Версiя для друку Обговорити в форумi

Микола Григорович Іщенко - відомий український письменник, лауреат премії ім. Ярослава Галана, доктор філологічних наук, автор багатьох книг прози. Народився 23 грудня 1926 р. в селі Лузанівка Кам'янського району на Черкащині. 18-річним юнаком пішов на фронт. Був кулеметником, заступником командира відділення вогневого взводу, комсоргом взводу в 4-й десантній бригаді 38-го військово-повітряного корпусу, потім в 347-му гвардійському стрілецькому полку 106-ї дивізії 3-го Українського фронту. Брав участь у визволенні Угорщини та Австрії. 28 березня 1945 року в бою за укріплений рубіж на річці Раба в районі м. Пап був тяжко поранений. Нагороджений орденами і медалями. Події воєнного часу знайшли відображення в романах "Скарб", "Смуга відчуження", "Течія", "Твердь", в повістях "Барви літа", "Зорі в путі", в багатьох оповіданнях і новелах. М. Г. Іщенко - ветеран війни і праці, живе в Києві, продовжує творчо працювати, на громадських засадах редагує журнал для дітей "Дивосвіт".
Пропонуємо нашим читачам одне з оповідань М. Іщенка, присвячене подіям війни 1941 - 1945 рр.

Коли навідник осів біля гарматного замка, востаннє випроставши шию, наче викручував її з розхристаної гімнастерки, знав Оношко, що тепер біля гармати вони лишилися удвох з піднощиком. Прицілу не було в них давно: ще перед тим, як мали піти танки, в гулі ворожої артпідготовки не могли гармаші вчути дзенькоту оптики, а як попідводились навколішки, щоб стріляти, навідник, безнадійно махнувши рукою, заходився орудувати біля замка. Перше, ніж послати снаряд у ціль, він ловив її отвором ствола. Тож з першої хвилини танкової атаки обслуга мусила чекати, доки можна буде перейти на пряме наведення.
Цілі вигойдувалися на пагорбистому полі, і хмарки вибухів од посланих з гармати снарядів розвіювались над баштами танків. Мабуть, вибухали снаряди й перед лобовою бронею, але того Оношко не бачив: він завчено укладав в казенник снаряди, що, на диво, легшали з кожною хвилиною ворожої атаки, нагадуючи висохлі за літо вербові дрівця, якими доводилося палити піч щоразу, коли мати випікала хліб. Гармата пожирала снаряди, як піч - вербові дрова. А "їхні" танки, ті, що припадали на оношківську гармату, розгорнувшись у шаховому строю, сунули на гарматну позицію, наче на параді. Маючи перед собою поріділу в триденних боях батарею сорокап'ятиміліметрових гармат, "тигри" вийшли з-за лісу форсовано, не завдаючи собі клопоту вести прицільний вогонь. Лише коли наблизились кілометрів на півтора до батареї, відчули гармаші згубність їхніх залпів. Ще до того, як між "тиграми" й Оношковою гарматою залишилася глибоченька й широка балка, команду над обслугою перебрав на себе навідник. Наведення без прицілу вповільнювало стрільбу мало не втричі. І, щоб досада не витискала з грудей відчайдушного крику, мусив Оношко позирати праворуч і ліворуч, де дружно задиміли підбиті сусідніми гарматами "тигри". Вже "їхні" танки - Оношко налічив принаймні п'ять - пірнули в балку, щоб потім подолати останні три сотні метрів до гармати. Тоді Оношко, перед тим, як дослати снаряди у казенник, ухопив навідника за плечі й струснув з усієї сили.
- Не панікуй, Альошо, - гукнув йому на вухо, пересилюючи гул і скрегіт, що тепер, коли "тигри" повзли балкою, виривався немовби з підземелля.
Навідник окинув Оношка відсутнім поглядом, у якому проступала приречена зосередженість, знову припав до ствола і не відривався од нього, поки перший "тигр" не випірнув на пагорб. Потім з дивною впевненістю клацнув замком і вистрілив. Цього разу сивої хмарки Оношко не побачив. На тому місці, де вибухнув "їхній" снаряд, "тигр", крутнувшись востаннє на вцілілій гусениці, завмер і по хвилині розчинився в чорно-рожевій завісі. З неї, наче з даху охопленої полум'ям велетенської хати, зіскакували постаті ворожих автоматників, але тут же й падали на чорну, як воронячі крила, березневу ріллю. "Ждуть, доки випірнуть інші "тигри", і під їх прикриттям знову рушать..." - Оношко встиг подумати ще й про це і мав тим заспокоїтися бодай на мить. Бо тих інших "тигрів" "його" гармата мусила зустріти впевнено. Інакше... Далі не хотілося додумувати. Краще дивитися на сусідні смужки фронту - стримувані прицільним вогнем, "тигри" там ще не досягли цієї, останньої перед батареєю, балки...
Випущений з Оношкової гармати снаряд вогнисто кресонув у лобову броню і, напевно, занурився в ріллю далеченько правобіч.
- Кут, Альохо! - зболено гукнув Оношко до навідника, хоч не заведено в їхній обслузі "каркати" під руку. Але досада й безнадія розпирали груди Оношку, і він мусив викричати їх.
Навідник вилаявся, від гніву чи від хвилювання затремтіли у нього руки. Але в останню мить перед тим, як закрити затвор, він, мабуть, опанував себе. Лівий з трьох "тигрів", що водночас випірнули з балки, задимів. А два, не затримавшись ні на мить, посунули на гармату. Вони йшли ризиковано близько один до одного. Тож мали розосередитись, щоб не полегшувати працю навідника Оношкової гармати. Тут треба витримати, дочікуючись моменту, коли котрийсь з "тигрів" поверне вбік, підставивши гусеницю під вогонь гармати. Нагадати б про це Альошці. Таж ні - сваритиметься. Можливо, затримати поки що снаряд? Правда, поряд з Альошкою Оношко на-складав про запас з півдесятка. Це на випадок...
Одне слово, з обслуги лишилося тільки троє. Командир гармати з півгодини корчився, тепер лежить тихо. Мабуть, знепритомнів від втрати крові - ще на початку вогневої атаки осколком черконуло його по шиї. Оношко ледве зупинив кровотечу. Ще двоє лежать нерухомо. Один живий - хоч у гуркотнечі не чути стогону, але ж час од часу вчепірюється рукою в землю. Сеня Волошин вже, напевне, й захолов... Тож хай буде в навідника запас. Бо кулі свистять біля самісіньких вух: ворожі автоматники перейшли на прицільний вогонь. Нікому тепер з обслуги пильнувати за ворожими десантниками, змушуючи їх хоча б інколи остерігатися.
А "тигри" ж таки схитрили - не встигли втямити ні Альошка-навідник, ні сам Оношко, коли й розскочилися. Тепер між ними добрих сто метрів. Спробуй уполювати. Чомусь Альошка й не квапиться. Руки знерухоміли. І враз осів навідник, безвільно розпростався на всипаному гільзами "п'ятачку" перед гарматою. Дрожем пойнялося тіло Оношка. Заметався загнано - куди перше кинутись: до замка чи до навідника.
Привів його до тями посланий з "тигра" снаряд.
- Слухай мою команду, Конопльов, - гукнув піднощикові Оношко, і це означало, що за командира обслуги тепер він. - Допоможи Альошці, а я тут...
Не домовив, що має робити, - на те не мав часу. Якщо не зупинити "тигрів", вони через п'ять хвилин зрівняють позицію Оношкової  гармати з ріллею. Мав щасливу вдачу змалечку: страх і поспіх не сковували його рухів. Якось, схарапуджені кібцем, коні понесли воза з хурою сіна, а дорога  вела до прірви. І якби розгубився від страху, полетів би з хурою в провалля. Та він, зібравши останні сили, вчепився в віжки обіруч і таки змусив пару зшаленілих, недавно об'їжджених стригунів звернути зі шляху на стерню. Спогад про ту видиму смерть не раз остуджував Оношка. Остудив і цього разу. Упіймавши в кружальце ствола самісіньку основу ворожої машини, він натиснув на спускову скобу. "Тигр" шарпнувся ліворуч і осів на ліву гусеницю. Оношко чекав спалаху вогню, хоч не сидів склавши руки. Бо мав глянути вбік, де Конопльов обв'язував бинтами живіт навідникові - прямо поверх гімнастерки. Отже, Альошка живий!..
А головне - мусив Оношко упорати й другого "тигра". Два снаряди послав на нього, але не влучив. Тільки відігнав - з невідомих Оношку міркувань "тигр" рвучко узяв праворуч, окреслюючи півколо біля підбитого. Ще не розгадавши маневру, Оношко випалив у підбитого. І водночас, услід за спалахом вогню над стволом його гармати збагнув, що оглух. Бо вибуху посланого з підбитого "тигра" снаряда не чув. Тільки побачив, як підлетів угору снарядний ящик, і з нього посипалися навсібіч вербовими дрівцями снаряди Оношкової "сорокап'ятки". А ще - Конопльов видовжився, наче хтось невидимий розтягував його, щоб ліквідувати несправедливість природи, яка наділила піднощика надто коротким зростом. Оношко ніколи не бачив кулачних боїв. Як виростав, вже село на село не сходилося навкулачки: нове, народне землевпорядкування навіки розмежувало угіддя між селами, тож минула потреба відслоняти сусідів од межі самоправом, виставляючи силу на силу. Не навчили його старші чоловіки бити "під дихало", щоб супротивник, скоцюрбившись, судомно хапався за живіт і снопом валився на землю. Таке бачити доводилося хіба що в кіно. Та ще в цю найскрутнішу хвилину танкової атаки. Конопльов ухопився обіруч за живіт, наче вгамселили йому туди кулаком, і осів. Руки Оношка потяглись до снаряда. Бо вже й той цілий "тигр" випустив по "сорокап'ятці" два постріли, налаштовуючись на "вилку": першим відбив лівий закрут щита, другим розквасив гуму колеса, третім - напевно ж - відіб'є замок або механізм наведення. Від того, як корчиться піднощик, заболіло й Оношку в животі. За першим порухом думки мав податися до товариша - перев'язати. Але ж у мить скрути не втратив тверезого глузду й розрахунку. Розумом збагнув наміри "тигра" - за три хвилини насунеться кількатонною залізною тушею, замісить у мокру березневу ріллю недотрощену "сорокап'ятку". А з нею - та не про гармату річ! - людей, яких ще можуть підібрати після атаки санітари й доставити в медсанбат. Старшого сержанта, навідника, обох піднощиків. Тих, хто живий. І мертвого Сеню Волошина ще поховають як належить. І напишуть як ведеться: загинув у бою, а не пропав безвісти...
І все це в твоїх руках, Оношку. Ти можеш, принаймні мусиш зупинити "тигра". Ще є снаряди в єдиному ящику. П'ять кроків туди, п'ять - назад. Прицілитись. Закрити замок. І вистрілити. Неодмінно влучити. Ні, головне, щоб не зрикошетив снаряд. Це ж "тигри". Недаремно ходить легенда у танкових з'єднаннях вермахту, що "тиграм" не дошкуляють "сорокап'ятки". Дзуськи! Ще й як нищили престижну зброю фашистів старший сержант Охріменко і навідник Альошка Зотов. Тільки стріляти треба вміючи. Так вони вміють і вмітимуть. Спасибі командирові навчального взводу і цим двом - навчили Оношка. Тільки ж якби справний приціл і живі обидва піднощики. Хоча б один зараз! Тож не від однієї людини з обслуги залежить, чи зможе "сорокап'ятка" вистояти в танковій атаці. Але від тебе, Оношку, зараз також багато залежить. Принаймні чи будуть жити підкошені осколками твої товариші. Вирішуй. У тебе не залишилось на це й півхвилини: "тигр" зупинився на півмиті, щоб прицілитись для останнього пострілу. Бий по ньому! Невже не влучив?! Так. Отож залишилось єдине. Висмикнути з землі праву, потім ліву станини, звести їх докупи. І зрушити з місця гармату. Ні, не просто зрушити. Відтягти з бойової позиції, де спливають кров'ю твої побратими. В них залишиться надія, якщо ти, Оношку, відтягнеш звідси гармату. Адже "тигр" полює на неї, фашистському екіпажу поки що не на думці радянські гармаші. Фашистські танкісти дотрощать їхні кістки, дошматують тіла мимохідь, - доконавши гармату.
Знаєш, Оношку, що змінити позицію гармати в бою нелегко й шістьом. А ти сам-самісінький. Але ж ти намірився зрушити з місця таку махину? Що, вперед не можна? Отже, назад. Зі схилу. По втоптаному черевиками твоїх побратимів п'ятачку бойової позиції. А далі, коли набрати розгін, можна звернути. Ліворуч - там недоорана з осені смужка стернища. І все ж далі від "тигра". У стволі - снаряд. На щастя...
Можна? Треба, Оношку. Натужся з усіх сил. То нічого, що болем різонуло в паху. Воно ще відпустить. Головне - зрушив. І розігнав свою двоколісну. Для гурту - завиграшки б тепер покотилась. Для одного - з натугою. Від болю в паху метелики метляються перед очима. І кулею перехнябило каску, затуливши обличчя. Вже не поправиш, бо зупиниться гармата, а потім хіба її зрушиш. На щоці - гаряча цівка. Поранило? Ні, тільки дряпнуло. Адже ноги поки що не відмовляють. Тільки подих забиває. Але то від натуги й від різкого болю в паху. Озирнутись немає сили. Подумки хіба що прикинути відстань від старої бойової позиції. Метрів двадцять п'ять? Що ж, і то добре. Бо далі несила. Упрешся плечем у праве колесо, штовхнеш уперед, а ліве ж не стоїть на місці, назад відсувається. Та й "тигр" наближається. Щастя твоє, Оношку, що відклало вуха. Чуєш скрегіт заліза за спиною. Та ще шурхіт осколків, дзявкіт куль. Втягни голову в плечі, зупинися й розверни свою двоколісну на сто вісімдесят градусів. Затримай нелюдською напругою погляд в отворі ствола. Чорна стіна закрила всуціль отвір. Ти встигнеш вистрілити. І провалишся в безодню...
Писар дивізіону так і напише Оношковій матері: пропав безвісти...

СЛОВО БОЙЦА
Пусть гром последних батарей
Грохочет, как в аду,
Я по земле, фашист, твоей
Уверенно иду.
И в жарком утреннем бою,
И на привале днем -
Всегда имею цель свою,
Мечтаю об одном:
Чтобы на огненном пути,
Где я чеканю шаг,
Не смог от мести гад уйти
И не укрылся враг!..
Н. ИЩЕНКО.
Март 1945 г.
3-й Украинский фронт.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 20.06.2003 > Тема ""Білі плями" історії"