Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

НАПЕРЕДОДНІ 90-ЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ, ЯКИЙ ПАТРІАРХ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, ЛІТОПИСЕЦЬ НАШОЇ ЕПОХИ АНАТОЛІЙ АНДРІЙОВИЧ ДІМАРОВ ВІДЗНАЧИВ 17 ТРАВНЯ, «КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ» ПОБУВАЛА У КИЄВІ В ГОСТЯХ У ПИСЬМЕННИКА
*    *    *
— Зі святом Вас, шановний Анатолію Андрійовичу! Ваші 90 ювілейних літ, напевне, увібрали в себе усі лиха і випробування, які випали на долю українського народу. Щоб врятувати дітей під час розкуркулення і репресій, Ваша мама записала Вас з братом на своє дівоче прізвище, бо батько – Андроник Гарасюта – був добрим господарем, а тому не вписувався в радянську колгоспну систему. Ви пережили страхіття Голодомору і найкривавішу Другу світову війну, воювали, партизанили, смерті дивилися у вічі, кілька разів були поранені. Таких ветеранів війни, які справді воювали, зараз дуже мало залишилося.
Скажіть, яке Ваше ставлення до Дня Перемоги, що відзначався у нас недавно? Як його нам, молодим, сприймати, бо, наприклад, у Львові, Тернополі місцева влада заборонила ходити з червоними прапорами, під якими помирали солдати; у той же час в Криму носяться з портретами Сталіна – нібито без нього не здолали б Гітлера. Але чим той Сталін кращий, коли саме за його правління були і Голодомор, і репресії, і мільйони жертв у таборах?
— Я ніколи не співав і не танцював у День Перемоги. Нікому з нас, дев’ятнадцятилітніх хлопців, які тільки закінчили школу, не дали вступити до університетів. Сталін готувався до нападу на Німеччину. В 1940 році після школи я мріяв вступити до Харківського університету, але нас усіх постригли і — в армію. Рік муштрували у неймовірно важких умовах. Ми вчилися тільки наступати, нападати, про оборону було навіть заборонено згадувати. Над нами, вчорашніми десятикласниками, так знущалися! Командир взводу і його помічники, як правило, безграмотні, 3-4 класи закінчили. Вони нас ненавиділи, їм здавалося, що ми з них насміхаємося. Що вони з нами виробляли, куди тій дідівщині! В найлютіші морози ми не мали права цілий день опускати шапки на вуха. У багатьох вуха висіли обморожені. Не мали права надіти щось тепле на ноги — тільки благенькі онучі і чоботи. Весь час нишпорили по наших тумбочках і все тепле, що присилали з дому, забирали. А наш командир — особлива звірюка, мене дуже зненавидів після однієї пригоди. Жили ми у величезній казармі з єдиною піччю, яку ледве топили, щоб ми не дуже ніжились. Спали на матрацах, набитих соломою (і то небагато дозволяли набивати), солом’яні подушки і ковдри, такі благенькі. Був один вихідний день на тиждень, і ми до тієї грубки лізли, як мухи. І я якось підійшов до неї, руку засунув між стіною і грубкою, дивлюся – щілина, і там наче тепліше. А я від недоїдання, від цієї муштри був худий, як тріска, тому просунувся між грубкою і стіною та й одразу заснув навстоячки, ми ж недосипали. Мертво заснув. Скомандували на обід, де Дімаров, де боєць Дімаров? Або його шпигуни захопили, які облягли полк, або диверсанти, або сам утік до диверсантів. Весь полк погнали замість обіду шукати Дімарова. Шукали, шукали і нарешті хтось заглянув за грубку — осьо він. Коли вони мене витягали з-за грубки, я так розпухнув, чи від тепла, чи від сну, ледь мені руки не відірвали, так витягали. Сам полковник, командир полку, наказав дати мені 10 діб гауптвахти, губи — як ми називали. Ну і влетіло, звичайно, командиру взводу за те, що він мене прогавив, йому теж чортів дали. Я на губі 10 днів блаженствував, хоч там давали хліб і воду, більше нічого, і цементна підлога, але чомусь дуже добре топили, і командира взводу над головою не було. То я за 10 днів там так відіспався!
Коли оголосили війну — ми всі кричали «ура», раділи, дурні, бо дивилися на командира взводу і кожен думав: «Тепер ти, гад, з німцями будеш воювати, а не з нами!» Але він недовго й воював, дістав кулю, хто в нього вистрілив — чи німець, чи хтось із хлопців — не знаю. Ось таке було страшне навчання.
А за місяць до того, як Гітлер напав, наш полк вивели в ліс, на кордон. Спали в наметах, дали парадну форму, чоботи нові. Дали німецько-російські словники, і ми зубрили. Політруки казали, що через два тижні ми будемо в Німеччині. Але Гітлер випередив Сталіна на ці два тижні, тому такий страшний розгром був у 1941 році.
Голодомор 1932-1933 років — це був перший сталінський геноцид українського народу. Ще один геноцид — коли гнали німця з України. Після Сталінграда був даний наказ мобілізувати в армію чоловіків від 16 до 65 років, ніякого лікарняного обстеження не було, брали усіх підряд — сліпих, глухих — і беззбройних кидали на німецькі кулемети. Під Ізюмом 10 тисяч загинуло! З нашого села замели всіх. Пригнали у напівзруйноване місто за Святогорським, не давали зброї ніякої. Вранці нас вишикували — 500 душ, це було взимку, мороз стояв, притягли сани накриті. Старшина каже: «Сейчас будем давать вам оружие». Я думав, що там гвинтівки, чи ще щось. Відкрили — а там лежить цегла навпіл розбита. «Берите по одной, помногу не берите, потому что не хватит». Що робити, ми взяли, і нас погнали до замерзлого водосховища, величезного, як озеро, аж крига дзвенить. Під’їхав п’яний в дрезину полковник, йому жарко, в кожусі, і політрук. «Ну, здравствуйте, орлы, сейчас вы будете искупать вину свою кровью, немца ждали и жили под немцем» (хоча я, коли німці захопили моє село, організував партизанський загін). «Видите (а з іншого боку водосховища завод, тільки труби виглядають, і велетенський мур) — там залегли немцы, бегите туда, бросайте кирпичи через забор, перелезайте, немцы подумают, что это гранаты, упадут на землю, а вы нападайте на них, забирайте оружие и так вооружайтесь».
Мене врятувало те, що я до того вже встиг понюхати пороху, і в атаки ходив не раз, я знав, що таке кинджальний вогонь кулеметів, викошує все, ніхто живим не залишається. Переді мною душ 30 було, коли вдарили кулемети. Я не чекав, коли куля мене знайде, а упав на лід, а ці трупи накривали мене, свистіли кулі, я обличчям до криги. Німці почали нас відстрілювати з мінометів «квакаючими» мінами, ця міна летить, ударяється об кригу, підскакує метрів на три угору, тоді вибухає, і всі осколки розлітаються. Коли міна біля мене вибухнула, я провалився у пітьму, отямився вже в госпіталі. Я лежав із тією цеглиною в руках, примерзла...
Хлопців теж привезли, важко поранених, хто без руки, хто без ноги. Вони казали, що з 500 душ якщо 10-15 вижило — то це добре. То що ж це було, як не знищення — навмисне! — українського чоловічого населення?
Коли Київ мали брати і Жукову доповіли: «Товарищ маршал, у нас же плавсредств нет, как мы будем переправляться?» — той відповів — «По хохлам переправитесь!». Тому  в мене немає ніякої причини радіти 9 травня, для мене це день жалоби, з мого класу один я уцілів, чого я буду танцювати і співати? Війна — це дуже страшна річ. Я не чув на війні ні разу, щоб кричали «За Родину, за Сталина» — при мені не кричали, і я не кричав, тільки мат-перемат. Коли кулі свистять — жити ж хочеться. Не треба оспівувати цю прокляту війну...

— Нещодавно у «Кримській світлиці» до 70-річчя початку оборони Аджимушкайських катакомб була опублікована поема Станіслава Зінчука «Аджимушкай» — про долю покинутих напризволяще тисяч радянських воїнів і мирних людей, жінок, дітей (18 тисяч! — командування не змогло організувати їхньої евакуації), які, щоб не здатися ворогу, пішли в катакомби. Цьому передувала невдала Керченсько-Феодосійська операція кінця 1941 – початку 1942 років. Це правда, що Ви брали участь у цій операції, воювали в Криму, і що Вас тоді було поранено? Читачам «Кримської світлиці», особливо кримським, дуже цікавий цей факт. Ви не могли б розповісти про Вашу участь у боях за Крим? Як у тому страхітті, хаосі, коли командування і партійно-господарське начальство евакуювалися з «потопаючого» в крові Криму підводними човнами, Вам пощастило врятуватися?
— Недовго я в Криму повоював. Під Камиш-Буруном з десантом висадився, тоді ж Керч захопили наші війська, щоб німця вибити із Криму, але зазнали фіаско. Тому я не встиг довго повоювати. Нас скинули у воду, тільки дісталися берега, німець став гатити з дальнобійної артилерії, почали окопуватися — і більш нічого не пам’ятаю. Хлопці казали, що біля мене вибухнув снаряд, непритомного мене, слава Богу, не кинули, встигли підібрати. Ще одна контузія, ще одна порція осколків. Я в могилі буду ржавіти, а не гнити, заліза в мені повно! І досі вилазить, починає спочатку чухатися, а потім — на тобі, вилазить осколок.

— Якщо перекинути місток у сьогодення – від того командування військами в Криму, що чомусь не пішло разом зі своїми бійцями у катакомби (відомо, що фашисти захопили тоді у полон від 70 до 100 тисяч солдатів). З ким із теперішніх політиків-командирів (восени ж – вибори до Верховної Ради!) Ви, образно кажучи, пішли б у розвідку?
— Та ні з ким! Політика — це дуже брудна справа. Я відхрещувався, мене теж висували не раз у Верховну Раду. Я вважаю, що письменник, якщо в нього є совість, якщо не лізе за ласим шматком, має бути в опозиції до будь-якого уряду, навіть найкращого. Він має стояти на боці народу і в жодному разі туди не лізти, на оці подачки, ордени. У всьому світі не роблять шоу з цим врученням орденів, а у нас ще з радянських часів це почало потворно запроваджуватися, й досі відвикнути не можемо.

— Українцям нещодавно знову підкинули тему для сварки – нашумілий скандальний російський фільм «Матч» про нібито історичну подію – матч київських футболістів з гітлерівською командою, де україномовні персонажі – націоналісти, негідники, зрадники, поліцаї. Як українському суспільству ставитися до таких ін’єкцій у нашу українську свідомість? І що протиставити? Бо от поговорили, скажімо, про екранізацію «Чорного ворона» Василя Шкляра – і не чути більше. А що Ви хотіли б, якби була така можливість, щоб екранізували з Ваших творів?
— І протестувати, і своє робити, і історію свою знати й шанувати! Я написав свого часу таку річ, яка дуже дається до кіно, але ніхто не цікавився, українською мовою дуже мало читають, а режисери особливо. Це «Порцелянові чоловічки». Як комуністи, програвши все на світі, пішли в підпілля і вирішили відновити заново Радянський Союз. Викликали дух Брежнєва, а описується вже наш час. Я не закоханий у свої твори, вони мені подобаються, поки я пишу. А потім як ото дитя вредне — вже власним життям живе. Але ніколи не переробляю, не доробляю. Змушений був лише доробляти, доставляти те, що викидалося нещадно цензурою. Роман «І будуть люди» видали, нарешті, повністю, а там же і про голодовку, колективізацію — все тоді вичистили, викинули третину книжки. Також роман «Біль і гнів», за який я отримав Шевченківську премію, — це твори, які, вважаю, можна і треба було б екранізувати — у них наша доля.

— Кілька років тому «Кримська світлиця», щоб трохи стрепенути читачів, нагадати про наші духовні цінності, провела конкурс (я була його ведучою) на визначення двадцяти найспіваніших, найзнаніших, найпопулярніших українських пісень. На перше місце, до речі, читачі поставили «Два кольори» О. Білаша і Д. Павличка, там була і «Пісня про рушник», й «Червона рута», «Розпрягайте, хлопці, коней», «Чорнобривці», «Ой у лузі червона калина і, зрозуміло, «Ти ж мене підманула». А які пісні любите Ви, що слухаєте, що співаєте?
— Я погоджуюся з вашою прекрасною пісенною двадцяткою, але на перше місце поставив би пісню на слова Віктора Баранова «Українці мої», вона дуже сильна. Додав би «Києве мій» Дмитра Луценка, «Степом, степом», «Я козачка твоя» у виконанні незабутньої Раїси Кириченко. До речі, за кордоном, якщо таку пісню вічну напишеш, то весь вік живеш з цього, і онукам вистачає. Читав, що поетеса, яка свого часу написала слова до бразильського танго, стала мільйонеркою.

— Нинішній предстоятель Української греко-католицької церкви кардинал Святослав Шевчук в одному з інтерв’ю на запитання, що ми можемо протиставити нахабному просуванню так званого «русского мира», відповів лаконічно і мудро — розбудовувати свій, український світ! Але як, коли українські книга, пісня, фільм, а тепер навіть мова  не можуть пробитися до українця? Може, в нас самих, в українцях щось треба змінити, щоб це сталося? Анатолію Андрійовичу, Ви — українець вже 90 літ! Може, українці раніше іншими були? Невже й справді голодоморами і війнами, репресіями, страхом оцим витравили з нас український ген? Але ж Ви самі, наприклад,  називаєте Волинь другою Батьківщиною, з теплотою згадуєте про цей край (мені це особливо приємно, бо мої дідусь і бабуся там живуть), кажете, що у Вас там «проснулася національна свідомість».
— Волинь — це справжня Україна! Якщо я і був сталіністом раніше, то звідти вже повернувся націоналістом, незважаючи на те, що працював у партійній газеті. У Луцьку я з’явився, коли в Ковелі ще німці стояли. Але НКВД вже працювало на повну силу. Воно якраз навпроти нашої редакції було, мур, металеві ворота — вищі за двоповерховий будинок. Одного разу підходжу до вікна, ворота відчиняються — і звідти суцільним потоком по 8 людей у ряд — жінки з дітьми, діди, молодь, а по боках — енкаведисти з собаками і автоматами. У мене було таке враження, що це вся Волинь іде, кінця-краю немає.
Людей гнали на вокзал, там набили у теплушки і всіх — у Сибір, де половина перемерла, в Сибіру їх викидали прямо в сніг — «обустраивайтесь». Дружина розповідала, що на базі луцької гімназії почали створювати ВНЗ, на фізико-математичному факультеті набрали групу з 17 студентів. Приходить одного разу на заняття — нікого немає, порожня аудиторія, підходить до директора, а той каже: «Не журіться, ваші студенти поїхали до Сибіру, вони тепер там будуть вчитися»...
Ми не маємо права про це забувати. Як забудемо — тоді вже точно перестанемо бути українцями.

— Мої дідусь із бабусею прожили разом вже більш як піввіку. А скільки Ви разом з Вашою половинкою – Євдокією Несторівною? І взагалі – чи важко знайти у житті таку половинку, як ви удвох «знайшлися»?
— Дві подружки приїхали до Луцька в педінститут аспірантками у 1944 році, як тільки місто було визволене. На той час я був заввідділом газети, старша подружка закохалася у мене, і щоб мене заманити, вона організувала свої іменини. А так як дівчина сідає серцем ближче, то вона й сіла біля мене праворуч. Але ж не знала, що я на праве вухо глухий як пень — після контузії. А моя дружина майбутня сіла з лівого боку, і щебече, от ми з Євдокією й договорились до того, що я її провів додому.
Ми одружилися у 1948 році. Разом — вже 64 роки. У мене дуже мудра і терпляча дружина, коли за роман «І будуть люди» мене звинуватили в антирадянщині і на тривалий час викреслили з літератури, ми жили тільки на її бідненьку зарплату, вона ще не встигла кандидатської захистити — але я не чув жодного її докору. Я це дуже цінував і ціную.

— Чула про Ваше незвичайне захоплення – колекціонування рідкісних каменів, про те, що на якомусь із них видно образ Божої Матері. Чим Ваша колекція знаменита і чим, зокрема, її поповнив наш Крим?
— Напевне, то від мого вимушеного знайомства з геологією, коли мене намагалися відлучити від літератури. Треба було на щось жити. Я зійшовся з геологами, з ранньої весни до пізньої осені ходив з ними по горах, щось заробляв там, 7 років на Памірі провів. Написав повісті «Вершина» і «Поема про камінь». У довідниках Міністерства геології у Москві я значуся як видатний російський геолог!
Гори мене духовно перебудували, так що вдячний «рідній партії», що направила мене туди. Я став фахівцем з кольорового каміння. А почав його збирати саме в Криму.
Кремінь з образом Божої Матері валявся у мене років п’ять, поки щось мені не підказало — спробуй розрізати. Так що зри не лише в корінь, але й у камінь!

— Що Ви побажали б з висоти Ваших мудрих українських літ нашим читачам? Як зберегти українську душу, українську Вітчизну?
— Треба розмовляти українською рідною мовою, якою розмовляли твої діди і прадіди. Вона бринить в тобі, хоч зараз багато хто зрікається. Вона того варта, у світі вона наймелодійніша — разом з італійською. Треба шанувати свою мову, бо наша мова — це кладезь українськості. Слова увібрали у себе все — і побут, і мислення, все життя, тому мову треба берегти і збагачувати, відшукувати нові слова. На Черкащині, де ми років 20 прожили, є куточки, де збереглася істинна мова. Григорій Тютюнник, мій побратим, у «Вирі» так колоритно описує, як сваряться жінки. Я питаю: де ж ти таке взяв? Він розповів: поїхав у Чорнобаї (це Черкащина, поруч з Полтавщиною) в гості до жінчиного брата. Ніяк та сцена у нього не виходила, от свояк і підбив. Пішли вони до річечки, де жінки перуть полотно, яке тоді на траві сохне, відбілюється. Свояк у чоботях пройшов по болоту, тоді по полотну, а тепер, каже, давай заліземо в очерет, і як жінки надійдуть — ти тільки записуй!
Ну, може, не у такий спосіб, як я розповів, але — вивчайте, досліджуйте, плекайте і захищайте нашу мову!

— Від імені «Світлиці» і «світличан» ще раз вітаю Вас, шановний Анатолію Андрійовичу, з ювілеєм! Замовляємо інтерв’ю для «Кримської світлиці» на Ваше 100-ліття!

З ювіляром спілкувалася
Юлія КАЧУЛА,
студентка Національної академії
керівних кадрів культури і мистецтв
*   *   *

P. S. «За значний особистий внесок у розвиток національної літератури, вагомі творчі здобутки, багаторічну плідну діяльність» напередодні ювілею письменника А. Дімарова було представлено до нагородження орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня. В оприлюдненій з цього приводу заяві Анатолій Дімаров написав: «Не можу прийняти орден Ярослава Мудрого з двох причин. Письменник повинен перебувати в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити. Тим більше, не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву»...

Анатолій Дімаров. ЕТЮДИ

ПЕРЕПИШІТЬ МЕНЕ В УКРАЇНЦЯ

— А вгадайте, скільки мені років?
Вгадував би я твої роки! Коли б моя сила та воля, я б тебе зараз в оцю річку — сторч головою!
Сиджу в чому мати народила, зігріваю проти травневого сонця дрижаки. Поруч, на високому березі, сохне мій одяг. Тут же і гумові чоботи. Як я їх не загубив у воді, й досі не знаю. Пірнув — тільки солом’яний бриль загойдавсь на поверхні.
Сохне й бриль.
А окуляри не сохнуть.
З сумом дивлюся на воду. Там, десь на дні, лишилися мої окуляри. Нові-новісінькі, з цейсівськими сонцезахисними скельцями: чим ясніше надворі, тим вони стають темнішими. Я за ними полював майже два роки, за самі лише скельця одвалив спекулянтові (пробачте — бізнесменові) купу грошей. Вперше, можна сказати, надів — і от маєш!
Пірнуть? Спробувати знайти?
Бр-р-р...
При одній лише згадці про це мене починають знову бити дрижаки. Досить того, що вже раз пірнув.
А все оцей чорт! Стоїть, виблискує веселою лисиною.
— Так скільки мені років?
Скільки років? Я вже зогрівся, і злість моя потроху згасає. Дивлюсь більш уважно на свого випадкового супутника. Коли б не лисина, взята в береги кучерявого чубчика, йому можна було б дати п’ятдесят, а то й сорок п’ять. Тож, накинувши п’ять років, не так відповідаю, як запитую:
— П’ятдесят п’ять?
— Хо, п’ятдесят п’ять! А сімдесят один не хочете?
— Сімдесят один? Як же ви так збереглися?
— Бо їм траву.
Що він їсть траву, це я вже бачив. Жує, як корова. Коли йшли до човна, весь час нахилявся. То кульбабу зірве, то подорожник, то глуху кропиву. І до рота, до рота. Надибав люцерну — зірвав цілий жмут:
— Найкорисніша для людини рослина!
— Як ви її їсте?
— А отак! Ось скуштуйте самі.
Зірвав, розжував обережно. До самісінького човна плювався: полин полином.
— Полин, до речі, теж дуже корисний... Я коли пішов на обстеження, то лікарі роти пороззявляли од подиву: шлунок — як у дитини. «Чєм ви пітаєтєсь?» — «В основному травою». Сміються, не вірять...
— Як ви оцю капость їсте?
— А треба звикнути.
Він і зараз, поки я сохну, нишпорить очима в траві. Нарвав дикої м’яти: жує й очі мружить від вдоволення.
Послав же мені Господь супутничка!
Не Господь, а Василь. Що навпроти й живе. Зранку гукнув через паркан:
— Андрійовичу, ви збирались на річку! Прихопіть Петровича. Чоловік, скільки живе, на човні не плавав. — Поруч з Василем блищала тепер уже знайома мені лисина.
Мені страх не хотілося брати когось із собою на той човен, та відмовити не міг: човен же Василів.
— Ви й справді на човні ніколи не плавали?
— Плавав, тільки на шлюпці. А на човні не пробував.
— Тоді сідайте обережно попереду і, головне, — не хапайтесь за борти, коли човен хитається. Бо перекинемось... Сіли?
— Еге. — Лисина блищала, як дзеркальце.
— То попливли.
Попливли! Я не встиг і десяток разів махнути веслом, як він простягнув руку до рогозини, що витикалася з води. Човен гойднувся, Петрович одразу ж учепився в борт, човен став цапки, і я шубовснув у воду. Дістав дна чи не дістав — не пам’ятаю, але пірнув так, що тільки бриль загойдався на хвилях.
Добре ж, що хоч сонце пригріває по-літньому!..
— І давно ви отак пасетесь? — питаю Петровича.
— З дитинства. З тридцять третього року. Ви ж моїх літ, то мусите пам’ятати той голод.
Пам’ятаю. Тягав опухлі ноги, наче колоди.
— А мене трава тільки й спасала. Якої трави я тільки не перепробував! І варив, і сиру жував. Мати померла, сестра старша померла, а я вцілів...
— А батько?
— Батька убив ще в тридцятому році дядько Тодось. Його найближчий товариш. Разом були на війні, в одному окопі гибіли, з одного казанка фронтову юшку сьорбали. Тато мій, коли повернувся з війни, осів у селі, а дядько Тодось записався в комуністи та й подавсь до району: на людей наганом помахувати. З’явився і в нашім селі, вчепився у тата: «Пишись до артілі!» Бо на мого тата весь наш куток оглядався: «Як Петренко запишеться, то підемо й ми». А в тата й воли, і коняка, і плуг, і сівалка: йому та артіль, як болячка на боці. Умовляв, умовляв дядько Тодось, навіть тюрмою погрожував, а одного вечора покликав на розмову, вивів за село та в потилицю татові й вистрелив...
Поховали ми тата...
Ну, а тоді голодовка. Першою вмерла Тетяна, старша сестра. В нас іще вистачило сил покласти її на візок та одвезти на кладовище до тата. Пам’ятаю: мати й сльози не зронила, тільки губи до крові покусала. «Мамо, — просив, — не гризіть губи!» А вона гризе та й гризе...
Ну, поховали Тетяну, а вслід за нею злягла і мати. Все просила води, напитися ніяк не могла. Лежить, сухенька, маленька, де й вода та дівається, і все просить: «Посидь коло мене!.. Посидь!..» Я й сидів скільки міг. Бо затіяв копати могилу.
Могилу, еге ж. На городі, під вишнею. Поки сили були, щоб не лишити матір непохованою. Широку могилу копав: на матір і на себе. Матір сюди положу та й сам поруч ляжу. Копну й перепочину... Копну й перепочину... «Господи, зроби так, щоб мати ще пожила трохи на світі! Доки оцю яму закінчу...»
Аж якось мати підкликала до себе. Взяла за руку й каже:
— Синку, слухай сюди, що я надумалась. Мені все одно помирати, то ти мене вбий. Оно і сокира. Не бійся, мені не буде боляче. Убий та й їж потихеньку. В отому горнятку вари, що я кашу варила. Може ж, хоч ти виживеш...
Зараз я так думаю, що мати тоді втратила глузд. А тоді мене як обварило у грудях — вискочив з хати, упав на траву і вию — землю гризу...
А сокиру того ж дня втопив у ставку...
Докопав-таки яму, як не важко було. Намостив соломи — мамі і собі. Дві подушки у голови, ряднину велику на двох — нічого не жалко було, нікому лишати. І тільки скінчив яму ту облаштовувати, як і мама померла. Ховав — по дошці спускав, бо не втримав би. Висадив на дошку — мама донизу ногами й поїхала. А я її за руки притримував, щоб не звалилася. Поклав на солому, підбив подушку під голову, вкрив рядниною, під боки підтикав. Потім ледь вибрався з ями. Коли б не дошка — так і лишився б поряд з матір’ю...
Поховав ото матір, а сам іще дихаю. Пасусь на траві, а вночі, коли всі поснуть, прокрадусь до верби — та до дупла.
Верба в кінці сусідового городу росла, в діда Омелька. Старезна, а дупло таке, що людина сховається запросто. То дід Омелько в те дупло й заховав качани кукурудзяні. Ними й жив. Вночі візьме качан, облущить та на жорнах потихеньку змеле. Разом із кукурудзою та кору дубову, щоб більше наїдку було. Ви бачили коли-небудь жорна, Андрійовичу?.. Я б ті жорна, коли б знайшов, отой камінь важенний спрацьований, у золото найвищої проби оправив би та на стіні у головному музеї й повісив би. Щоб нічого більше не висіло — тільки темні жорна на білій стіні. Та ще, може, лампада, як під образом Божим. Скільком вони, оті жорна, життя врятували!
Ідіть, люди, молітеся...
Аякже...
Упіймав мене дід якось серед ночі. З качаном у руці. Бив уже, бив. І по голові, й по спині, й по ребрах — тільки тріщало. Я ж за єдине боявся: що качан з руки випущу. Вчепився в качана. Убий, а не вирвеш.
Бив мене дід, бив та ще й пригрозив на прощання: «Ще раз зловлю — голову геть відкручу!» І одкрутив би, я ж йому життя з кожним качаном укорочував...
І не лишилось мені нічого іншого, як тікати з села. Од вірної смерті.
Подався на залізницю, щоб добратися до якогось великого міста. Чутка була, що в містах хліба навалом. Добрався, надибав порожній вагон та до нього й заліз. І коли б той вагон хоч тиждень постояв на місці, викинули б мене, мертвого, мов тріску. А так проснувся, чую — стукоче. Їду. А куди їду, не знаю...
Отак і заїхав я аж у Росію. І то мені підвезло, що не виявили та по дорозі не викинули. Обіч всіх залізниць, що вели з України, люди мертві, як шпали, лежали.
Одного не можу пойняти. Ну, Сталін, ну мстив Україні, а решта? Скільки ж це треба було нечистого люду підняти, щоб голод такий влаштувать! Які матері їх родили — своїх душити?
І підібрали мене там не люди порядні, а вурки. Погодували тиждень, на ноги поставили, а тоді й повели на «дєло», а по-простому — красти. Тільки я — ну ніяк — красти не міг! Штовхають мене вуркагани під боки, показують, де погано лежить, — підбігай і хапай, а в мене руки-ноги мов дерев’яні зробились. Не можу вкрасти — хоч ти мене вбий!
Ну, вони мені, назад повернувшись, боки й натовкли. Так пом’яли, що лежав — кров’ю одхаркував.
Очухався, звівся, знову на базар повели. І знову я нічого вкрасти не міг.
Так би, мабуть, і затовкли б мене до смерті, коли б не міліція. Влаштували облаву, перехапали усіх до одного, вошивих, обідраних, — та в дитбудинок.
Там мене й записали: не Петренком — Петровим; і не українцем — «руським». Отак руським я до сімдесяти літ землю й топтав. Женився на руській, дітей народив русаками, як і матір рідну по-людському називати — забув. Не мати, а мать. Мать-перемать. Матюкалися ж у тому краю по-чорному. Дитя ще й на ноги не стане, а вже пре матюком. Одбери у них мат — поніміють...
Отак і жив приймаком, що спить при порозі та каже котові: «Посунься!»
— А тоді додому потягло?
— Потягло, Андрійовичу. Та й нічого мене уже там не тримало. Жінка померла, діти розлетілися, лишився — як палець. То не витримав, спродав що було та додому й майнув.
— А як же мова? Важко було освоювать заново?
— Важко? Та вона в мені всі оці роки дрімала! Як ступив на рідну землю, як хлюпонуло в душу — одразу прокинулась.
*  *  *
— Андрійовичу! Андрійовичу! — Ми вже попрощалися. — А заждіть... Не підкажете, до кого звернутися: переписатися в українця? То до кого звернутися?

ХОРОНИЛИ НАДЮ

Надька, сусідка, копала картоплю. Сонячно, тепло, як серед літа, ще й вітерець повіває ласкавий: то волосся пригладить, то щоки легенько торкнеться. Надя копала, копала, а потім, натомившись, лягла перепочити. Голічерева, прямо на теплу ріллю. Прикрила очі хустиною й незчулась, як заснула.
Мимо йшов Хвиномен. «Та й смачно ж бісова молодиця лежить!» Став, придивився: лежить, не ворушиться. Мов і не дихає. «Вмерла, чи що?» Підійти б, роздивитись, так не з руки. Хтось побачить — таке наплетуть, що й за місяць не одплюєшся.
Стоїть Хвиномен — не зна, що робити.
Аж біжить Наталка. Вона завжди не ходить, а бігає.
— Наталко, ходь-но сюди! — позвав її Хвиномен. — Поглянь, як оно Надька лежить.
— Ой Боже, померла! — сплеснула руками Наталка.
— Та ти підійди подивись, а тоді уже божкатимеш!
— Померла, померла, я здалеку бачу! Скочу до Вальки, бо я мертвих боюся.
Побігла, Вальку гукнула:
— Валько! Валько! Там Надька померла! Як упала голічерева, так і лежить — не ворушиться. Побігли, бо я мертвих боюсь.
Біжать уже вдвох. На бігу перегукуються:
— Од чого ж вона, бідолашна?
— Од серця, од чого ж іще! — Наталку не раз за серце хапало.
— Отак рано вмерти! Це ж треба труну лаштувати.
— Як притягаєм до хати, то я до Якима і скочу. Ніхто на хуторі не міг змайструвати таку ловку труну, як Яким. Покійник як ляже, то за руки тягни — не захоче вилазити. Яким же, добряче хильнувши, завжди говорив:
— Як на мене, то кращої людини, аніж покійник, і на світі нема!
Коли ж хто цікавився, чому саме покійник, він наставляв великого пальця (а ніготь на тому пальцеві як копито у коня) та й водив перед носом того, хто запитував:
— А ти коли чув, щоб покійника словом лихим поминали?..
Так що труну для Надьки замовляти тільки Якимові... Підбігли, засапані, ледь дух переводять:
— Лежить?
— Та лежить. Не ворухнулась ні разу.
— Го-оспо-ди, отак рано вмерти!
— Та ви підійдіть! — Хвиномен нетерпляче. Пішли. Валька попереду, Наталка позаду. Як підступили за кілька кроків, Валька тихенько й позвала:
— Надю, Надю, ти жива чи вже вмерла?
— Га? — підхопилася Надька.
Жінки як стояли, так і посідали в ріллю.
*  *  *
Валька гикала до вечора, Наталка ж всю ніч пила валер’янку.

ЦИТЬ, СТАРА!

Баба Улька поїдом їсть свого чоловіка.
— Ти і невдатний, ти і нестулений! Тебе й люди цураються, з тебе й кури сміються! Де ти й узявся на мою бідну голівоньку! Зав’язав мені світ, що й сонця у небі не бачу!
Отак вичитує діда баба Улька.
Дід же одмовчується. Слухає — тільки крекче. А як зовсім непереливки стане, тоді й каже одну й ту ж фразу:
— Цить, стара, бо найду собі іншу!
І баба Улька враз замовкає. Чи то вірить в сексуальні потенції свого чоловіка, чи то ще яка причина, тільки дія фрази цієї на неї й справді магічна: протягом дня, аж коли й спати лягають, ні пари з вуст.
А вранці знов за своє:
— Ти і нестулений, ти і невдатний, в тебе із рук усе валиться, я з тобою вік прожила — прогорювала!..
Дід терпить, мовчить, збирається з силами на сакраментальну ту фразу.
Якось баба Улька так розійшлася, що не помогло уже й дідове «цить!»
— Шукай, шукай, щоб тебе пранці шукали! Хто за тебе старого, дурного і піде!
Отоді дід, до живого допечений, і врізав бабі:
— Цить, стара, бо вже пошти найдена!
*  *  *
Баба Улька тиждень після цього мовчала.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 08.06.2012 > Тема "Українці мої..."