Версiя для друку Обговорити в форумi

Нагадаю, що поштовхом до цієї поїздки було телефонне знайомство з Олександром Притулою, одним з найактивніших популяризаторів козацького бойового мистецтва «Спас» в Запоріжжі та інших областях Південного Сходу. Наша телефонна розмова навряд чи відбулася б, якби не картина киянина Леоніда Гопанчука «Сучасний козак». Її я побачив на столичній виставці «Україна від Трипілля до сьогодення», і вона справила на мене сильне враження. Та й не тільки на мене. Я бачив, як уважно придивлявся до кожної «героїчної» картини маленький киянин у козацькому вбранні (на фото). Хтось же привів його на виставку! Видно, недаремно кажуть: «Козацькому роду нема переводу!» Є ще козаки, які організовують «посттрипільське» мистецьке диво, і є які відвідують.
Але ближче до теми: склалося так, що в Україні існують і паралельно розвиваються два основних види козацьких єдиноборств — бойовий гопак і «Спас». Причому, гопаківці краще опанували західні і центральні області, а спасівці — південь і центр. Бойовий гопак почався зі Львова, а столицею «Спасу» можна вважати Запоріжжя. Ще взимку я вирішив: неодмінно заїду на козацьку Хортицю, коли їхатиму до Криму...
І ось далеко позаду лишилися пагорби Галичини та Поділля, рівнинні степи Кіровоградщини. Я опинився над синім Дніпром-Славутичем, в неофіційній столиці нашого козацтва. Після коротенького вступу і розповіді про кримсько-українські справи я прошу Олександра Притулу детальніше розповісти про становлення козацьких бойових мистецтв в Україні. Ось що розповів мені головний популяризатор «Спасу»:
— У Львові в 1985 році шанувальники бойових мистецтв уперше заговорили про бойовий гопак — молодий тоді ентузіаст Володимир Пилат зібрав цікаві матеріали. А про «Спас» я вперше почув у 1988 році, люди про це у нас говорили — мовляв, була така боротьба у запорозьких козаків… Різні елементи «Спасу» були розкидані і зберігалися в окремих родинах.
Вперше написав про «Спас» Леонід Безклубий — це було в 1989 році в журналі «Техника молодежи».
— Анатолій Конох, завідувач кафедри теорії та методики фізкультури і туризму Запорізького університету, називає оптимістичну цифру — щороку випускається 15 чоловік, фахівців із «Спасу». Це немало…
— Так, але на роботу влаштовується приблизно половина з них. Є дві дитячі юнацькі спортивні школи — Запорізька міська і обласна. Для нас ця спеціалізація просто необхідна. Вона дає можливість розвивати вид спорту в «глибинці». Добре працюють «спасівці» в Мелітополі, Бердянську, Приморську, ну і у найближчих селах. Головне, що є державне фінансування. Наших дітей, випускників ДЮСШ, залюбки приймають у вищі і середні (типу коледжів) навчальні заклади Запоріжжя. Чому? Бо «спасівець» — це дисциплінована, цілеспрямована і, як правило, дуже порядна людина. Пишаюся тим, що у нас 80% школярів-спасівців — відмінники. Бо «Спас» — це не лише бойове мистецтво, але й світогляд, шлях розвитку своїх здібностей. Стрижневим вважаємо відкриття спеціалізованих класів. Є школа на Хортиці, якою ми опікуємося, і у нас там три спеціалізованих класи, де вивчають козацьке бойове мистецтво. Після коледжів діти мають можливість вступити на нашу спеціалізацію до Запорізького національного університету. Там є військова кафедра, де юнаки можуть отримати ще й військове звання. Таким чином ми ніби «закриваємо» навчальний цикл підготовки фахівця.
— А скільки людей займається «Спасом»?
— У Запорізькій області «Спас» опановують близько тисячі дітей. По всій Україні — близько п’яти тисяч. Це переважно південно-східні, а також деякі центральні області України. Тобто, окрім нашого Запорожжя, це ще Дніпропетровщина, Одещина, Херсонщина, Донеччина, Кіровоградщина, Полтавщина, Київщина… У нас є різні напрямки розвитку цього виду бойового мистецтва. Не лише спортивний, але і культурницький напрямок — підтримка народних ремесел. В одній лише Запорізькій області ми співпрацюємо з п’ятьма народними спілками. Опосередковано це також сприяє поширенню «козацького духу». Вони цінують те, що у нас є показово-видовищний напрямок, адже ми показуємо бойові елементи в танцях, під музику... І це не може не надихати глядачів, зокрема й митців, якщо вони — українці. Тому і з’являються картини козацького спрямування, цікаві фотороботи. В нашому університеті висить робота, яка добре передає дух Запорожжя: «Лава на лаву». В Києві, на виставці «Від Трипілля до сьогодення» також демонструвалися деякі картини, навіяні сучасними «спасівсько-козацькими» реаліями. Проводимо і народні свята. В інтерактивному варіанті, щоб кожен брав участь: Купала, Великдень, Масляна тощо. Ми першими почали проводити ці свята на Східній Україні. Ми започаткували фестивалі, які носять ім’я Анатолія Єрмака — він був першим почесним головою Федерації. Тепер щороку проводимо Всеукраїнський козацький фестиваль «Покрова на Хортиці». Туди з’їжджаються народні митці з усіх куточків України. А головне, що саме завдяки «Спасу» до нас їдуть козаки звідусіль: з Кубані, з Дону, з Новосибірська. На Кубані також вивчають «Спас», у них там своя модифікація, бо є певний вплив кавказької бойової культури, або культури донських козаків. Але стрижневою, звичайно, є українська культура, і кубанці самі це добре усвідомлюють. Пам’ятають, що всі вони із Запорожжя…
— Це закономірно, що люди з українськими генами цінують спадщину предків. А як до наших єдиноборств ставляться іноземні фахівці?
— Англієць Роджер Мілс (зараз йому близько 65 років, з них 50 він присвятив карате, має восьмий дан, а це дуже високий рівень майстерності!) побував на Хортиці біля запорозького дуба. Там я зробив йому невеличкий майстер-клас, розповів про «Спас», і він тепло дякував нам за збереження козацької традиції. Роджер Мілс на своєму віку бачив багато найрізноманітніших шкіл, але його оцінка «Спасу» була дуже високою. Мовляв, у ньому немає нічого зайвого, все дуже раціональне, а головне — є корені...
— Це висока оцінка! Свого часу ми, юнаки 70-х, були засліплені японським карате, не усвідомлюючи, що своя українська спадщина є не менш цінною. Сподіваюся, що оцінка «Спасу» фахівцем з Великобританії є доволі об’єктивною. Олександре, я чув, що у Швеції не без вашої участі відкриваються українські недільні школи?
— Все вірно. Ми презентували відкриття двох недільних шкіл у Стокгольмі і у Гетеборзі. Учні там будуть вивчати методику «Спасу». Поки що лише початковий рівень, але й це непогано. В Швеції проживає декілька тисяч українців і, отже, декілька сотень дітей потребують української мови і культури. До речі, шведи також залюбки ознайомлюються з нашою культурою, зокрема, з бойовою. За нововідкриті українські школи в Швеції можна подякувати Олександру Еріксону, отаману шведських козаків. Хоча він — громадянин Швеції, але українські гени диктують потребу в українському. Саме завдяки йому відкрито пам’ятник Пилипу Орлику в місті Кристіанстаді, де гетьман жив у 1716-1720 рр. Свого часу українські чиновники обіцяли посприяти із встановленням пам’ятника. Спочатку обіцяли 20 тисяч євро, потім чомусь зменшили обіцяну суму до 7 тисяч (на той момент отаман Еріксон уже вніс частину грошей — з власних заощаджень), а пізніше українська сторона і зовсім відмовилася від фінансування проекту. Мотивувала це тим, що влада вже змінилася, і нинішня за попередню не відповідає… Ось так наша держава «пропагує» українське. Добре, що відомий актор Богдан Бенюк знайшов благодійника, та й сам зробив внесок. А ще трохи допомогли  шведи. Тому пам’ятник встановили. Але якщо влада і надалі буде так пропагувати українське, то нас у світі ще довго не знатимуть.
— А росіяни розвивають свої бойові мистецтва? Держава сприяє цьому?
— Так, підтримка є. Приблизно три роки тому в Новосибірську проводився «Фестиваль російської традиційної бойової культури імені князя Голіцина». Цей фестиваль зібрав найдостойніших сибіряків, були також представники Уралу та деяких інших міст Росії. Українців було двоє: я і один з найкращих наших учнів, який непогано виступив на першості Росії з руського кулачного бою. Виступаючи, я попросив підняти руку тих, у кого є українське коріння. Дві третини присутніх відразу високо підняли руки, а ще одна третина підходила потім і вибачалася, що не визначилися відразу. У них якщо і не батьки, то діди-прадіди з України. Тобто і «половинок», і «четвертинок» з українською кров’ю в Сибіру дуже і дуже багато. Отже, козацький дух і там є. Тому політику «українізації» в Росії треба обов’язково проводити. Але про це чомусь ніхто не говорить, бо всі… бояться Росії. Але боятися не треба — саме українська культура (включаючи і бойову) є нашою «м’якою силою», тому її треба невтомно пропагувати. У Швеції це ж можливо? Там є декілька парламентаріїв-українців, які дуже сприяють пропаганді української культури в країні. Дещо (хоч і небагато) робиться в Росії, скажімо, в Новосибірську і в Саратові керівники області мають українське коріння і охоче допомагають українським культурним центрам. Голос крові — це також сильний фактор...
—  Так. І державні асимілятори мають з цим рахуватися. Тяглість поколінь все одно забезпечується — попри відсутність шкіл і українських вишів у країні.
— Дуже допомагають деякі символічні речі... Знаєте, нам вдалося  зберегти 152 жолуді з хортицького дуба. Адже він не всох повністю, одна гілочка ще жива! У нас є спеціальний розсадник, де жолуді (ця символічна частинка Запорозької Січі і символ козацького духу) дають паростки. Далі саджанці веземо в потрібне місце. Веземо туди, де багато українців або де є росіяни, які люблять Україну. Отже, ростуть тепер дубки на Кубані, у Владивостоку, Новосибірську, Єкатеринбурзі... Є і в білоруському Гродно (сябри також залюбки вивчають наш «Спас»), у шведському Стокгольмі та в Гетеборзі. Передали дубок і в польський Ольштин Степану Мігусу, голові українсько-польського товариства. В Україні молоді дубки скоро піднімуться, зазеленіють в десяти областях — саме там, де пропагується «Спас». Оскільки дуб — це арійський символ, ми мріємо з часом розвезти паростки хортицького дуба по всій Європі і посадити там, де живуть друзі української культури.
— А в Криму можлива «експансія» української культури?
— Можлива, для цього є підґрунтя. Якось я в Бахчисарайському районі зайшов на базар і звернувся до продавця російською мовою. Мабуть, це прозвучало дисонансом з моїм козацьким «оселедцем»... Бо одна кримська татарка відразу зробила мені зауваження: чому це, мовляв, козак не розмовляє українською? І українки, які сиділи поряд, були з нею солідарні. Я тоді вибачився і перейшов на українську. На побутовому рівні і з росіянами нема проблем... Це політикани напередодні виборів люблять паразитувати на мовній темі. Пропагувати українську культуру в Криму можна і треба, але потрібні  подвижники. А якщо говорити безпосередньо про «Спас», то він сам повинен покликати юнака. До речі, на Кубані я зустрічав людей, які живуть козацькою ідеєю і вважають, що їм треба бути разом з українцями і Україною. Вони не проти навіть політичного об’єднання. Але я вважаю, що нас усіх об’єднає Духовна Україна — свого часу таку ідею популяризував Олесь Бердник. І така ідея зможе об’єднати українців Києва і Львова з українцями Криму, Кубані, Новосибірська, Стокгольма, Гетеборга, Ольштина. Та й усіх інших куточків земної кулі! Кожен наш земляк повинен нести в серці частинку України — де б він не був, куди б його не закинула доля…

Сергій ЛАЩЕНКО

Hа фото: Запорізький штаб «Спасу». Стоять (зліва направо): Олександр Притула, Роман Бутенко, помічник О. Притули, Володимир Антонович Коломієць, голова науково-методичної Ради Всеукраїнської Федерації «Спас», директор обласної дитячо-юнацької школи «Спас»; сидять (зліва направо): Жаклін Літава і Лариса Богомолова — тренери початкових груп «Спасу»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 29.06.2012 > Тема "Українці мої..."