Версiя для друку Обговорити в форумi

Наприкінці минулого року в Одеському національному університеті ім. І. Мечникова відбулася конференція, присвячена річниці видатного українського мецената та редактора провідних часописів початку ХХ ст. Євгена Чикаленка. У роботі взяли участь провідні науковці історичного факультету університету. Окрім того, було запрошено когорту дослідників із інших регіонів України, що зробило цей захід загальноукраїнським за своїм масштабом.
Дослідники виступили з доповідями про маловідомі сторінки з життя та діяльності видатного мецената та публіциста. Також було обговорено низку питань сучасності, пов’язаних із тенденціями, дуже схожими на реалії сторічної давнини. Головна ідея заходу — відновлення традиції українського національного руху, ґрунтуючись на прикладах провідних громадсько-політичних діячів минулого. Адже на сьогодні в Одесі годі й шукати серед широкого загалу людину, яка б змогла згадати хоча б кількох провідних одеських діячів національного руху. Причина цього зовсім не в тому, що їх не було, ні, вони були й ідея їхня жива, от лишень ідеологія мертвої радянської системи теж досі живе! Саме тому таким діячам, як Євген Чикаленко, немає досі в Одесі навіть меморіальної дошки. З цієї причини варто уважно ставитися до таких визначних, хоча і не надто масштабних подій, як згадана конференція.
Євген Чикаленко (9. 12. 1861, с. Перешори, Одеська обл. — 20. 06. 1929, Чехія) — видатна і знакова постать для української видавничої справи початку ХХ ст., зокрема, своєю меценатською та публіцистичною діяльністю. Він дуже добре розумів силу і важливість для України наявності власного друкованого слова. І в умовах гоніння на «мазепинців» робив усе, аби підтримувати українські часописи: закликав провідних науковців та літераторів друкуватися за малі гонорари, намагався залагоджувати конфлікти між ними, всіляко підтримував видання матеріально, навіть ціною продажу землі із власного родинного маєтку. До речі, належав Євген Харлампійович до давнього козацького роду, який, незважаючи на колонізаційну політику Російського уряду, все ж втримався на півдні України. Ще одне свідчення цього — у величезній епістолярній спадщині, яку становлять опубліковані листи, спогади та щоденники. Є. Чикаленко мав неабиякий хист передбачення, завдяки якому чітко розумів, що сучасні йому перипетії мають бути донесені до нащадків. Причому, зрозумівши, що Україна після національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. втратила власну державність, видатний меценат зазначав, що можливо наступний шанс буде «десь через сто років»… Незважаючи на те, що Є. Чикаленко тривалий час вважав націоналістичну ідею занадто радикальною та навіть шкідливою для розбудови державності, бо був федералістом, як і більшість сучасної йому інтелігенції, він непохитно стояв на сторожі збереження власної ідентичності українцями. Лише побачивши поразку українських урядів, він почав шукати прорахунки і знайшов їх саме у браку націоналізму та традиціоналізму. Тому в останній період своєї діяльності Є. Чикаленко тісно співпрацював із українськими монархістами.
То в чому ж полягає важливість вшанування цього діяча? Адже часи зараз начебто інші, і минуле можна залишити в минулому. Проте це лише на перший погляд, бо сьогодні, як і сто років тому, та й навіть складнішим є стан української якісної періодики та й взагалі нашого друкованого слова. Ті самі хмари малоросійства і шовінізму в регіонах нашої Батьківщини, той самий занепад національної свідомості. Складається враження, що сто років тому було легше реанімувати українську друковану словесність, бо вона була позбавлена хоча б сучасного «західного безкультур’я». Сьогодні ж необхідно шукати міцні основи для відродження національної культури. І знайти їх видається можливим лише в спадщині і заповітах відданих Україні діячів. За умови, що сьогодні таких знайти, м’яко кажучи, не просто, ми маємо звернутися до попереднього етапу державотворення, який, незважаючи на свою поразку, мав більше якісних та шляхетних ознак порівняно із сьогоднішнім «театром абсурду». Діяльність таких діячів, як Є. Чикаленко, Іван та Юрій Липи, І. Луценко, А. Ніковський та низки інших просвітителів півдня України, має стати тим стрижнем, який триматиме новітні постулати сучасної національної ідеї. Заповіти цих «титанів» мають звучати голосно, незважаючи на будь-які перешкоди, і це має стати метою сучасного покоління українців. Тому подібні, невеликі за кількістю учасників та масштабні за рівнем національної свідомості і пошани до традиції славних синів України заходи є надзвичайно важливими. І Одеса, доки в ній буде хоч кілька українців на противагу тисячам українофобів, буде шанувати своїх лицарів духу та борців за національну справу.

Ігор СТЕРНИЧИЙ
м. Одесса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 03.02.2012 > Тема "Українці мої..."