські кооперативи успішно діють й донині.
Гадаю, що для реалізації всіх задумів геніально обдарованої та високоморальної людини, якою був Микола Горбович, колись в Україні ще настане час.

Петро ВОЛЬВАЧ,
академік УЕАН, дійсний член НТШ, заслужений діяч науки і техніки АР Крим, лауреат міжнародної премії
ім. Дмитра Нитченка та премії
ім. Левка Симиренка НАН України

Туристичними стежками Криму. (Зліва направо): Микола Горбович, Василь Богуцький, Петро Вольвач, Микола Фіщук. 1961 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 17.08.2012 > Тема "Українці мої..."