Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Зовсім непросто писати про цього червоноградського майстра писанки, про якого лише дещо чув від друзів. Але й почесно водночас — мимоволі опиняєшся в ролі «першопрохідця» (або одного з них) і у такий спосіб ніби сам долучаєшся до чогось світлого, великого, вічного… Щоб дати всебічну оцінку творчості Тараса Городецького, бажано б мати ґрунтовну освіту художника, етнографа та філософа. Без цього будь-яка стаття про нього віддаватиме дилетантством. Усвідомлюючи свою велику відповідальність, я довго розмірковував, з чого почати. У чому велич цієї скромної людини, земне життя якої обірвалося в 42 роки? Спілкуючись з людьми, які його знали, я переконався, що Городецький — фігура того ж масштабу, що й художниця Катерина Білокур, бандурист Олексій Нирко або вишивальниця Віра Роїк. У чомусь його можна порівнювати і з композитором Володимиром Івасюком або з кіноактором Іваном Миколайчуком. Жодного сумніву не маю, що вони товаришували б, якби жили в одну епоху. І з Василем Стусом їм було б про що поговорити, і з Олексою Тихим. Незалежно від того, чим займалися вищезгадані особи, всі вони мали Божу іскру, всі працювали жертовно, всі були великими українцями. Ось і Тарас був великим. І це незважаючи на те, що доля відміряла йому для творчості зовсім мало часу — скажімо, на шість десятиліть менше, ніж кримчанці Вірі Роїк. А писанкарство — це не музика; тут один твір, навіть найдовершеніший, відомим не зробить. Однак, маючи цілком героїчний родовід (його батько боровся за свободу в лавах УПА), Тарас Городецький обрав саме цей шлях і «зброю» собі вибрав іншу, мирну — писачок. Виявляється, дуже ефективна зброя культурницького фронту, особливо якщо нею досконало оволодіти…
Хорошу нагоду для вивчення «феномена Городецького» подарував Всеукраїнський фестиваль його пам’яті, що відбувся 24-25 вересня у Червонограді. В усьому відчувалася добра організація — люди, які приїхали з різних куточків України, побували на поминальній службі, відвідали могилу великого майстра, для них була організована цікава екскурсія «Декоративно-ужиткове мистецтво Сокальщини», а найцікавішим був «круглий стіл» на тему: «Тарас Городецький: Майстер і Людина — у контексті української і світової культури». У ньому взяв активну участь міський голова Ігор Чудійович і саме він процитував слова Ераста Біняшевського: «Різні народи світу шанували яйце і мали власну атрибутику його возвеличення. Яйце прикрашали в Давньому Єгипті, Римі, Греції, Стародавньому Китаї. Індійськими племенами навколо нього було створено безліч міфів і легенд. Та, мабуть, жоден з народів не доніс до сьогодення свої автохтонні графічні уявлення про життя так виразно, як український…» А потім додав, що й Кобзар наш опосередковано возвеличив писанку відомою фразою: «Село на нашій Україні — неначе писанка село…» У день відкриття фестивалю висловлювання відомих людей, які підкреслювали величезну роль писанки в українській культурі, цитувалися часто. Оце й буде основою для статті — подумав я. Бо якщо й потрапляла до святкового гурту людей якась випадкова, далека від писанкарства людина, то й вона з часом проникалася повагою до цього виду мистецтва — настільки мудро все було організовано. Відчувалася добра рука «Прозерка» — незалежного жіночого товариства, що є гордістю шахтарського Червонограда. Тут немає жодного перебільшення, бо далеко не в кожному райцентрі є такі динамічні організації, що ґрунтуються на принципах поваги до людини та її творчих здібностей. А в «Прозерку» завжди пригорнуть того, хто хоче робити добрі справи для України, хто реалізує свої творчі плани не самотужки, а тяжіє до гурту. Якби фахівці колись поставили за мету вивчити історію зародження громадських організацій на Львівщині, то з «Прозерка» й варто було б починати. А ще кримчани повинні знати, що і червоноградський «Прозерок», і «Екомилосердя» з Соснівки були активними популяризаторами «Кримської світлиці» в найзахіднішому шахтарському регіоні України.
*    *    *
Серед учасників фестивалю переважали жінки. Я подумав: це ж вони сьогодні вшановують пам’ять чоловіка і говорять про нього як про неперевершеного майстра. Чи не присутні тут бодай якісь гендерні «ревнощі»? Ні, не помітив. Усі говорять про митця щиро, з великою повагою. Слухаю, записую, намагаюся аналізувати. То коли ж Тарас зробив перший крок до писанки? Чому не побоявся бути «білою вороною» серед царства великих майстринь? Чому, зрештою, вибрав мистецтво, а не політику — синові повстанця вона пасувала б більше… Впродовж фестивалю я поступово знаходив відповіді на запитання. Дуже вдалим був фільм про митця (його автори  — Надія Пащук і Ярослав Горбач) — коли демонстрація скінчилася, всі присутні підвелися і довго аплодували. Назва фільму дуже символічна — «Тарас Городецький: зорі повертаються на небеса». Потім були дискусії, бесіди. Кожен мій співрозмовник мав свою точку зору, але оскільки усі вони були із «сузір’я Тараса Городецького», то, врешті-решт, картина вималювалась цілком об’єктивна. Отже, даємо можливість висловитися усім бажаючим. Почнемо з майстра Олександра Опарія, аспіранта кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв:
— Поштовхом для сина повстанця була поїздка в музей архітектури і побуту в Пирогово — якщо не помиляюся, це сталося в 1992 році. А мотиви Тараса були такі: він бачив занепад цього виду мистецтва, зрозумів, що небагато людей займається писанкарством. Тому вирішив спробувати зробити свій внесок. А коли побачив, що у нього виходить, загорівся і почав цю справу рухати. Навряд чи він думав про те, що писанкарство — не чоловіча справа, але добре усвідомлював, що ця справа важлива для українців. І почав робити все з чоловічим розмахом — масштабніше, системніше. Докладав величезних зусиль, аби цей вид мистецтва поширювався по Україні, допомагав новачкам, особливо радів успіхам дітей. Побутувала думка, що він через Лесю Приведу прийшов до писанкарства, але це не так — він уже вмів писати. Спочатку писав за зразками традиційної писанки, а потім Леся переконала його, що в писанкарстві можна й творити, тобто відштовхуватись від зразка, але йти далі. І це Тараса дуже захопило! Адже він мав хорошу освіту, закінчивши Львівську політехніку, був гарним креслярем, а головне — мислив космогонічно… Тому у своїх писанках він створював Всесвіт. Хто хоч раз бачив його писанки, той уже не міг їх забути…
*    *    *
Леся Приведа (Сіетл, США), член Спілки художників України, член Міжнародної асоціації антропологів:
— У світі є дуже багато національностей, і у кожної є своє уявлення про гармонію. Українці, видно, мають якийсь «Божий стрижень», він відчувається і в пісні, і в народному одязі, і в писанці. До речі, фахівці однозначно визнають, що з п’яти найкращих народних костюмів український посідає перше місце. Друге належить індійському. У цю п’ятірку входять ще гватемальський, турецький та ефіопський костюми. Це встановила Асоціація вивчення традиційної спадщини, а у ній представлені фахівці з різних країн: Франції, Японії, Китаю, Кореї, Перу, Палестини. Отже, все об’єктивно… Прикро, що українці цього не знають і, зазвичай, мало пишаються своєю культурою. А ось Тарас пишався і жертовно працював для нашої культури… Мені боляче спостерігати як в США швидко, упродовж одного покоління, асимілюються представники протестантських родин, які емігрували з України. Не цінують вони свого… Значно краще тримаються греко-католики та православні, бо у них є певне національне підґрунтя (виявляється, що вишивка та писанкарство — не така вже й дрібниця!). У свою чергу, патріотизм у цих людей підтримується глибокою вірою… Думаю, що Тарас Городецький розумів роль писанки в українській культурі.
До речі, ми познайомилися тоді, коли  я вже мала кілька виставок у Львові. Хто з нас на кого більше впливав — важко сказати. У нас було дещо різне бачення традиційного мистецтва; я все-таки була професійним художником і виросла у родині, де ми, дівчатка, писали писанки з того самого часу, як навчилися тримати ложку в руках… А Тарас на той час щойно відкрив для себе писанку. Та я відразу була вражена його високою майстерністю! Він сам собі робив електричні писачки — чоловік все-таки… Тарас надзвичайно багато дав мені в плані технічного виконання писанок. Я досі бережу писачок, зроблений його руками — кращого від нього нема навіть в Америці!
На превеликий жаль, з чудовими берегинями з червоноградського «Прозерка» я познайомилася лише тепер. Дуже рада, що є такі люди! А стосовно «Кримської світлиці», то читаю я її в інтернеті приблизно з 2003 року — з того часу, коли стала більш-менш вільно володіти комп’ютером. Дуже люблю Вашу газету!
*    *    *
Віра Манько, автор книги «Світ писанки Тараса Городецького»:
— Чесно кажучи, коли Тараса не стало, я й не думала, що нам вдасться зробити книгу про нього. Добре, що вдалося зібрати його роботи і зробити виставку. Це, в першу чергу, завдяки «Прозерку» і його керівникові Юлїї Бурко. Її роль у цій справі дуже вагома. Бо саме вона домовилася з музеями, щоб вони дали роботи Тараса Городецького для виставки. Дещо дала Зеновія Шульга зі своєї колекції, дещо — фізик Василь Ігнатюк (вони дружили з Тарасом), так ми спільними зусиллями і зробили виставку. Ці роботи побачив один бізнесмен і сказав: «Робіть книжку…» Я сказала, що з тридцятьма писанками книжку зробити неможливо, але він був непохитним, дав мені двісті доларів і сказав ще раз: «Робіть книжку!» Знаєте, у наших людей є певний психологічний бар’єр: мовляв, як же можна починати роботу над книгою, коли грошей нема? А тут ці гроші лежали в моїй шухляді цілий рік і таки зобов’язували щось робити… Треба відзначити, що у нас є золоті люди, вони дуже допомогли коштами. Я сама написала вступ і попросила, щоб написали свої спогади про Тараса ті, хто його знав. Василь Ігнатюк дав дуже хороший текст на закінчення книжки. Такий оптимістичний, життєстверджуючий! Бо я й не хотіла, щоб книжка вийшла сумною, адже Тарас був таким життєлюбом!
*    *    *
Галина Горин, працівниця Національного музею Сокальщини:
— Тарас Городецький був щирим другом музейних працівників. Якщо був у Червонограді, то всі свята проводив з нами. Ми пили його улюблений чай з бергамотом, їли торт, говорили про все на світі, співали… Ми всі його дуже любили і фактично заміняли йому родину. І він для нас був таким «своїм», таким справжнім! Тільки натякнеш йому, що треба допомогти, а він: «зараз приїду!» Попросиш його перевісити щити — зробить. Скажеш, що писачка потрібна — і він тут же привозить свою писачку. Такого жертовного патріота, як Тарас, я ще не зустрічала. Він знав дуже багато, і все українське його дуже цікавило. Якщо поїде на свою улюблену Волинь, то обов’язково обнишпорить там усі закутки! Не тільки відпочине на озерах, але й шукатиме вироби з кераміки, якісь легенди позаписує, зустрінеться з цікавими людьми, а потім приїде додому і розповідатиме: «Я там таке чув, таке бачив, а ось цю справу цікаво було б дослідити…» Зараз дуже важко знайти людину небайдужу. А Тарас коли дізнавався, що якійсь сільській майстрині нелегко живеться, то намагався підтримати її бодай морально — виставку допоможе організувати чи фільм зняти… Істинна інтелігентність проявляється, окрім усього іншого, і в щирому бажанні допомагати іншим людям. Тарас Городецький був саме таким, він добре представляв нашу націю.
*    *    *
Тетяна Коновал, заслужений майстер народної творчості України, м. Свердловськ Луганської області:
— Займатися писанкарством ми почали в родині. Мій чоловік родом з Ужгорода, а коріння його з Хмельниччини — саме він і був моїм першим учителем. На другий чи на третій наш спільний родинний Великдень ми й почали творити. Потім я працювала в дитячому садочку і подумала: якщо мій маленький син пише писанки, то, може, й інші діти зуміють? Я вчила дітей малювати — всім роздала виготовлені чоловіком писачки і ми стали пробувати. Це були тільки перші кроки, а трохи згодом я вже бачила живий інтерес у батьків. Подумала: можливо, варто створити різновікову студію, щоб це було не лише в рамках одного лише навчального закладу, а ширше? Згодом це вдалося зробити, тепер нашій студії вже 10 років! Нарешті керівництво міста почало нами пишатися і простягнуло руку допомоги. І, головне, ми отримали приміщення для роботи в міському Будинку культури. Тепер у нас ніби крила розправилися за спиною, таке враження, що все найцікавіше попереду! А щодо Тараса Городецького, то він якось сам зателефонував мені і каже: я вивчав твої «окислені» писанки, це надзвичайно цікаво! До цього мені не були знайомі писанки з Прикарпаття, але Тарас щедро обдарував мене фотографіями. Їх і тепер є дуже багато, прикро тільки, що не в електронному варіанті… Тепер не лише моя студія, а й весь Свердловськ пише писанки, спираючись на зразки Західного регіону. Я вдячна Тарасові за те, що він поступово формував мене як писанкарку; дуже наполягав, щоб я поїхала в Карпати… У 2006 році я мала змогу побувати на Івано-Франківщині, хотіла заїхати і до нього в Червоноград, але мені передали, що Тарас просив не їхати… Можливо, він уже погано себе почував. А коли повернулася додому, то дізналася, що Тараса Городецького не стало. Якби він був з нами, то порадів би: тепер у Свердловську писанкарство поступово об’єднує і згуртовує навіть людей з особливими потребами. Це Вікторія Гончарова, мама моєї учениці, так вирішила і сама активно взялася за справу. Вона після тяжкої травми вижила і зберегла силу духу завдяки вишивці, вишиванню. Як ніхто інший, Віка відчуває біль таких людей, відчуває їхній настрій. Вона розуміє, що писанка — це ліки для душі. Я, напевно, все зіпсувала б, вимагала б знань та уміння — робіть так, як я вчу! А цих людей навіть критикувати не можна… Отже, Бог усе розставив по своїх місцях, Вікторія Гончарова вершить добру справу, але поштовхи, імпульси звідки йшли? З Галичини, Прикарпаття, і це дуже символічно.
*    *    *
Розмірковуючи над словами Тетяни, я уважно придивлявся до юнацтва, яке взяло участь у фестивалі. Знав, що при Будинку культури вже чотири роки існує студія писанкарства, яка названа на честь Тараса Городецького. Ось хлопці-соколята у вишиванках: Тарас і Богдан. Це сини Юлії Бурко. Вони такі ж талановиті, щирі, добрі — як і мама. Вже кілька років навчаються у Львові, але про рідну студію та про своє захоплення не забувають. Досі пишуть писанки студентки вишів Ірина Криштапович та Ірина Возняк. А ось Іванна Кузицька, студентка Львівського державного коледжу імені Івана Труша, активістка «Студентського братства». Ось Марічка Ґрох, онучка нашого вірного «світличанина» із Соснівки Василя Годяка. А ось зовсім невідомі мені дітки… Гарні, одухотворені обличчя — істинна краса України! Вони з таким завзяттям створюють свої маленькі писанкарські дива, що так і хочеться сказати: оце, панове, і є наша відповідь Чемберлену, тьху ти… відповідь Червонограда Жириновському, Затуліну, патріарху Кирилу та іншим прибічникам ідеї «русского мира». Ці маленькі діти шахтарів натхненно створюють свій український світ, в якийсь інший їх і бубликом не заманиш! На тему конкурентоспроможності української культури говоримо із Зеновією Шульгою — доцентом кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв:
— Із цікавим явищем я зустрілася в Сургуті. Переконалася, що писанкою там займаються не лише українці, але й татари, ханти, мансі та представники інших народів. У чому ж причина такої популярності українського мистецтва в місті нафтовиків? Справа в тому, що там багато вихідців із Прикарпаття, оскільки в Івано-Франківську є навчальний заклад, який готує нафтовиків.                 І саме це допомогло зцементувати велику українську громаду в місті. Нафтовики швидко стали багатими, а заможні люди зазвичай є незалежнішими, вільнішими. До того ж, це не випадкові заробітчани і не насильно вивезене населення — у нафтовиків з Івано-Франківська висока національна свідомість, сильна родова пам’ять. Цей фактор не може не впливати на ситуацію — українське в Сургуті є привабливим. А ще слід завдячувати міській еліті «столиці нафтовиків», зокрема нашій землячці Ганні Литвин. У Сургуті вона очолює Управління культури. Це дуже миловидна, тактовна жінка, яка  відчуває співрозмовника і вміє переконувати. Вона так згуртувала навколо себе українську громаду! Ще в 1997 році я казала їй, що в Сургуті варто створити школу українського декоративного мистецтва. Видно, сам Бог почув ці слова: тепер при коледжі російської культури імені Знаменського Львівська національна академія мистецтв має своє відділення — текстиль і малювання. Звичайно, нам довелося їздити до них по декілька разів на рік, допомагати становленню, зате тепер ми маємо там свою філію! У 1996 році Тарас Городецький і Леся Приведа провели майстер–класи з писанкарства в Сургуті. Отак своїм прикладом, своєю енергетикою він проклав стежку, якою згодом захотіли піти інші. Скажімо, після його смерті Тетяна Коновал з Луганщини написала і видала чудову книгу «Абетка писанкарства». У цьому віддаленому від Червонограда регіоні вона так активно і натхненно працює, що її можна ставити за приклад галичанам!
 До речі, користуючись нагодою, хочу передати вітання всім читачам «Кримської світлиці». Наша кафедра знайома з цим виданням, адже газету давно передплачує і пропагує в інституті доцент Зоя Семак. Коли в руки береш «Кримську світлицю», то відчуваєш, що вона справжня - чиста, як джерельна вода! Вона називає речі своїми іменами і разом з цим абсолютно не розпалює міжнаціональної ворожнечі. Як би там не було, а завоювати читача в регіоні, де українофобські настрої нагнітаються постійно, — це дуже складне завдання. До людей треба йти з любов’ю, ніяк не інакше… І «Кримська світлиця» цей мудрий вибір зробила. Тому вдвічі приємніше буде співпрацювати з нею! А нагода для такої співпраці буде, адже навесні, перед Великим постом, ми організуємо в Сімферополі виставку сучасного українського весільного обряду «Родина». Там також будемо писати писанки. Ми хочемо зробити так: підкидаємо ідею, а далі вона доповнюється, «обростає» місцевим матеріалом. Нас цікавить і кримськотатарська культура, і караїмська, і грецька, і болгарська… Саме я є автором міжнародного мистецького проекту «Екологічний ракурс», цей проект реалізується впродовж 15 років. У 2008 році виставка «Родина» проводилася у Львові, потім її побачили Коломия, Червоноград, Яремче, Дубно, Острог, Київ… А от після столиці наступним пунктом буде Крим. Це буде велика гарна виставка, яку кримчани обов’язково повинні відвідати!

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 21.10.2011 > Тема "Українці мої..."