Версiя для друку Обговорити в форумi

РЯДКИ, ОБПАЛЕНІ ВІЙНОЮ...

 Іван Карпович Мельников народився в 1927 році на Вінниччині.      
 Письменник, журналіст, людина, яка вважає своїм обов’язком розповісти молоді правду про Велику Вітчизняну війну, про юних героїв тих років (серед них був і сам автор, який знає війну не з чуток) та про їхні подвиги.
 А про ту роботу, яка була його професією, знає небагато хто. А між іншим, цій професії (медицині) він присвятив більше тридцяти років свого життя. 
 Іван Карпович належить до того покоління, яке восени 1944 року було останнім призовним віком та пішло на фронт. Взявши участь у розгромі фашистської Німеччини, його ровесники разом з іншими фронтовиками були перекинуті на Далекий Схід на війну проти імперіалістичної Японії. У складі Тихоокеанського флоту молодий моряк Ваня Мельников брав участь у боях з японськими самураями, а потім сім років служив на флоті, чекаючи, коли підростуть хлопчаки призовного віку.
 Свою творчу діяльність письменник розпочав ще в 1948 році в Тихоокеанській газеті «Боевая вахта», де друкувалися його вірші, нариси, оповідання про моряків-однополчан. Справжній талант молодого письменника розкрився в Криму, куди після демобілізації він прибув на будівництво Північно-Кримського каналу.
 Іван Карпович - автор 28 книг про юних героїв Великої Вітчизняної війни, заслужений працівник культури Криму, лауреат премії Автономної Республіки Крим...
 Сьогодні ми пропонуємо увазі читачів оповідання про юну героїню Леру Соколову з книги І. Мельникова «Їм не вручали повісток...» На жаль, Калерії Петрівни Соколової-Олькіної - «Лери-артилеристки» - сьогодні уже з нами немає, як і багатьох із тих, хто, не жаліючи власного життя, наближав час Великої Перемоги, кладучи на вівтар Вітчизни свої юні життя. Своєю свободою, своїм сьогоднішнім щастям жити під мирним небом ми зобов’язані кожному герою книг, правдиво і талановито написаних письменником-фронтовиком...
 
 ЛЕРА — АРТИЛЕРИСТ

 Узбіччям ґрунтової дороги перевальцем прошкували до річки Кропивки гуси. Дівчинка років чотирнадцяти з двома тугими кісками і гострим поглядом сірих очей розмахувала лозиною, підганяючи перістий табун до річки. Гусак на ймення Робінзон погрозливо шипів і, вигинаючи шию, намагався ущипнути юну хазяйку за поділ оранжевої сукенки.
 — Гиля, Робінзоне, гиля! — крикнула дівчинка і легенько стьобнула його по куцому хвосту. Робінзон розчепив крила і, зробивши по стежці коротку пробіжку, злетів над землею. Наполохавшись, залопотіли крилами гуски і, голосно ґелґочучи, здійнялися вгору, слідом за гусаком, зметнувши навколо клуби куряви.
 — А щоб вас! — сердито вигукнула дівчинка, затуляючи долонями очі, але відразу ж опустила руки, напружила слух і, примруживши ледь розкосі очі, почала вдивлятися в блакить неба.
 П’ять «юнкерсів» і три «месершмітти» летіли на схід. Від їхнього важкого гулу здригалися приземкуваті хати селища Алтухова.
 — Лягай, Леро! Лягай! — закричала подруга Зоя, збігаючи з пагорбка.
 Вона повалила її на землю і притисла до пенька зрізаної тополі, та Лера вивернулася, вискочила на пеньок і, сердито тупнувши каблуками стареньких черевиків, щосили загукала:
 — А я зовсім не боюся тебе, клятий фашисте, не боюся! Щоб тобі не долетіти... Щоб тебе... носом у болото, у болото...
 — Це вони, напевне, на Москву, — труснувши білявими кучериками, сумно сказала Зоя.
 Обтрусивши широку синю спідничку, вона стала поруч з Лерою... Страх, що зараз скидатимуть бомби на їхнє селище, поступово танув, і, винувато дивлячись в очі подруги, Зоя плутано заговорила, ніби виправдовувалась:
 — Щодня літають. Ось так, серед білого дня: покружляють над селом — і туди, на схід... І Київ також кожного дня бомблять!
 Від їхнього селища до Києва було чотириста кілометрів, і Лера ніколи не була в столиці України. Але з перших днів війни вона часто чула по радіо, що фашисти бомблять Київ.
 На захист української столиці пішли всі п’ятеро її старших братів і сестра Ганя. Вчора вона одержала листа від неї. Сестра повідомляла, що живе у Києві і працює хірургом у польовому госпіталі поблизу міста.
 І ось Київ бомблять. Щодня... Що робити, щоб фашистські літаки перестали бомбити Київ, щоб не завдали зла братам і сестрі.
 — Може, не долетять, може, зіб’ють їх по дорозі наші зенітники, — знову заговорила Зоя, намагаючись заспокоїти подругу. Лера хотіла відповісти їй, погодитись, що, мовляв, зіб’ють, обов’язково зіб’ють! Та Зоя враз вигукнула, вказуючи на гурт людей на пристанційній площі:  -Глянь! Військова вантажівка приїхала. Певно, з фронту.
 Подруги помчали до залізничної станції. Молоденький лейтенант, тримаючи в руках зелений кашкет, закінчував свій виступ:
 — ...Фронту потрібна ваша допомога, товариші! Без цих окопів важко доведеться Червоній Армії стримувати натиск ворога. Гарний окоп — фортеця солдата! З вашою допомогою ми побудуємо ці фортеці.
 Усіх, хто записався, прошу за годину зібратися на цій площі, і ми поїдемо в район Києва на будівництво оборонної лінії.
 Дівчатка протиснулися до ґанку станції і опинилися біля столика, коли лейтенант уже збирав свої папери.
 — Зачекайте! — Лера поклала долоню на один з аркушів. — Мене теж запишіть. Прізвище моє — Соколова.
 — А скільки Соколовій буде наступного літа? — жартома запитав лейтенант, ковзнувши поглядом по ставній постаті дівчинки.
 — До чого тут роки? Я ж не на фронт, а будувати фортецю солдатам. Копати землю умію. Бачили б, який у нас город, увесь скопала.
 — Та не слухайте її! — раптом вигукнула Зоя. — Вона ще семикласниця.
 — Чого ти лізеш? — розсердилася Лера. — Заступниць не наймала...
 — Та я ж... як краще, — розгублено мовила Зоя.
 — Не треба мені твоє «краще»!
 — Ну, ну! Не сваріться, — втрутився в суперечку лейтенант. І, звертаючись до Лери, сказав: — Ось що, Соколова, запитай дозволу у мами, і коли вона відпустить, тоді й приходь сюди.
 Лера бігла додому, не зупиняючись й на мить, і ще з порогу випалила, не передихнувши: — Пусти, мамочко! Пусти копати окопи під Києвом. Я там Ганю знайду!
 Важкою була розмова. Мама плакала: «Шестеро пішло проти фашиста, і ти туди ж!» Вона ходила по кімнаті, зчорніла від горя, посивіла за цей місяць війни, повторюючи: «Не пущу!», а сама... квапливо збирала вузлик з харчами, бо знала - не вдержати вдома і найменшу. Та чи обійде лихо їхню хату, коли з шести дітей, що пішли на фронт, — чотири комуністи і двоє комсомольців? І Лера туди ж... То що буде з Лерою, якщо фашисти увійдуть в Алтухово? А в Києві — Ганя. Вона зуміє подбати про сестричку. Може, влаштує санітаркою в госпіталі чи ще кимось... Так думала згорьована літня жінка, мати шістьох дітей, не відаючи про те, що проводжає на фронт сьомого бійця.
 ...Окоп Лера копала старанно, підчищала кожну стінку, щоб була зручною ця фортеця для солдата. Тільки один раз, відірвавшись від роботи, вона глянула на широкий розлив Дніпра. Як же гарно! Срібне дзеркало ріки лежало в золотій оправі піщаного берега, відбиваючи сонячні промені. Згадалось: «Чуден Днепр при тихой погоде...» Їй захотілося повторити ці слова ще раз, але вже голосно, так, щоб їх почули усі жінки, які копали окопи поблизу. Та нараз долинуло близьке й густе ревіння моторів, яке нібито напливало з усіх боків. І ось уже перший бомбардувальник круто пірнув униз, сповнюючи все довкола наростаючим виттям. За ним пішов у піке другий, третій бомбовоз... Вмить змішалось все в один суцільний гул: крики жінок, ревіння моторів, пронизливе виття осколків. Закипіла, завирувала вода в Дніпрі, раз у раз здіймаючись у небо чорними фонтанами.
 Лера впала на дно свого окопу. Бомби вибухали зовсім близько. Її присипало землею, щебенем, якимось обгорілим корінням, але вона не підводилась, а ще сильніше втискувалась в дно окопу, затуливши руками вуха, щоб не чути неймовірного гуркоту, від якого паморочилося в голові. Нарешті він почав стихати, а за кілька хвилин стало тихо. Лера підвелася, виглянула з окопу. Крізь осідаючу куряву побачила дим над воронками, засипані дрібним земляним кришивом і пилюкою листя кущів і дерев... Та раптом її погляд зупинився на солдатах, що йшли ланцюгом прямо на окопи — на неї! Та це ж гітлерівці! «Значить... значить, вони вже обійшли наших! — як блискавка сяйнула жахлива думка, від якої перехопило подих. — Що ж тепер робити? Куди, в який бік бігти?»
 Дівчинка квапливо переповзла в сусідній окоп до Гані Кузнецової, про яку знала лише, що вона десятикласниця з Воронежа.
 — Що робитимемо, Ганю? — запитала Лера так тихо, що майже не почула власного голосу. Та знизала плечима.
 — Може, он туди, в кукурудзяне поле? Бачиш, за ним ліс, там і заховаємось.
 — Давай, тільки тихо і швидко, — погодилась Ганя. — Поки фашисти підійдуть ближче, ми повинні успіти доповзти до поля.
 Сонце вже ховалося за лісом, освітлюючи останніми променями верхівки дерев, а дівчата все ще не могли вибратися з кукурудзяного поля, якому, здавалося, немає кінця-краю. Страшенно хотілося пити, хоча б ковток води, щоб змочити пошерхлі губи, змити цей уїдливий гіркуватий присмак полину.
 ...Знесилені, вони скотилися в якийсь рів і завмерли від несподіванки: за кілька кроків від них солдати з зірочками на пілотках розвертали гармату в бік Дніпра.
 — Наші! — прошепотіла Лера. Їх відразу ж помітили червоноармійці.
 — А ось і підкріплення, командире! — посміхаючись мовив смаглявий артилерист сержанту, вказуючи на дівчаток.
 Сержант не став з’ясовувати, хто вони і звідки, а лише запитав:
 — Перев’язувати умієте? Нам потрібні санітари.
 — Звичайно, уміємо! — відповіла за обох Лера. — У школі навчались. Тільки дайте спершу води, хоч трохи.
 З усіх боків до дівчаток простягнулися руки з баклажками води. Пили вони жадібно, великими ковтками. Ой, яка ж була смачна дніпровська вода! Здавалося, зроду такої не пили.
 У санітарах Лера пробула всього дві години. Під час чергового ворожого нальоту осколком бомби вбило зв’язківця. Дівчинці довелося стати біля телефону, щоб передавати гарматній обслузі накази комбата.
 У короткі години затишшя Лера сідала на дно окопу, клала на коліна натруджені руки, заплющувала очі і сиділа мовчки, не в змозі навіть поворухнутися. Отак сидітиме, ніщо не примусить її підвестися на ноги, які гудуть від утоми. Та лунала команда «Гармати до бою!», і вона схоплювалася, стискала трубку телефону... Минула тривожна ніч, навряд чи зміг хто заснути. А вранці гарматна обслуга знову поріділа, троє фашистських мотоциклістів на повному ходу промчали мимо їх гармати, обстрілявши обслугу з кулеметів. Загинув зарядник.
 — Доведеться тобі, дівчинко, допомогти нам, — сказав сержант Іван Хворостян, — зарядником тобі не впоратися, звісно, а от навідником зможеш бути.
 — Чи ж зумію? — розгубилася Лера. — Я ж гармату бачу вперше...
 — Та тут все просто! Дивитися треба в окуляр — ось він, одноокий бінокль, бачиш? А руку держи на рукоятці наводки. Зрозуміло? Головне, щоб на перехрещенні рисок був фашист, або сам, або його танк.
 Колишній зв’язківець став на місце зарядника, а Лера припала до окуляра, старанно ловлячи ціль на перехрещенні рисок.
 У перші дні вона заплющувала очі після кожного пострілу. Та невдовзі звикла, посміливішала, з’явилася впевненість у собі, і вона навіть голосно вигукувала «Єсть!», коли снаряд влучав у ціль, розкидавши гурт фашистів чи перекинувши їхній бронетранспортер. Сержант був задоволений своїм навідником. «Хоч і дівчисько, а метикує», — думав він співчутливо.
 Так, разом з артилеристами, у своєму домашньому одязі, ще не зарахована до жодного армійського підрозділу, йшла фронтовими дорогами чотирнадцятирічна дівчинка — Лера Соколова. Йшла з бойовими друзями по тилах ворога, розриваючи кільце оточення...
 З оточення вийшли вони в районі Смоленська і відразу ж вступили в бій. Саме тут, поблизу Смоленська, Лера стала повноправним солдатом — бойовим номером артилерійської обслуги окремого артполку 16-ї армії. Тут одержала новеньку армійську форму. Сюди, після довгих пошуків адреси польової пошти, яку встигла повідомити сестрі Лера, надійшов і перший лист від Гані.
 «Я побувала в одному партизанському загоні, викликали мене туди як лікаря, — писала сестра. — І там — радість яка! — я побачила маму! Як матір синів-комуністів гітлерівці катували її, а потім відправили в концтабір Майданек. Партизани напали на поїзд і визволили в’язнів, а серед них і нашу маму... Змучена, але жива і горда стояла переді мною наша мама...»
 Лера кілька разів перечитувала ці рядки, крадькома витираючи сльози. «Це вони і за мене тебе, мамо».
 Пролунав сигнал тривоги, і Лера, сховавши листа, поспішила до гармати.
 — Батарея... до бою! — почула вона команду сержанта Хворостяна. — Бронебійним... заряджай!
 Ніколи так уважно не ловила Лера на приціл фашистський танк, як тут, на Смоленській дорозі, по якій гітлерівці рвалися до Москви.
 — Не пройдеш, гад! Не пройдеш! — шепотіла дівчинка, утримуючи перехрещення рисок на нижній частині башти. Ворожа танкова гармата швидко поверталася в бік батареї...
 Постріли прогриміли майже одночасно. Від яскравого спалаху Лера заплющила очі і схилилася до броньованого щитка. По металу забарабанили, заскреготали осколки, і дівчинка відчула сильний біль у стегні. Однак втрималась на ногах і закричала «Ура!», коли побачила палаючий танк.
 Сержант підняв догори великий палець, мовляв, молодець, Соколова, так держати! Та помітивши, як зблідла Лера, метнувся до неї. Вона впала на руки командиру і втратила свідомість...
 Місяців зо три юнармієць Соколова лежала у тиловому госпіталі. Кілька разів її оперували, виймали осколки, але один осколок так і залишився назавжди в нозі.
 Ой і важко було довести лікарям, що вона вже не маленька, он в яких побувала боях! А зараз, коли наші перейшли в наступ і розгромили гітлерівців під Москвою, коли артилерія — «бог війни» — наводить страх на ворога, коли лунає слава про міць радянської артилерії, — їй забороняють бути серед своїх артилеристів! Це ж несправедливо!
 — До того ж... до того ж мені, власне, нікуди їхати, — вперто повторювала Лера на комісії. — Моя Брянщина ще не визволена, вона ж під фашистами. Визволимо Алтухово — тоді комісуйте. А зараз пустіть на фронт, ким завгодно, хоч санітаром. Адже я поки тут лікувалася, курси санінструкторів закінчила.
 — Все ж таки ти ще маленька, — не погоджувався голова медичної комісії.
 — А я, між іншим, фашистський танк підбила, і горів він по-справжньому. Йому однаково, хто його підбив — маленький чи дорослий — горів і край...
 Багато інших прикладів наводила Лера, відстоюючи своє право бути в рядах фронтовиків. І... поступилися лікарі, дозволили повернутися на фронт.

(Закінчення буде.)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 09.09.2011 > Тема ""Білі плями" історії"