Версiя для друку Обговорити в форумi

Жителька Феодосії Валентина Григорівна Комарова, активна просвітянка і член Конгресу українських націоналістів, людина незвичайна. Про її енергійність, дієвість, активну державницьку патріотичну  позицію добре знають не лише в місті, а й далеко за його межами. Напередодні ювілею, який цими днями відзначає Валентина Григорівна, її провідав кореспондент «Кримської світлиці».

— Валентино Григорівно, розкажіть, будь ласка, про себе.
— Народилась я 30 грудня 1941 року у Краснодарі. Мої батьки на момент початку війни проживали у Керчі, мама була вчителькою молодших класів, а батько працював, скажімо так, у силових структурах. Коли почалася війна, батько був відповідальним за евакуацію заводу ім. Войкова і таким чином наша сім’я потрапила до Краснодара. Прожили ми там до квітня 1944 року. Коли звільнили Керч і Феодосію, ми повернулися додому.
До шести років я жила у бабусі на Київщині у селі поблизу станції Березань. Мабуть, тому, що ніхто нам нічого не забороняв і ми гуляли, де хотіли, я й виросла такою волелюбною. Після повернення до Феодосії мама віддала мене у музичну школу по класу скрипки. Цим і визначилася моя подальша кар’єра. Потім, у 1963 році, я закінчила Полтавське музичне училище також по класу скрипки, а у 1971-му — Сімферопольське музичне училище за спеціальністю «Теорія музики». Після закінчення Полтавського училища я сім років пропрацювала у Пирятині. А після навчання у Сімферополі я працювала у смт. Кіровське. Ми разом з директором відкривали там музичну школу. Пам’ятаю, як вперше сіла в автобус на Кіровське і сама собі сказала: «Ну от, вирушаю у нове життя». Одна жіночка почула, та й каже мені: «Та ви що, це ж не в той бік їхати». Але я знала, що моє життя тепер у Кіровському. П’ять з половиною років я навчала дітей грі на скрипці у Кіровській музичній школі. Потім повернулася у Феодосію. Пішла працювати завучем у Феодосійську міську школу № 2, якій теж віддала п’ять з половиною років свого життя. Після трагічного випадку — загибелі нашої дитини — я не змогла працювати у місці, де все мені нагадувало про неї, і тому мій чоловік Пантелій Іванович Комаров допоміг мені перевестися до музичної школи № 1. Там я була музикантом оркестру, а також викладала музичну літературу і сольфеджіо протягом сімнадцяти років. Загалом же пропрацювала у музичних школах тридцять років.
Усе життя співала, з самого дитинства. Бо українці мають співати за покликом серця. А навчилася цьому, слухаючи радіо, особливо охоче слухала Валерію Барсову та Надію Обухову. Коли  навчалася у Полтавському училищі, ті, хто чув, як я співаю, думали, що я навчаюся на вокальному відділенні. Я знала практично усі оперні твори з училищної програми.
— Звідки у жительки Криму отака любов до України?
— Справа в тому, що по материнській лінії усі мої родичі були українцями. А потім мені до рук потрапила одна книжка про Київ. Назви її я вже не пам’ятаю, але там описувалася історія нашої столиці від перших князів Аскольда і Діра. Та й взагалі я дуже багато читала і читаю й тепер. Бабуся навчила мене відповідально ставитися до читання. Ніколи не вивчаючи української, я вже в дитинстві добре знала Шевченків «Кобзар», бо у бабусі було видання приблизно 1918 року. Спочатку я читала книги з народознавства, але згодом мені більше подобались історичні книги та класика. Зараз моя домашня бібліотека наповнена лише книгами українською мовою. У бібліотеку, де я працюю, я передплатила усі українські газети і, звичайно ж, «Кримську світлицю».
В своєму училищі я попросила педагогів-вихователів направити до мене групу молодих українців, з якими щотижня проводжу заняття, де розповідаю їм про нашу історію, про УПА, Бандеру, Шухевича і таке інше. Ці знання можуть знадобитися їм в майбутньому.
— А як ставляться люди до того, що у вашій бібліотеці висять портрети Бандери, Шухевича, Мазепи, адже для Криму це не характерно?
— Якось я перед черговою комісією зняла портрет Бандери, так перше, що спитали: «Куди подівся Бандера?» При цьому не виявляли ніякої ворожості. Тоді я і вирішила, що портрет Провідника буде тут висіти, незважаючи ні на що. Були деякі молоді люди, які не сприймали Бандеру, так я їм розповіла про те, що 30 червня 1941 року у Львові уряд, створений ОУН(б), проголосив Акт відновлення української державності, після якого Бандеру було ув’язнено практично на весь період Другої світової війни у німецькому концтаборі Заксенгаузен, а ще пояснила, що він нікого не вбивав, а був політиком. Після цього ніхто вже мені нічого не казав. Якщо з людьми нормально розмовляти доступною мовою, то ніякої агресії не виявляється.  Хочу, щоб молоді люди, які приходять до мене, розуміли, що таке ідентичність, національна свідомість, українська мова. Пояснюю їм, що мова — це код життя, тому треба використовувати її у побуті, де тільки можливо.
— А чи помітне у Феодосії українське життя?
— Життя, звичайно, є, але дуже кволе. Я є головою феодосійського міського осередку «Просвіти», у якому 25 членів, та, на жаль, більшість із них уже доволі літні люди, а тому не можуть виявляти тієї активності, якої хотілося б.
— А як же молодь, чи приходить вона в українські організації?
— На жаль, у нас дуже потужну роботу проводить «Русское единство», у якого досить солідне фінансування, і тому ми не можемо з ними конкурувати. А можливо, молодь просто боїться задекларувати свою українськість, адже значна кількість жителів Феодосії, та й усього Криму, завезені сюди з Росії після депортації татар, і тому не завжди адекватно ставляться до всього, що пов’язано з Україною.
У 1992 році я пішла на пенсію за вислугою років. Півтора року я просиділа вдома, але, маючи дієву натуру, не змогла бути звичайною пенсіонеркою і після того, як мій чоловік очолив будівельне училище, прийшла сюди працювати бібліотекарем.
— Як він ставиться до вашої просвітницької та патріотичної діяльності?
— Дуже добре. Інакше б не дозволив мені займатися цим в училищі. Мені навіть вдалося випросити, фактично виплакати, для бібліотеки кілька поличок сучасної української літератури. Багато книг принесла сюди і із своєї домашньої бібліотеки. Якби було фінансування, я зробила б бібліотеку повністю українською. До речі, мій чоловік — єдиний в училищі, хто викладає свій предмет українською мовою.
Почавши працювати у бібліотеці, я познайомилася з представниками багатьох українських видавництв із Києва, Львова, Дрогобича, де і замовляю собі книги. Навіть підручники для учнів намагаюся замовляти тільки українською мовою.
— Згадайте, будь ласка, як поставала Україна у Феодосії?
— О, це треба почати з 1954 року, коли Крим увійшов до складу УРСР. Тут була фактично маленька революція, коли місцеві били себе у груди і кричали, що їм не потрібна ця Україна, що вони — росіяни і таке інше. Але потім звикли. Українську мову у школі можна було не вивчати — за бажанням батьків. Коли постало питання про вивчення моїм сином української, вчителі намагалися відговорити мене від мови, але ми з чоловіком наполягли, щоб він вивчав.
Після здобуття Україною незалежності у нашому місті з’явилася «Просвіта», і я відразу ж стала її членом. А згодом вступила до Конгресу українських націоналістів. Завжди беру активну участь у просвітницьких та політичних акціях державницького спрямування. У 2004 році проводила агітацію за Віктора Ющенка, не боялася будь-якої роботи. Навіть газети та агітки на вулицях розповсюджувала. Не знаю чому, але де б я не була, куди б не їхала, обов’язково знаходиться людина, якій цікаво подискутувати зі мною з приводу українського питання. Я, мабуть, конфліктна людина, бо завжди вступаю у полеміку. Пам’ятаю випадок: їду я у автобусі, а водій слухає так званий шансон. Я йому й кажу: «Вимкніть, будь ласка, цю мелодію». А він мені: «Чого б це? Нікому не заважає, а вам заважає». Не знаю, як би розвивалися події, якби не вступився за мене ще один чоловік, який сказав водієві: «Ми не у зоні. Жінка вас просить. Вимкніть». І водій таки вимкнув.
— На початку становлення української незалежності позиціонувати себе українцем у Криму навіть було не завжди безпечно. Чи були у вас якісь серйозні конфлікти з цього приводу?
— Звичайно, були. От, наприклад, я разом зі Студентським братством організовувала акцію протесту проти підняття російського прапора над Будинком офіцерів Феодосії, який орендує ЧФ Росії. Я подала заявку на проведення акції, і мені впродовж тридцяти хвилин принесли листа, в якому це заборонялося. Однак хлопці, незважаючи на заборону, все одно поставили сім наметів, які практично відразу розтрощили прибічники ПСПУ. Коли я з’явилася на місці проведення заходу, мене одразу ж забрали у міліцію, де склали адміністративний протокол. Однак після підключення до справи нашого активіста Миколи Білого, а згодом і начальника кримського СБУ генерала Пшеничного суд виніс лише усне попередження про неприпустимість у подальшому вчинення незаконних дій.
— А що Ви можете розповісти про фестиваль української книги у Феодосії?
— Основним ініціатором цього фестивалю є наш феодосійський дитячий письменник Євген Білоусов. «Просвіта», у моїй особі, по можливості йому допомагає. На фестиваль з’їжджаються видавці з усієї України. Він, безперечно, дає позитивні зрушення в плані популяризації української літератури у Криму взагалі і у Феодосії зокрема.
— Ми довідалися що днями Ви святкуватимете свій ювілей. За дорученням редакції і від себе особисто вітаю Вас з цією подією. Здоров’я Вам, щастя, вічної молодості, адже Ви так потрібні Україні!

Розмовляв Олекса НОСАНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 30.12.2011 > Тема "Українці мої..."