Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

ПОЕТЕСА, ЯКА ВИБУДОВУЄ МОСТИ НАД БЕЗОДНЕЮ ЧАСУ…

Минуло кілька років відтоді, як я познайомився ще з однією людиною (бо скільки ж їх, тих знайомств, було у мене з добрими, прекрасними людьми за мій уже такий солідний вік!) і, як виявилось, чудовою поетесою з Києва Наталею Волошко.
Наталя Миколаївна Волошко (Дорошенко) народилася на півдні України, у серці степів – Новій Одесі. Родом із надбережжя Бугу, де сива ковила займається вогнищем циганських спідниць, де полуденні зорі падають у траву абрикосами, а скіфські кам’яні баби зберігають таїну курганів і тчуть із мовчання правічні пісні…
Живе і працює в Києві. Авторка трьох поетичних книжок і багатьох публікацій у пресі.
…Якось під час своєї літньої відпустки вона мандрувала кримськими туристичними стежками і під завісу вирішила завітати й до редакції газети «Кримська світлиця», розміщеної у кімнатах бази-готелю МДЦ «Артек», що по вул. Гагаріна, 5 у Сімферополі, а це ж – через дорогу від залізничного вокзалу! По-молодечому рвійно увійшла вона до кімнати, принісши з собою пахощі моря і гірської лаванди, привезених з південнобережжя, сонячну усмішку на красивому засмаглому лиці…
Найпершим словом після нашого знайомства було щире вітання від мого давнього знайомого, відомого поета, автора славнозвісної пісні «Чорнобривців насіяла мати…» Миколи Сингаївського та велике бажання нашої київської гості потиснути руки тим, хто, за її словами, робить благородну справу – видає єдину україномовну газету в зросійщеному Криму «Кримську світлицю» — справжню криницю духовності кримських українців. А ще Наталя Волошко подарувала мені, тодішньому редактору відділу літератури та мистецтва, свою першу збірку поезій «Жінка, яка в мені…»
Того ж дня я відчув радість відкриття для себе ще однієї цікавої поетеси, вірші якої мене схвилювали і дуже припали до душі. Їх хотілося читати і перечитувати. Ця ошатно видана книжка засвідчила, що в літературу йде талановита особистість, що її поетичне слово здатне хвилювати серця читачів своєю щирістю, художньою довершеністю думок і почуттів.
Тоді ж, у 2005 році з творчістю поетеси Наталі Волошко «Кримська світлиця» познайомила і своїх читачів. А згодом у Наталі з’явилася й друга збірка поезій з дещо інтригуючою назвою «Три крапки». «Вона «вишиває ніч досвітніми віршами», розпізнає житейські ритми через «формулу косинуса дощу»… І боїться бути розгаданою, як і «девальвації слів, почуттів, сподівань». Така вона, Наталя Волошко — затята, жагуча, бентежна», — так про неї, Наталю Волошко, та її творчий ужинок сказала поетеса Антонія Цвіт.
Минали дні, місяці, роки після нашого першого творчого знайомства. Наталя Волошко ніколи не залишалася байдужою до долі «Кримської світлиці», і хоч живе та працює в Києві, але подумки та в листах разом з колективом гірко переживала економічні та моральні негаразди, котрі звалилися на колектив редакції, і вірила, що газета «не вмре, не загине». Такої оптимістичної думки дотримується й нині.
«Тримаймося за руки, любі мої кримчани, не пориваймо сили духа, не втрачаймо надії на краще! Будьмо!» — так підбадьорювала нас у скрутні години у своїх листах з Києва наша читачка і авторка Наталя Волошко.
А нещодавно в неї побачила світ третя збірка віршів «Мости над безоднею часу…» Це вірші уже зрілої поетеси, яка уміє добре володіти художнім словом, котре народжується в її неспокійній душі і виграє усіма барвами справжньої поезії, болить болями кожної простої людини, яка опинилася в епіцентрі нашого нинішнього розбурханого, нестабільного життя-буття.
Ось як про творчість Наталі Волошко відгукнувся в передмові до збірки відомий поет Петро Осадчук: «Думаючи про найхарактерніше, про притаманне поезії Наталі Волошко, маю сказати: кожен справжній поет, незалежно від тембру і висоти громадянського голосу, є речником рідного народу. Кожен такий поет поєднує у слові земне й небесне, він є універсальною мембраною свого часу, що вловлює найтонші коливання атмосфери під небом своєї Батьківщини… Наталя Волошко в достойних наслідування традиціях української поезії робить виклик бездуховності, який мають почути ті, кому цей виклик адресовано…
Сповнена великої любові до життя, до своєї Вітчизни, українська поезія закликає словами великого Майстра: перемагать і жить! Саме ці мотиви суголосні серцевинній сутності нової книжки Наталі Волошко».
Сказано досить ємко, виразно і точно. Отож, після таких підбадьорюючих слів Петра Осадчука, висловлених на адресу авторки Наталі Волошко, їй нічого не залишається робити, як ще наполегливіше, ще завзятіше працювати на своїй поетичній ниві, відбудовувати мости духовності над безоднею часу, якого, на жаль, у кожного з нас обмежений ліміт, шліфувати до блиску кожне речення, кожну глибоку думку, відшукувати, як писав поет, у словесній руді кристалики справді неповторного художнього слова і доносити його, те слово, до читача. Нехай «чорні квасолинки букв», які поетеса Наталя Волошко «старанним міжряддям висіває в білу глину аркуша», проростають буйними сходами великої хвилюючої Поезії, а ми, читачі, чекатимемо її нових талановитих віршів, нових поетичних збірок.

Данило КОНОНЕНКО,
член Національної спілки письменників України

Наталя ВОЛОШКО
«ЛІКУЮ СЕБЕ ШЕВЧЕНКОМ…»
*   *   *
Коли мова моя не звучить,
і вкраїнську не чує малеча –
цвіт зчорнілий!
Як погляд нічий
чи зруйновані гнізда лелечі…
*   *   *
Лікую себе Шевченком...
І виснажена дощенту  —
до нього йду. Від зими...
Зустрілись очима в хаті,
він мовчки сказав багато, —
про світ гомоніли ми...
Блукали садком епічним —
кровні душі
 на скромнім віче...
Вгортались у тиш — сумні.
...Портрет
на старому мольберті
не доспіваний пензлем у леті...
Бачу риси свої у нім...
...Що не встиг він сказати
мені?..
*   *   *
Слова — мов постріл.
 І життя — пусте.
Світ не здригнувся.
Не помітив. Де там!
...Поета вбити легше над усе.
Ти народи поета!
*   *   *
Хто вигадав — полин гіркий,
мов дим?
Його відвар солодкий
гоїть рани...
А лише й треба,
що приїхати сюди.
А лише й треба,
що приїхати до мами!
*   *   *
...Цей дім — бездомний.
 Кинутий світам
напризволяще — ким? Коли?
 І звідки?
Мовчить безживно —
 хилиться звідтам
рипучим хлипом
 зляканої хвіртки.
Кого поднесь чекає він,
 дивак,
в безбарвне небо підіперши
 крокви?
І тиша ранків, явлених
 навспак,
уявою чиїсь чеканить
 кроки...
Що снить йому в нечувані
 дощі?
Самотній плач маленького
 дитяти?
Вітри солоні, мигавиць
 хвощі?..
Голкаста доля, стрижнями
 протята?..
Ніхто не обігріє вже долонь —
час дотліває шурхотом
 укупці,
бо піч — що жінка у картатій
 хустці,
давно уже не здатна
 на вогонь...
...Цей дім — бездомний.
 Кинутий здавен
напризволяще — як? Чому?
 І звідки?
І дикий кущ роз’ятрених
ромен –
як на могилі випещені
 квітки...
*   *   *
Я почувалась дивно у степу: панянкою,
що припада на посох,
котра у сукню загортає
 мотлох
дрібненьких мушель,
 що виносить Буг...
Я почувалась дико у степу: уже не розуміла
тої мови,
і світ ховавсь в ущелині
 півслова:
над долею занесено обух...
Я почувалась там —
 перепелям!
Що стелить
над світами мамин обрус!*
Коли б не зупинився
 наш автобус,
то, певно, зупинилася б
 Земля!
*Обрус — скатертина.
*   *   *
Сьогодні буду я сама собою,
сьогодні я сама прийду
 до себе.
І стану у степу під купол
 неба,
немов під купол церкви...
І росою
умившись, порятуюся
 на мить!
На сповідь перед чебрецями
 стану
і високості із небес дістану,
вона мене торкне
 й благословить,
як мати.
Дочасу посивіла ковила
і передчасно полини
погіркли –
без мене й досвітки —
 як ті вечірки,
лиш часу й куряви —
 довічна кушпела,
що покриває валунів
 левкаси,
їх ніжить вітер у габі
 атласній,
перекладаючи степи
на мову щастя...
(На мовній карті є така.
Й була!)
Й щоразу думка буде
 майоріть
і пропікати душу, наче маки,
не усвідомлю головного
 заки –
що я і є степів найтонша віть.
В розлуці бути —
 бути в позачассі!
Це ніби ймення вивітрити
 власне
чи у кабиці* совісті згоріть!
І перекочується
 горизонту синь –
то вівці весело біжать
 додому,
і баби кам’яні з віків полону
мені гукають: «Кинь журу...
 Покинь!»
І згадка нехай всоте обпече,
але сюди вертати ще і ще,
де Бугу береги, немов плече
старого друга. Й ковила тече...
і колива мене, і сповива,
як у дитинстві, пам’яттю
 снодива...
Смак хліба рідного —
 яке то диво!
Якої ж скрути — степові
 жнива!
...Ще довго-довго
 Буг за мною біг
і плавні простеляв
 на все довкружжя...
Дитинства спомин,
 дороге Прибужжя,
себе мені даруй.
Тримайся, друже!
Я — зернятко в твоїх долонях
 дужих,
любов твоя в мені —
 моє оружжя.
Й не вичерпати з серця
 радість ту!
І як би важко не було
 чи слизько,
ти не дозволиш мені впасти
 низько,
бо — звіку вчиш тримати
 висоту!
*Кабиця — піч
на Миколаївщині.
*   *   *
Предковічні степи в небо —
 птахою...
Так і линуть!
Золотою ниткою пам’яті
залатаю провину...
ЧАС втрачатиме нас.
Нестрачених! До вінчання...
Ніч завбачливо вистудить сни
недоречним мовчанням.
Наодинці з собою — іншою
чи чужою –
сповідально вкриватимусь правдою —
не олжою.
Та...
вкусивши медових спогадів смак
полинний, зі стрілою
 в незрадженім серці
в ЧАС полину...
На ольвійське помолишся огнище...
З глиці? Глини?
Рвійно знімеш свою
 каблучку...
Мов провину...
Й розголоситься ніч
 із відчаю
світлом хуги!..
...Ти не був ані ворогом,
Ані другом...
*   *   *
Батькові
У рунні жита,
ґречно вклонившись
 їх Святості,
прийду на Курган,
принесу ДІДОВІ хліба...
З випещеної ним паляниці
оживчу скибу.
Мене зневажили урядовці.
Бо зволили розмовляти
 не українською,
а чужинською.
Через убогість їхніх думок
не розуміла,
 про що йдеться...
Й нараялась:
подамся собі на Курган!
На пораду до ДІДА!
Залихоманило Вкраїну
стожальними дощами
пекучої байдужості,
звихрило бентегою зради
проз ошуканство...
В самотині вчащатиму
 на Курган...
...А то якось наважусь.
*   *   *
Я приїду у степ за ковтком
полинового вітру,
за солодкими снами
дитинства приїду у степ,
де поезію сивих сторіч
 на прадавніх палітрах
в заберегах інгульських
 зриває цикадний вертеп.
Зсамотію одна...
Не порушивши тихість
від болю,
одпливу із цим літом,
наповнена світлом, легка.
Тільки тут я буваю собою...
І завше — з тобою.
Наших душ однокровних
тече одкровенна ріка...
І розмови очей не спинить, не віднять, не зурочить,
не розвітрити сон-ковилою,
 дощами не змить.
...Так далеко до ранку
в короткі просвічені ночі,
до розлуки ж — порожня
від ЧАСУ сполохана мить.
...Розсміюсь у непрохані
сльози, їх нищечком витру!
Через тисячі віхол і сонць
 я приїду сюди
зачерпнути долонями
 жар полинового вітру
і напитись повітря,
 неначе живиці-води!
*   *   *
Хтось
говорив у хаті...
Слів
не розібрати...
ХТО гомонів?
Я була
у кімнаті сама...
Радіо вимкнено.
Двері — зачинено.
Одна!
А на стіні — світлини:
бабця із дідом.
І брость калини...
Ще
До народження МАМИ –
До створення СВІТУ,
До зродження ДНИНИ...
Але...
Хто гомонів у хаті?..
Слів не розібрати...
*   *   *
Планета —
КРАПКА поміж нас?..
Чи
ТОЧКА опори?!
*   *   *
Потяг ЧАСУ,
як потяг долі,
то відстає,
то поспішає,
а то і зовсім
зупиняється...
Як визначити
ПРОТЯГ* серця?
*Протяг – плин часу,
продовження.
*   *   *
Стернею ЧАСУ
не поколеш ноги...
Пораниш ДУШУ...
*   *   *
Нічні буревії
розгойдали Планету,
вісь її нахиливши —
долі.
...нарешті прихильнішим
будеш до мене...
А ДОЛЯ?
*   *   *
Самозречено вибудовуєш
до мене МОСТИ.
За допомогою...
розділових знаків.
*   *   *
...вглибаємося в зону
ТУРБУЛЕНТНОСТІ
турбот!..
Міцніш пристебну
своє серце до віхоли
твого погляду...
*   *   *
...знекровлення листопаду:
дерева скрапують
краплями листя
кармінного...
Крововилив у спалах?
Осінь — відривний
КАЛЕНДАР ДУШ...
АВТОПОРТРЕТ
спроба
...ХТО Я?
Досі іще не знаю...
Що із власних надбань
я маю?
Чотири сезони безсоння
четвертої групи крові,
чотири ужви горизонту
і пригірщ правічного болю...
У надщербнутім небі
ніким не відкриту
безстрокову візу
повернення
ДО СЕБЕ...
*   *   *
На світі
лишень деревам даровано
ВМЕРТИ ДВІЧІ:
коли
їх безжально стинає сокира
й коли
їхні душі дитинні судомить
у вогневищі...
*   *   *
Йду лісом і раптом —
вість!
Як безвість:
«ПРИВАТНА
ВЛАСНІСТЬ».
Похлинаюсь пухлиною
сьогочасся...
...коли б
не звогніти бджолині
в багатті маків атласнім:
приватне небо.
Приватний подих.
Приватна власність!
*   *   *
Все більш ораторів –
все менше оратаїв…
…Село, раніше
лиш снігом і цвітом
занесене,
нині
в Червону Книгу
занесено…
*   *   *
Найважче сьогодні
ЇМ –
бомжам від політики
 й бізнесів
найбільш прибуткової
 днини…
Розмірковують
ЯК небачено заробити
на зраді батьківських ідей
і РОЗПРОДАЖІ
УКРАЇНИ…
*   *   *
...Скуштувати Планету,
як віскі,
надягти європейські шати...
Можна вивчити много
англійських!
А єдино-своєї —
не знати...
У столицях —
далеких і близьких —
можна навіть абатом стати.
Що там — вивчить до біса
англійських! —
мову Хати своєї —
не знати...
Можна всі розуміти
наріччя,
відповідних манер
надбати.
Можна навіть
податись у вічність!
...та
ДО ВІЧНОСТІ
НЕ ДІСТАТИ...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 02.12.2011 > Тема "Душі криниця"