Версiя для друку Обговорити в форумi

З літературної спадщини

25 травня виповнилося 95 років від дня смерті Максима Богдановича

Зі своїм поетичним небом і сонцем увійшов у історію білоруської літератури Максим Богданович. Поет великого, самобутнього таланту, блискучий майстер перекладу, тонкий літературний критик, вдумливий історик білоруської літератури, публіцист Богданович – неординарна особистість: він писав трьома мовами – білоруською, українською і російською. В панорамних оглядах історії білоруської літератури він виходив на шлях зіставлень з історією літератур різних країн й народів, давав цікаві і глибокі оцінки письменників зарубіжжя. Його погляди на мистецтво, культуру, літературу імпонують і нам. Вони відзначаються органічним проникненням у проблему, сміливістю і самобутністю мислення. Письменник мав великий вплив на духовне життя білоруського народу, його літературу, ставши поряд з такими могутніми володарями духу, класиками, як Янка Купала та Якуб Колас. Максим Богданович – палкий патріот. Його всеохоплюючою пристрастю, почуттям була любов до Білорусії, її приниженого, гнобленого народу. Біль за гноблення, образи, зневажання народу були першими покликами його душі:
Нарід, білоруський нарід!
Ти – темний, сліпий, ніби кріт.
Тобою завжди погорджали.
Тебе не пускали з ярма
І душу твою обікрали, –
Навіть мови у тебе нема.
Народився Максим Богданович 9 грудня 1891 року в Мінську. Його батько – Адам Григорович Богданович – виходець з селянської родини, працював наставником прихідського училища, а згодом був службовцем селянського банку. Він захопився збиранням і дослідженням білоруського фольклору, етнографії, зробивши чималий внесок у науку. Свій педагогічний талант батько віддав дітям. Вивчив їх читати і писати. Розповідав багато про Білорусь. Оповідав народні казки, перекази.
 Над родиною Богдановичів висіла жорстока доля: туберкульоз. 1896 року померла мати. Рятуючи дітей від несприятливого клімату, батько переїжджає до Нижнього Новгорода. Скоро Адам Григорович став «своєю» людиною серед інтелігентної громади міста. Подружився з Максимом Горьким, чия зоря на літературному небосхилі тільки загорялася. Ще ближче зійшовся він з російським письменником, коли 1899 року одружився з молодою Олександрою Валжиною, рідною сестрою дружини Горького. Родинні зв’язки Богдановичів з Максимом Горьким посприяли пробудженню інтересу до літературної творчості малолітнього Максима Богдановича. Перші спроби в поезії, причому білоруською мовою, з’явилися, коли йому було 10 чи 11 років.
 1908 року родина Богдановича переїжджає до Ярославля. Тут у Максима Богдановича розпочинається новий період життя. Тут він стане білоруським поетом. З 1909 року він почне друкуватися на сторінках першої в історії Білорусії легальної газети «Наша нива». З далеких берегів Волги сягнув аж на білоруські простори дзвінкий голос ще нікому не відомого поета. Якби читачі перших творів Максима Богдановича тільки знали, що поетові було лиш сімнадцять років від народження і що тільки п’ять перших із них він жив на білоруській землі! Де і як навчився білоруської мови, мови його батьків, прадідів? Як сталося так, що хоровитий гімназист-підліток оволодів досконало живою стихією білоруської мови, оволодів так, що зміг скористатися багатством її музичних звучань, кольорів, а крізь мову відчути душу самого народу.
Дослідники творчості поета, біографи розгадали цю сторінку історії літератури. Усі сходяться на тому, що в родині Богдановичів постійно панувала атмосфера любові до рідної Вітчизни. Виняткова роль у цій історії належала батькові поета, у якого була багата бібліотека з найрізноманітніших книжок про Білорусію. Адам Григорович був дослідником білоруського фольклору, видав власну книжку, опублікував чимало статей. У його архіві збереглась не одна сотня записів чудових народних казок, пісень, обрядів. Він читав дітям багато з того, що виходило у світ на білоруську тематику. У родині панувала атмосфера любові до своєї Батьківщини.
Першим твором, надрукованим у «Нашій ниві», є невеличке оповідання «Музикант», котре засвідчило, що в літературу прийшов молодий, але зрілий письменник, який розуміє і знає призначення і роль літератури та мистецтва в пробудженні народу від довгого «летаргічного сну».
Перші вірші поета присвячені рідній природі. Вони витримані у фольклорному ключі. Не вдаючись до стилізації, поет зумів передати безпосередність, свіжість поетичного світобачення, яким задаровує нас міфологія білоруських легенд та казок.
1913 року в місті Вільно було видано збірку поезій Максима Богдановича «Вянок», яка стала значною подією в літературному житті Білорусії. Глибиною змісту, художньою досконалістю вона відразу ж привернула увагу читачів і літературної критики. Її перший рецензент Антон Луцкевич дав оцінку збірки, наголосивши, що це «справжня перлина в білоруській поезії. І як у літній спекотний гарячий день біля кришталево чистої криничної води освіжається наше тіло, так освіжає душу поезія Максима Богдановича».
У центрі поетичних дум поета – рідна Білорусь, її народ. Звучить мотив гіркого суму, навіяного гірким селянським життям-бідуванням. Громадянська лірика М. Богдановича про людську недолю сходиться з традиціями громадянської лірики Янки Купала, Якуба Коласа. Поет не збивається на стежки песимізму. Він вірить, що білоруський народ дочекається «золотистого, ясного дня». У серці поета виспівує пісня гніву, яка «грізно розливається, гримить, долю гірку мужицьку проклинає». З піснею-прокляттям приходить повна рішучості і віри в перемогу пісня-заклик. «Рушимо, браття, хуткіше в бій із життям жахливим». Окрасою збірки є інтимна, пейзажна і філософська лірика. Часто межі між лірикою громадянською і філософською, пейзажною бувають умовними.
Одухотворений виходом у світ книги, М. Богданович мріяв про видання нових. В одному з листів він пише: «Вянок» — книга ця зовсім молода, вірші її писалися з половини 1909 і до половини 1912 року, коли мені було 17-20 літ». Він відбирає кращі твори цієї збірки, щоб поєднати з кращими творами пізнішого часу. Поет дає назви задуманих книжок: «Маладзик», «Красавік», «Персценак», «Шыпшына». Але підсумовує свої сподівання сумовито: «Підготувати ці книжечки, мабуть, не встигну…»
…Сили покидали поета. У лютому 1917 року він приїхав лікуватись в Крим. Він відчуває наближення смерті:
У країні світлій, де я помираю,
В білім будинку біля синьої бухти.
Я не самотній, я книгу маю
З друкарні пана Мартина Кухти.
«У країні світлій», у Ялті, у білосніжному будиночку, що на одній з її вулиць, від сухот зупинилося серце великого поета. На міському ялтинському кладовищі, біля синьої бухти, під кипарисами — його могила.
Богданович був не тільки видатним поетом, а й мислителем, теоретиком літератури. Його глибокі думки про творчість письменників різних країн і народів, з проблем розвитку літератури і мистецтва, духовної культури, шляхи розвитку національної білоруської літератури сприймаються з неослабною цікавістю та користю сучасними читачами. І це тому, що вони вражають сміливістю самостійного мислення, органічним проникненням у сутність проблем і блискучим стилем, дбаючи про народність, піднесення білоруської літератури, письменник особливий акцент робить на необхідності проведення передових традицій митців.
За двадцять шість років життя, відміряних долею, Максим Богданович залишив глибокий слід у збагаченні, піднесенні білоруської літератури. Він домагався того, щоб білоруська література сягнула тих вершин, на які зійшли літератури інших народів. Для цього, на його думку, необхідно було оволодіти вершинними досягненнями тих літератур. Його велика заслуга в збагаченні білоруської поезії невідомими формами, які вже були успішно впроваджені в західноєвропейській літературі. У статті «Забутий шлях» він писав: «…ми зробили б тяжку помилку, коли б покинули вивчення того, що нам давала світова (найчастіше європейська) поезія. Ця почесна праця повинна йти повним ходом. Було б більш, чим недбальство, нічого не взяти з того, що сотні народів тисячі років збирали в скарбницю світової культури. Але вносити тільки чуже, не розвиваючи свого, – це іще гірше». Йдучи тією дорогою, що й І. Франко, Леся Українка, Богданович впровадив у білоруську поезію складні форми – сонет, тріолет, октаву, рондо, терцини. У Білорусії він — чи не найактивніший перекладач і пропагандист великих світових поетів — Овідія, Горація, Катулла, П. Верлена, Е. Верхарна, Г. Гейне, Ф. Міллера. Перекладав він Пушкіна, М. Майкова та інших.
Його перу належать переклади  сербських, російських, українських, скандинавських, іспанських, японських, персидських народних пісень.
В умовах соціального і національного гніту, у яких перебував білоруський народ, поет прийшов до усвідомлення найважливішого громадсько-політичного завдання – «корінної перебудови відносин і національного життя народностей, які населяють Росію». Не випадковою була зацікавленість поета долею та історією слов’янських народів, внаслідок чого з’явилися етнографічні нариси «Українське козацтво», «Галицька Русь», «Угорська Русь», «Червона Русь», «Брати чехи» та інші. Богданович був самовідданим прихильником всебічних і тісних взаємин між народами.
Богданович мужньо ігнорував заборону вшанування пам’яті Тараса Григоровича Шевченка в Росії. Обидві праці присвячено 100-річчю від дня народження Кобзаря. Вони написані з високим духовним збудженням і любов’ю. Поет-білорус в особі українського генія розпізнав видатного народного поета зі світовим іменем. Шевченкові судилася «велична роль стати символом культурної цінності цілого народу, втіленням всієї його сутності». Любов до Шевченка ніколи не вичерпується, тому що він багатьом людям «вперше дав відчути з силою незабутньою і незгладимою, що вони для України — рідні діти, а не підкидьки».
Заслугою М. Богдановича є спроба запровадити метод естетичного аналізу вірша Шевченка, щоб з’ясувати засоби поетичного впливу, які цей вірш має. Творчість Т. Шевченка оцінювалась з найрізноманітніших точок зору, досліджувалася шляхом використання різноманітних методів. Застосувавши естетичний метод, спираючись на ґрунтовні знання теорії літератури, витончений естетичний смак, гостре відчуття поетичного слова, Максим Адамович дав оригінальну працю про поетику «Кобзаря». Стаття побудована на дуже цінних власних спостереженнях та теоретичних узагальненнях. Він довів, що поезія Т. Шевченка становить собою складний, особливий поетичний світ, строго витриманий і гармонійний художній стиль. В особі Т. Шевченка «світова література має поета з віршем мелодійним та витонченим, – поета, який красу своїх творів будував не на засобах поетичної дієвості, котрі впадають в око, а навпаки, на засобах найвитонченіших – асонансах, алітераціях, внутрішніх римах. Поета, який до цієї краси відзначених елементів вірша приєднав іще надзвичайну силу власних ритмів, а також оригінальність, живість та граціозність різноманітних метрів».
Стиль поета був стилем національно українським. Він «вріс в українську народну поезію, дійшовши в деяких своїх взірцях до повного ототожнення з нею». Доля музи Шевченка і української народної поезії злилися в єдине нерозривне ціле: «Подвійною зорею сяють вони у світі мистецтва і краси».
М. Богданович писав про творчість І. Франка, М. Коцюбинського, В. Самійленка, М. Шашкевича, Ю. Федьковича, Леся Мартовича, В. Стефаника, О. Кобилянської. Білоруською мовою перекладав вірші О. Олеся, А. Кримського, М. Чернявського, В. Самійленка, російською мовою – вірші Т. Шевченка, І. Франка, В. Стефаника, уривки повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» та інші.
Певний слід залишив талановитий письменник і в прозі. Він створив кілька оповідань, нарисів, замальовок. Приваблюють викінченістю і своєрідністю стилю нариси, присвячені Криму. Вони написані на основі живих власних вражень. 1916 року М. Богданович приїхав у Крим на лікування. Побував на екскурсіях. На власні очі побачив деякі міста. Створив нариси, написані російською мовою: «Феодосия», «Старый Крым», «Поездка в Коктебель». Письменник уміє створити живописними засобами просторово-географічний образ міст, розташованих на березі Чорного моря, знайти виразні деталі для відтворення неповторної краси моря і гірських пейзажів. Водночас нариси наснажені історико-краєзнавчими фактами, стислими нагадуваннями про сиву давнину, що дають можливість певною мірою окреслити строкатість історичної долі міста. Від спостережливого ока письменника не приховалася і строкатість мешканців міста. Ось М. Богданович у Старому Криму. Тут багато вірменів, греків, є ціла болгарська слобода, є росіяни, татари. Це перший гірський пункт перед славнозвісним портом, що нині іменується Феодосією. «Колись тут, – каже письменник, – стояло хазарське місто Фулли, оселились караїми». Нарешті, тут була столиця татарського ханства. Письменник підкреслює, що Старий Крим зберіг чимало всіляких пам’яток і в цьому відношенні становить великий інтерес. А далі йде цілий історичний відступ про епоху ханату, залишки культури. «Старий Крим, – писав професор Смирнов, – повинен був бути цілим музеєм давнини, якби не хижацтво теперішніх мешканців.
Але і так є на що подивитись. Біля в’їзду до Старого Криму знаходяться ханські могили. Збереглись розвалини монетного двору й стародавнього водопроводу. Від мечеті, побудованої ще в ХІІІ столітті, уцілів лише фасад, – усе інше помітно новішого походження. Але на мечеть безперечно варто подивитись заради характерного стилю прикрас, надпису, висіченого на ній. Позаду мечеті – розвалини, які, ймовірно, привертають увагу своїм зводом, який вцілів до нашого часу…» [с. 257].
Східний Крим відкриває красу рельєфів. То постане перед читачами зі своєю неповторною архітектурою вірменський монастир, його внутрішній двір. А посеред двору церква, а по боках – келії. Не оминає зір письменника чудова різьба, якою покриті геть усі двері церкви. В монастирі ченців немає. Живе тут тільки один сторож. Охоче зігрів самоварчик. Дістав хліба, молока. Екскурсанти чудово провели вечір. Ще один монастир – Кизилтаський, до якого від Старого Криму приблизно 12 верст. Але лежить він у горах, «наїждженої дороги до нього немає, і скільки-небудь точно запам’ятати до нього путь неможливо». Через гори, перебираючись згори вниз, переходячи зі стежки на стежку, користуючись руслами пересохлих ручаїв, вибрались на вершину гірського хребта.
Нариси М. Богдановича – майстерно виконані художні твори. Вони захоплюють читача не тільки яскраво живописними картинами рельєфу, морського узбережжя східного Криму. Перед читачем оживають міста з їхньою архітектурою, з їхніми вулицями, будинками, рослинністю. Уміння створити образ міста, подати його в системі описів так, що той образ запам’ятовується. Вони переносять читача на простори східного Криму, вражаючи неповторністю рельєфу, умінням автора лаконічно, але мистецьки виразно дати органічно компактні картини і неповторно чарівного рельєфу східного Криму, де свої гори, зі своїми обрисами, фантастичними образами, красою гірських лісів. Є свої чудові, казково прекрасні морські затоки. А також у центрі нарисів міста. Оповідач – автор, серед екскурсантів. Сюжет будується
Нагадаємо, що і в нарисах інколи озивається струна любов’ю письменника до української культури. Так, наприклад, нарис «Феодосія» починає автор від себе: «Ave, mаre, morituri te salutant», – декламую я прекрасне перефразування славнозвісного привітання, зроблене покійним М. Коцюбинським. Мій сусід по вагону, хворий учитель-українець, котрий їде на південь лікуватись, дивиться розчуленими очима і співчутливо посміхається».
Богданович процитував перефразування Коцюбинського, внесене ним в оповідання «На острові», привітання римських гладіаторів перед боєм імператорові Цезарю: «Ave, Cesar, moriturі te salutant» («Здоров будь, Цезар, ті, що ідуть на смерть, вітають тебе»). У М. Коцюбинського: «Здоровим будь, море, ті, що ідуть на смерть, вітають тебе».
Далі у цьому ж нарисі М. Богданович, згадавши про несподівані напади запорізьких козаків на своїх легких «чайках» на Феодосію, наводить слова народної думи: «…козаки повертали невольників
На тихі води,
На ясні зорі,
У край веселий,
В города християнськії.
У поезії М. Богдановича знаходимо вірші глибоко філософського змісту. «Над морем» навіяний буремною величчю моря. Волелюбне, нічим і ніким незбориме море набігало на берег «обривистий, дикий» своїми темно-зеленими хвилями. І під вагою їхніх ударів «тряслися бурії скелі». Повітря стогнало, і хвилі під гуркіт та гул гинули «так гордо і весело, і вільно, покинувши думки про смерть». Почуттям свободолюбності моря наповнюється і душа поета, наснажується його могутністю: «Почув себе я вільним і могутнім, відчув, що людина і я».
Людина для людей рідного народу білоруського, поборником поривів людства до свободи та щастя, неповторно талановитим поетом, ніжного серця був славетний Максим Богданович. Це його небо, тут його сонце душі.

Олександр ГУБАР,
професор, письменник
(З архіву «КС»)

Максим БОГДАНОВИЧ
«БІЛОРУСЬ МОЯ, КРАЇНО-БРАНКО,
ВСТАНЬ І ВОЛІ ШЛЯХ СОБІ ШУКАЙ!»

*    *    *

Нарід, білоруський нарід!
Ти – темний, сліпий, ніби кріт.
Тобою завжди гордували,
Тебе не пускали з ярма
І душу твою обікрали, —
Вона навіть мови нема.
Проснувся з лихої біди
Забитий, заляканий ти.
І крикнуть не вільний «Рятуйте!»,
А мусиш «Спасибі» кричать.
Почуйте ж його ви, почуйте,
Хто серцем не вміє мовчать!

КРАЮ МІЙ РІДНИЙ, ЯК ПРОКЛЯТИЙ БОГОМ...

Краю мій рідний,
як проклятий богом –
Скільки зазнав ти недолі.
Хмари, болота..
Над збіжжям убогим
Вітер гуляє на волі.
Поруч у селах убогі оселі.
Жалем стискаються груди! –
Сірі хатинки, берізки, тополі,
Люди похмурі усюди...
Скільки звершили робіт їхні руки,
Винесли дужі спини;
Які їх примусили
Витерпіть муки
Пущі, поля, низини.
Кинь тільки оком
до цього ось люду –
Стиснеться серце від болю:
Скільки побачиш ти горя усюди,
А співчуття – ні від кого.
Пісня оця, як вдовиного сина,
Янку, кохання згубило:
Там, де в зажурі
схилилась калина, —
Бідного хлопця могила.
В тихих розмовах про щастя,
про згоду
Серце новин не почує.
Стиснуло горе подих в народу,
Горе повсюди панує.
Й широко так розлилося, як море,
Рідний наш край затопило...
Браття! Чи ми це здолаємо горе?!
Браття! Чи стачить нам сили?!
*    *    *
Кинь вічний плач свій по сторонці!
Невже ж бо в ніч у темну ти
Не бачиш: дивиться ж он сонце
В люстерко – місяць золотий?
Не згасло сонце! Сонце гляне,
Від сну пробудить всіх краян!
Я вірю, день такий настане, —
Одужа рідна сторона!
Я під її сумною маскою, —
Під снігом, — бачу лик весни,
І віє вірш мій диво-казкою,
Він, ніби сон зірок, ясний.
*    *    *
Грими, грозо! Лютуй ізнову,
Вий, вітре, з нею заодно!
У бурі відлетить полова,
І чисте лишиться зерно.
Циклоне вдар! Удар на море,
Цілуй його у темне дно,
Розбурхай воду – й перлів гори
На берег викине воно!
*    *    *
Ой, чому я став поетом
В нашій бідній стороні?
Груди ниють, тіло в’яне,
А спочить не можна, ні:
В голові снуються думи,
Почуття з душі біжить...
Може, з ними й кров полине
І тоді вже годі жить!
*    *    *
Мудрої мови мед золотистий,
Повнії соти мені до вподоби;
Але не менше серцю принадний
Мед своїм хмелем світлим і ніжним.
ОЗЕРО
В чаші темній і глибокій
Хлюпа, піниться вино;
Хмелем світлим і холодним
Колихається воно.
Осока шумить висока,
І шумить високий бір,
А в душі не замовкає
Струн веселих перебір.

РОМАНС

Зірка Венера зійшла над землею
Спомини світлі мені принесла...
Ти пам’ятаєш, як стрілись
з тобою, —
Зірка Венера зійшла.
Я ізвідтоді почав приглядатись
В небо нічне і зорю ту шукав.
Щирим коханням до тебе палати
Я ізвідтоді почав.
Та настає розставання година,
Мабуть, така уже доля у нас.
Щиро кохав тебе, рідна, єдина,
Та розставатись нам час.
Буду в далекім краю сумувати,
В серці любов затаївши  свою;
Зірку Венеру щоніч споглядати
Буду в далекім краю.
Інколи й ти глянь на неї в розстанні,
Погляди з нею зіллємо свої...
Щоб хоч на мить
воскресити кохання,
В небі вечірнім відшукуй її...

ГОДІ ВЖЕ ПРАЦІ

Гей, ворушітеся, коні понурі,
Годі вже праці, бо сонце зайшло!
Світло-червоні, жовті та бурі
Борозни в небі воно провело.
Скоро засяють зірки синюваті,
Місяць накриє поля полотном...
Досить вже!
З вами вернуся до хати,
Рухну, знеможений сном!
*    *    *
Серце ниє, серце крається від болю:
Ой, піду з тісної хати я у чисте поле.
В чистім полі вітер віє, повіває, —
Ти облиш мене,
о туго, ти моя німая!

Я тоді б у дзвінкій пісні солов’їній
Вилив тугу і на вітер буйний кинув.
І розвіяв би її він по роздоллі,
Щоб не бачити ніколи
 мені вже недолі.

ВЕЧІР

Виплив повний місяць в небо,
Сяє ізвисока,
Весь червоно-жовтий, ніби
Пугачеве око.
З тихим, любим шурхотінням
Важко хрущ літає;
Про кохання нещасливе
Пісню хтось співає.
Голос полем прокотився,
В гаю відізвався:
«А де ж тая криниченька,
Що голуб купався?» —
І снуються сумно в серці,
В’ються відголоски
Пісень наших, білоруських,
Із рідної вьоски.*

* Вьоска — село

С. Є. ПОЛУЯНУ

З Ізраїлем співцю закон один:
Собі кумира хай не створить він.
Є. Баратинський

Глянь, як зірка у темінь летить,
Всіх чаруючи світлом своїм,
Ніби змій золотий мерехтить
І згасає у небі глухім.
Та згадає ту зірку ще світ,
Бо горить у серцях її слід.
Вільно так і яскраво прожити –
Що ще кращого є на землі!
Все навколо на мить освітити
І погаснути в темній імлі.
Все зникає, минає, як дим,
Світлий слід буде вічно живим!
*    *    *
Пливли ми у бурхливім морі,
І раптом – бажана земля!
Ви вірний шлях вказали, зорі,
Зарука в тім – тріск корабля,
Що сів на рифи в темнім морі.
Привіт жаданая земля!
І дивляться байдуже зорі,
Як тонуть люди з корабля.

ТРІОЛЕТ

О, красень, юний тріолет...
К. Фофанов

Як птах в гнучких очеретах,
Стрілою думка промайнула,
Й відразу ж зникла, потонула,
Як птах в гнучких очеретах.
Та все ж душа його почула
І вже звучить в таких словах:
«Як птах в гнучких очеретах,
Стрілою думка промайнула».
*    *    *
Ніч. Гасниця горить, червоніє,
І горбата, схоловши, стоїть.
За вікном завиває завія,
Бубонцями у полі дзвенить.
З краю в край її гул віддається,
І чомусь усе думаю я,
Що з неволі зимової рветься
Міцно скута снігами земля:
Сильні груди так тяжко здіймає,
Віє вітром, як дихать почне,
Сніг холодний в полях колихає,
І ось-ось свої пута стряхне.
*    *    *
Вийшов з хати. Тихо так надворі.
Напливає радість, з нею – сум.
Не злічити в небі ясні зорі,
Не злічити в серці світлих дум.
Я зазнав і лиха із бідою,
Що щеміла, мучила, пекла...
Все минуло, все спливло водою, —
Молодість – не зникла,
 не пройшла!

ТРІОЛЕТ

Коли дививсь на сонце я, —
Мені сліпило сонце очі,
Ну що для мене темінь ночі,
Коли дививсь на сонце я.
Нехай із мене всі регочуть,
Їм буде відповідь моя:
Коли дививсь на сонце я, —
Мені сліпило сонце очі.
*    *    *
Вчора щастя тільки глянуло
 несміло, —
І розвіялися хмари чорних дум.
Серце моє мліло і боліло,
Радість душу огортала, ніби сум.
Все життя тепер, немов легка завія.
Книгу взяв – й не можу прочитать.
Як же сталося, що покохав тебе я –
Хіба ж знаю? Та й навіщо знать?

ТРІОЛЕТ

Мені розлука довга з вами
Чорніша чорних Ваших кіс.
Чому ж недобрий час приніс
Мені розлуку довгу з Вами?
Я аж поблід від гірких сліз
І тріолет почав словами:
Мені розлука довга з Вами
Чорніша Ваших чорних кіс.
*    *    *
Не сумуй, що хмари
Сонце заступили.
Народитись має
Буря із тих хмар.
Правда, все притихло...
Бір замовк і хвилі,
Але буде буря,
Чимсильніше вдар!

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Вже пізно. Сутінь диво-ночі.
На тихих вуличках лежить.
А я – радію. Сяють очі,
І кров від щастя аж кипить.
Іду я радісний, хороший,
Зникає з серця пустота...
А під розм’яклою калошею
Тихенько хлюпає сльота.

ВЕЧІР

На небі місяць встав черлений
І хутко стане сніговим.
Над лісом, де розлогі клени,
У небі місяць встав черлений...
Все спить. Не бачить світ зелений,
Що, сяючи крізь хмарок дим,
У небі місяць встав черлений
І хутко стане сніговим.
*    *    *
Сумно мені, а на серці
смуток завиває:
«Стежка в полі пролягає,
 зелом заростає.
Коло стежки прихилився
 явір до калини, —
Так кохалися-любились
 хлопець і дівчина.
Ой, горою йшла дорога
 та ішла ж і долом,
Ой, зазнала та дівчина
 та й гіркої долі.
Бо лежить її доріжка,
 зелом заростає,
Сумно глянуть, тяжко бачить,
Жаль душу проймає».
*    *    *
Все минає – і радість, і муки,
Та залишишся в пам’яті ти, —
Чорні брівки, тендітнії руки
Й на голівці проділ золотий.
*    *    *
Час мені вже додому збиратись, —
Пізно вже, а години біжать.
Ах, коли б ти могла здогадатись,
Як мені тебе тяжко лишать.
Там, надворі, ні вітер, ні буря,
Там одне лиш – пітьма, самота.
Але як я печально, понуро
До свого потягнувся кутка.
Знов думки будуть нудно
 снуватись,
Буде серце, як дзвін, калатать...
Ах, коли б ти могла здогадатись,
Як мені тебе тяжко лишать!
*    *    *
Я думи, путами не скутії,
Тут перед вами виводжу,
Супроти ж ганення скажу:
Лікують хворості й отрутами.
*    *    *
Непогожий вечір. Сам сиджу,
 журюся...
Щоб розвіять смуток
 тихо так співаю:
«Ой, летіли гуси та й із Білорусі,
Сколотили воду тихого Дунаю».
Є любов на світі, зрада,
 розставання,
Скільки ще прийдеться
 нам всього зазнати...
Все гучніш співаю
 про чиєсь кохання,
І зажури в пісні більше не сховати.
*    *    *
Білорусь, твій народ дочекається
Золотистого, світлого дня.
Подивися, як схід розгоряється,
Як хмаринки розквітли в огнях...
*    *    *
Ой, не куй ти, сірая зозуле,
У бору ранкової пори.
Може, й скажеш, що я жити буду,
Але ліпш не говори.
Бо не те щось чує в хворих грудях
Серце зболене моє,
Смуток мою душу огортає,
Думці голос подає.
Каже, що недовго поживу я,
Каже, передчасно я помру.
Прилети ж тоді ти на могилу,
І закуй, як у бору.
*    *    *
Ти не згаснеш, ясная зорянко,
Ти іще осяєш рідний край.
Білорусь моя! Країно-бранко!
Встань і волі шлях собі шукай!

Переклав з білоруської
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 08.06.2012 > Тема "Душі криниця"