Версiя для друку Обговорити в форумi

Нова радість стала!

Кажуть, якщо на початку художнього фільму чи театральної вистави глядач помітив рушницю, що стоїть десь у кутку, то вона за сценарієм обов’язково колись має вистрілити. Я ж собі цю уявну рушницю завжди подумки порівнював з нашою єдиною в Сімферополі українською школою-гімназією: якщо вона є у нас така одна-єдина (сподіваємось, згодом їх стане більше), то серед безмежного російськомовного простору, де живе дуже багато наших співвітчизників-українців, вона все ж таки рано чи пізно мусить стати не лише освітянським закладом, в якому навчаються державної мови наші діти і внуки, а й тим острівцем національної духовності, до якого йтимуть за духовною поживою представники великої, але, на жаль, дуже ще розпорошеної та інертної української громади не лише Сімферополя, а й усього Криму. І в тому, що Сімферопольська українська школа-гімназія є справді одним із потужних центрів нашої національної духовності, я переконався 7 січня, в день великого свята — Різдва Христового.
Коли напередодні мій онук Данилко, учень 5-го класу української школи-гімназії, запросив мене піти з ним на Різдвяну ходу, яку організовує його школа, я, відверто кажучи, трохи засумнівався у здійсненні добрих намірів керівництва гімназії, бо зорганізувати наших збайдужілих співвітчизників не завжди під силу навіть керівникам громадських організацій для проведення якихось заходів, а тут — школа…
І все ж я не посмів відмовити онукові, а навпаки, узявши з собою ще й п’ятирічну внучку Надійку, яка цього року готується піти до першого класу нашої школи-гімназії, та дорослу доньку Ірину Данилівну, старшого викладача української мови Кримського медичного університету, пішов…
І скажу щиро — не пожалкував. Те, що я побачив і відчув у сквері кованих фігур, на місці збору учасників Різдвяної ходи вулицями Сімферополя, мене вельми вразило. Насамперед нас приємно потішили своєю красою вироби львівських звіздарів — віфлеємські зірки в руках старшокласників, зачарувала музика і колядки, яких співали і молодь, і дорослі, котрих з кожною хвилиною все прибувало й прибувало на маленький майданчик, запальні танці янголяток-дівчаток у білосніжному вбранні, які кружляли в хороводі, залучаючи до свого кола малих і найменших… Просто захоплювало дух! Це потрібно бачити на власні очі, словами цього просто не передати!
А якою багатолюдною і широкоплинною була святкова Різдвяна хода — уся Пушкінська вулиця до країв була заповнена дітьми та дорослими, усіма тими, хто по ходу приєднувався до цієї нашої співучої і розцвіченої віфлеємськими зірками колони.
Музика, пісні-колядки, сміх, радісні лиця… Такої світлої миті, такої урочистої ходи (і все це без жодного примусу!) я, живучи в Сімферополі п’ятдесят років, ще ніколи не бачив! От де, люди, наша гордість, — пригадались мені слова нашого Великого Кобзаря Тараса Шевченка, — от де наша слава! Не у конфліктних ситуаціях, не у войовничих гаслах та діях, а в пісні, музиці! Пісня, слово Боже, свята віра у нашу дружбу з іншими народами, які населяють наш багатонаціональний Крим, об’єднувало, гуртувало, надихало нас на добрі, щирі слова привітань зі святом, на міцні потиски рук, на світлі почуття! Це, нарешті, ми, українці Криму, яких нас тут дуже багато, згадали, чиїх батьків ми діти, згадали, що все ж таки ми є українцями і ними будемо завжди, адже ми маємо свою мову, свою пісню, свої особливі національні традиції, своє щось споконвічне таке, що притаманне тільки нам, українцям! Маємо свою велику державу! Де ще є такі колядки та щедрівки — невід’ємна частина Різдвяних свят та Нового (Старого) року, котра сягає далеких глибин епохи патріархально-родового устрою.
Разом з онуками та донькою, разом з багатьма друзями і приятелями ми пливли цією співучою людською рікою вулицями міста і мою душу (та хіба лиш мою!) переповнювало радісне почуття світлого свята — дня народження Сина Божого Ісуса Христа, Спасителя світу, почуття щирої пошани і любові до своїх земляків-українців, котрі вміють і працювати, і святкувати, свято берегти та шанувати звичаї наших далеких пращурів.
— Христос народився! — сповіщали усім гучно одні.
— Славімо його! — ще гучніше відповідали їм інші учасники Різдвяної ходи.
І ця хвиля людської радості котилася від серця до серця, переливалася через край і кожен відчував себе великим і гідним громадянином своєї великої і незалежної держави України.
Хочеться висловити найщиріші слова вдячності усьому педагогічному колективу Української школи-гімназії м. Сімферополя, які доклали чимало зусиль для організації і втілення в життя планів проведення цього Різдвяного дійства і, зокрема, низько вклонитись директору школи Наталі Іванівні Руденко, завучеві з виховної роботи Олені В’ячеславівні Серзі і, звичайно ж, одній з найактивніших учасниць — вчительці початкових класів Ірині Євгенівні Карлюзі, яка, до речі, проявила себе надзвичайно вмілим ведучим, заспівувачем і душею усього цього святкового дійства.
Гадаємо, що це лише перший крок до урочистого велелюдного відзначення одного з найбільших наших християнських свят — Різдва Христового і, думається, не останній. Віриться, що святкування Різдва кримчанами (приєднуйтеся, земляки!) з кожним роком набиратиме упевненої святкової Різдвяної ходи. Так має бути! Досить нам, українцям, скніти душею, досить плакатись на свою гірку долю! Наша доля — у наших дужих руках! Хай же повняться гордістю наші застояні душі, доки жар українства іще не затух, не зачах!
Працюймо, братове, задля свого національного відродження, змагаймося за наше нове життя! Адже ж ми з вами живемо на землі України, ми ж таки українці, українці на вічні часи!

Данило КОНОНЕНКО
Фото О. Носаненка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 13.01.2012 > Тема "Душі криниця"