Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

23 лютого в Україні відзначають День захисника Вітчизни. Так сталося, що за останні роки це свято помітно втратило свою популярність, але і сьогодні ще є люди, які по праву вважаються справжніми захисниками, які на ділі довели, що заради Вітчизни не жаліли нічого.
Народився Борис Пилипович Харчук 24 грудня 1929 року в селі Вільха, що на Житомирщині. З раннього дитинства хлопця привчали до праці. Родина була велика. Тільки рідних дядьків у хлопця було десятеро, а ще тітка, брати, сестри. Щоправда, із сімох рідних братів та сестер вижили тільки четверо. Допомагаючи батькам по господарству, він завжди намагався брати приклад зі старших. Та найбільше поважав бабусю Марину, котра не тільки народила 11 дітей, а й вправно вела господарство. Саме її всі слухалися беззаперечно, саме вона була головним господарем у великій родині. Забігаючи наперед, хочеться сказати, що прожила бабуся 105 років, завжди ходила босою і тільки до церкви вдягала чоботи, незважаючи на те, що родина була чи не найзаможнішою у селі.
Ще зовсім малим Борис почав заробляти самотужки — пас колгоспних корів. Спочатку їх було сім, а вже згодом під сімдесят. Та зі своїми «підлеглими» він вправлявся досить впевнено. В один із літніх днів 1941 року хлопчина відчув, що всі дорослі в селі надто стурбовані, усі схвильовано про щось говорили, нерідко промовляючи слово «війна». До дитячої свідомості доходило, що це погано, але хвилювання було неусвідомленим і більше передавалося від старших людей. Вже незабаром усіх чоловіків призовного віку, загалом 368 осіб, забрали до діючої армії. А ще через декілька днів неподалік Вільхи було чути розриви авіаційних бомб — німецька армія стрімко наступала. Ще нещодавно у селі вирувало мирне життя, цвіли садки, скрізь лунав сміх. А коли прийшли німці, то, здавалося, навіть собаки боялися гавкати. А боятися було чого. Щодня німці скрізь шукали євреїв та комуністів. Коли їх знаходили, то спочатку зганяли до школи, потім відправляли до Мирополя і там розстрілювали. Так відбувалося дуже часто, було відчуття, що смерть ходить десь поряд. В один із днів у травні 1943 року Борис, як завжди, пас корів під лісом. Надвечір ще здалеку він почув гул літака і поглядом почав шукати його у небі. Згодом над лісом пролетів транспортний німецький літак, з якого почали вистрибувати парашутисти. Борис нарахував їх 17. Хлопець почав відганяти корів ближче до лісу, бо дитяча цікавість просто брала своє. А коли до нього вийшли три чоловіки в офіцерських погонах та ще й у шапках з партизанськими стрічками, то радості його не було меж. Виявилося, що насправді літак був радянським. Уже давно він чув про те, що у житомирських лісах діють партизанські загони, але на власні очі бачив їх вперше.
Після нетривалої розмови він погнав корів до села, щоб розвідати обстановку, і повернувся на вказане командиром загону місце. А парашутистів уже шукали. Поліцаї ходили по дворах, прочісували ліс, обіцяли розстріл за допомогу червоним. Та мало хто з них так добре знав навколишні ліси, броди через річку, потаємні місця, безпечні підходи до залізниці, як Борис Харчук. Можливо, саме завдяки цьому партизанам вдалося не тільки врятуватися, а й досить довго успішно виконувати поставлені завдання. Невдовзі хлопчину зарахували до загону розвідником і провідником (загін був імені Чапаєва). Дуже швидко його лави почали поповнюватися перевіреними людьми, і з 17 чоловік підрозділ виріс до більше 200. Поряд активізувалися інші партизанські загони, і мало не щодня німці почали зазнавати втрат у живій силі та техніці. Без страху, нарівні з дорослими, брав участь у бойових операціях і Борис Харчук. Сьогодні ту мужність він пояснює тільки тим, що був зовсім юним і не розумів до кінця, чим це все може закінчитися. Але якби розумів, то, ймовірно, боровся б з фашистами ще завзятіше. Менше ніж за рік існування загону Борис взяв участь у 13 бойових операціях, під час яких було пущено під укіс 9 ешелонів, підірвано мости, підпалено безліч об’єктів, знищено сотні фашистів. Однією з останніх операцій було знищення мосту через річку Случ. Звісно, дізнатися про його охорону, як завжди, довірили пастуху. Корови чомусь не хотіли йти через міст, опиралися, ревіли, а невдовзі розлючені угорські солдати прогнали тварин, накричавши на пастуха. Та головне було зроблено. Хлопчина роздивився місцевість, нарахував 9 солдатів і доповів у загін. Операцію планували недовго. Розподілили ролі, хто, коли і кого з чатових знімає. Вночі справу було зроблено без зайвих проблем. Двох, котрі знаходилися на посту, зняли тихо в той час, коли вони зійшлися і почали розмовляти. Інших знищили пострілами впритул. Щоправда, одному вдалося втекти, але то вже було неважливо. За декілька хвилин пролунав потужний вибух і міст перестав існувати. Під час однієї з операцій юного партизана було поранено, та на такі дрібниці тоді уваги він не звертав, так само, як не помічав і того, що декілька місяців війни зробили його цілком дорослим, і навіть командир загону капітан Василь Круть розмовляв з підлеглим, як з рівним собі по віку чоловіком.
У вересні загін став частиною 1-го Молдавського партизанського з’єднання і вирушив у бік Славути, Кривина, Млинова. Війна тривала, але вже чітко стало зрозуміло, що фашизм протримається зовсім недовго. Ось тут командир і згадав про юність хлопця, бо кожного дня картав себе, що наражає на небезпеку дитину. Як не вмовляв командира юний розвідник, та війна для нього закінчилася: «Йди вчитися, наздоганяй втрачене. Тепер ми впораємося і без тебе, а ось після війни роботи буде надзвичайно багато, і країні потрібні будуть не тільки робочі, але й освічені люди». Про безстрашність молодого розвідника дізнався навіть Сидір Ковпак. Він особисто вручив Борису медаль. На цьому війна для Бориса Харчука закінчилася, та ще довго вона продовжувала рвати його серце. Особливо боляче було прощатися з Каштанкою і Сірим — кіньми, яких вкрав у німців, коли їх переганяли зі станції Печанівка на м’ясокомбінат у Новоград-Волинський. Каштанка розуміла кожне слово. Неодноразово вони рятували й нашого героя, і бойові розрахунки і на переправах, і у лісі. Коні ніби відчували, де знаходяться засідки і поліцаї.
З десяти рідних дядьків живими залишилися тільки двоє. Героєм повернувся батько Пилип Юхимович. Він пройшов уже третю війну. Мічманом служив на флоті, брав участь в операціях морської піхоти. Про його подвиги можна говорити багато, та досить сказати, що лише медалей «За відвагу» в нього було чотири. І за кожною з них стояв подвиг, битва не на життя, а на смерть. Та все ж батько дуже гордився тим, що юнаком син пішов у партизани. Часто розпитував про бойові операції і життя у партизанському загоні.
Закінчивши школу та училище паровозних машиністів у Сарнах, хлопець пішов працювати помічником машиніста. Згодом був призваний до війська, де екстерном закінчив педагогічне училище. Та головною метою життя все ж вважав військову службу. Занадто багато у житті було пов’язано саме з військовими людьми, тому у 1952 році вступив до Ленінградського військового інституту, який закінчив у 1956-му. Службу розпочав з посади командира навчальної роти у місті Шепетівка. Потім — у полку урядового зв’язку, викладачем військової кафедри університету ім. Франка у Львові, викладачем тактичної підготовки на офіцерських курсах «Выстрел» у місті Солнечногорськ Московської області. Загалом службі в армії гвардії полковник Харчук присвятив 26 років свого життя і завжди виконував усі поставлені перед ним завдання з високою відповідальністю, бо знав ціну помилок і недопрацювань у реальних бойових діях. Майже 55 років поряд з ним — любляча дружина Галина Яківна. Саме завдяки її любові і терпінню після інсульту ветеран зміг повністю одужати. Дуже допоміг лікар Володимир Лапшин, котрий робив усе, щоб хворий піднявся. Він і радів, і дивувався, коли підопічний почав ходити, говорити, почала повертатися пам’ять. Вже немолодий організм подолав хворобу, не здався, і, ймовірно, саме тому, що й у зовсім юному віці Борис Харчук не боявся смерті.
Зовсім мало ветеранів тієї війни залишилося серед живих, а ще менше з них, якщо такі взагалі є, живуть сьогодні гідно. Не за це вони боролися, не за це віддавали своє життя, не про це мріяли. В такі дні всі ми маємо відчувати, крім гордості за захисників Вітчизни, — сором, сором перед ветеранами, бо вони віддали нам усе і ми й досі перед ними в боргу.

Леонід МАТЮХІН

На фото: Борис Пилипович Харчук

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 24.02.2012 > Тема ""Білі плями" історії"