Версiя для друку Обговорити в форумi

 (Закінчення. Поч. у № 20).

 Миколайчук був філософом, мудрим філософом. Але його мудрість не книжна, а швидше від спілкування з людьми. Він міг годинами розповідати про своїх знайомих, родичів, про сестер та братів. І скільки в його розповідях було любові, гумору, теплоти! Розповідав про товаришів, знайомих — голів колгоспу, трактористів, шоферів. Вони були його друзями, любили його. Двері Іванової квартири в Києві майже не зачинялися. Приїжджали земляки, односельці. На вулиці до нього підходили люди, знайомилися. Він усім давав свою адресу, телефон. Приймаючи гостей, любив ділитися своїми планами. Пам’ятаю, як він розповідав про фільм “Білий птах з чорною ознакою” — не один вечір, не два і не три. І щоразу по-іншому. Дофантазовував, домальовував, дописував. Уяву мав багату.
 Важкі ситуації були в його житті. Не все вдавалося зробити так, як хотів. Самі розумієте — час був такий. Але на манівці не збився. Легкого хліба митець не шукав, за довгим карбованцем не ганявся. Беріг честь художника. Думки свої висловлював відверто. Не терпів брехні. Його розмови завжди були творчі. В них він творив сюжети, образи. Все. Майже в тридцяти фільмах Іван Миколайчук або виступив у головній ролі, або був автором сценарію. Лишилися сценарії, які не дочекалися екранізації, незіграні ролі… Лишився незіграний Довбуш, а він мріяв про нього. Не поставив картини за лірико-романтичною повістю Гната Хоткевича “Камінна душа…”.
 Коли я приїздив до Києва і заходив до нього, то ми могли цілу ніч говорити. Мав узятися до “Небилиць про Івана Калиту”. Про цей сценарій я знав уже шість років. Як довго це тяглося…
 Він дуже любив свій край: Буковину, Карпати. І доводив майже серйозно, що все починається з Карпат. Бувало, почуємо якусь новацію, а Миколайчук обов’язково скаже: “У нас, у Карпатах, це вже було”. Любив він свій край безмежно, і його за це любили земляки. Бачилися ми останній рік часто. В останню нашу зустріч Іван Васильович був налаштований по-бойовому. Сценарій затверджений. Уже запущений фільм. І, як сказав Іван, залишилося тільки купити здоров’я. Але його не купиш… Ми всі знали про його недугу, та не знали, що кінець такий близький. Смерть Миколайчука була несподіваною…
 На студії імені О. Довженка його всі дуже любили. Щоправда, були й такі, що заздрили, та це інша розмова. Для всіх він був близькою людиною. І в останню путь митця проводжала вся студія, всі шанувальники його таланту. Співав хор імені Г. Верьовки улюблені Іванові пісні. Поховали Миколайчука на Байковому кладовищі, поряд із Володимиром Денисенком, режисером фільму “Сон”, де так яскраво спалахнув Іванів талант. А там недалеко — Леонід Биков. Усі вони були справжні друзі. Пам’ятаю, Іван казав: “Хочу, як мене ховатимуть, щоб дощ ішов, такий дощ, щоб ніхто нічого не говорив. Бо як почнуть над могилою брехати…”. І дощ таки пішов, і великий.
 
ВІН БУВ ВТІЛЕННЯМ ГУЦУЛЬСЬКОГО КРАЮ
 Лариса КАДОЧНІКОВА, народна артистка України:
  — Якби мене сьогодні спитали: “Чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука?” Я б відповіла: “Ні, ні!” У моїй пам’яті закарбувалося наше знайомство… Зйомки фільму “Тіні забутих предків”… Я — москвичка, актриса театру “Соврємєннік”, Іван — справжній легінь, гуцул. Перша зустріч — це подив, захоплення красою Івана. Вже в цій одній із перших робіт усім стало зрозуміло — з’явився істинно народний герой. Він був втіленням цього гуцульського краю. Пам’ятаю, як ми з Іваном летіли до Аргентини на кінофестиваль у Мар-дель-Плата. Після показу там “Тіней забутих предків” Іван був у центрі уваги, весь зал встав, стоячи аплодував нам. Західні кінокритики й кінозірки із захопленням говорили: “Ви привезли диво! Геніальне кіно!” Так починалася слава Івана Миколайчука. Він найбільше боявся посередності, спокою, благополуччя. Його голова — голова філософа — була заряджена одним: зробити так, щоб усе, що він робить, належало до розряду мистецтва, наповненого почуттям, розумом, життям.
 
У НЬОГО БОЛІЛА ДУША, І ВОНА НЕ ВИТРИМАЛА
 Таїсія ЛИТВИНЕНКО, народна артистка України:
  — Іван Миколайчук! У цих двох словах ніби знаходиться код правдивого українця, народженого матір’ю Катериною на такій красивій землі, яка називається — Україна!
 Можливо тому, Іван любив знімати українських акторів. У “Вавілоні-ХХ” — це Броніслав Брондуков, Іван Гаврилюк, Раїса Недашківська, Федір Стригун, Лесь Сердюк, Люба Поліщук…
 Іван був цікавим оповідачем, і завжди ділився своїми мріями-снами-фантазіями. У його снах-мріях обов’язково повинен бути білий кінь з розкішною гривою. Кінь летів по небу, а Іван стояв у житньому полі й кликав його. А коли кінь спускався до нього, вони змагалися у швидкості, перемагали обоє. Я любила, коли Іван фантазував. Часто, коли я слухала Івана, закривши очі, уявляла собі, як він буде в наступному фільмі знімати свого білого коня. Але так і не дочекалась. Іван не діждався цього щастя, коли його талант знадобиться українському кіно. Тепер цього українського “кіна”, як казав Іван, — нема.
 Йому багато чого не вдалося зробити. Шкода! Прикро, що він не зняв свою мрію — “Украдене щастя” за Іваном Франком, де хотів зіграти і Миколу, і Михайла. А фільм, за його задумом, повинен був початися з дитячої гри… Діти граються в Анну, Миколу, Михайла! Гадаю, — це було б дуже цікаво! Не вдалося! Не дозволили! Тільки він один знав, як це повинно бути, як це зняти.
 Іван любив знімати дітей. У фільмі “Вавілон-ХХ” у моєї Явдошки було 12 дітей, серед них був син Брондукова, Ольги Матешко. Наш син знявся в ролі бродячого музики в фільмі “Пропала грамота”, а його малесенька племінниця — у фільмі “Така довга, така тепла осінь” у сцені, коли тато вивозить до “Гамерики”, неначе маленьку богиню, свою донечку на сірому волі. А вона в народному одязі пливе по снігу, залишаючи назавжди Україну.
 У його фільмах тварини говорили, зітхали, бунтували, мріяли, закохувалися. Озвучував їх сам Іван Миколайчук!
 А ще… Лелеки… Це його улюблені птахи. Пам’ятаю під Чернівцями зоране осіннє поле. Чорна рілля, а на ній рожеві лелеки, бо підсвічені осіннім червоним сонцем, що заходило. Вони поважно ходили по ріллі перед вирієм. Це чудо — лелеки на ріллі, і ми дивилися на рожевих птахів. Оператори встигли зняти це чудо, але не так, як хотілося. Лелеки відлетіли у вирій.
 А через декілька років за лелеками відлетів і Іван. Іван Миколайчук — один із найкрасивіших і найталановитіших українських акторів, сценарист і режисер. У нього боліла душа, і вона не витримала. Десь там, далеко-далеко він закінчує своє “Кіно”…
 
“ЕПОХА В УКРАЇНСЬКОМУ КІНЕМАТОГРАФІ”
 Раїса НЕДАШКІВСЬКА, народна артистка України:
  — Пам’ятаю, коли на пробах запитала Івана: “Про що ти будеш знімати “Украдене щастя?” Відповів: “Ти знаєш, про що я буду знімати…” Лише перед початком проб розповів мені про свій задум і розказав одну з найголовніших сцен майбутнього фільму. Пізніше я по пам’яті намагалася поставити його “Украдене щастя” у Вижниці, що на Буковині, з акторами тамтешнього аматорського театру. На Міжнародному фестивалі народної творчості вистава вижничан отримала Гран-прі, а виконавці головних ролей — головні призи. А тоді, під час проб, надворі мороз дужчав… Лесь Сердюк був такий гарний у чорному на тлі білого снігу, але весь у сумнівах і розпачі, шукаючи поради, розповів: “Мені усі кажуть: чого ти пробуєшся? Все одно Іван буде зніматися. Але Іван казав мені, що буде зніматися той, хто кращий, у кого буде краща проба…” Я усіх проб не бачила й по сьогодні. І взагалі не знала, що було на художній раді кіностудії? Чому закрили картину? Вже під час зйомок останньої у його житті картини “На вістрі меча”, де ми грали брата і сестру, Іван сказав: “Шкода, що ми з тобою не зіграли “Украдене щастя”. Але він був у важкому стані, і я ні про що не могла більше його розпитувати. Вже пізніше Валерій Гузик, режисер-документаліст, член художньої ради, розповів мені, яким недоброзичливим було те засідання, і сказав: “Побоялися…” І не знайшлося жодного голосу на підтримку. Не було кому захистити, порадити, поговорити з членами худради і по-людськи, добрим словом зігріти Івана. Ми, зазвичай, не чуємо одне одного. Не бачимо одне одного і сьогодні. А хто ж, як не Іван, мав знімати це кіно? Врешті-решт, не повірили тоді такій особистості — такій глибі, епосі?! Адже Іван — ціла епоха в українському кінематографі. Впевнена, його “Украдене щастя” було б як “Тіні…”, тільки по-Іванівськи. Ох, як шкода, що не було виходу багатовіковому знанню теми. Він упродовж років виношував тему, переживав украдене щастя… Саме ця одвічна тема — проблема людства — була для нього головною впродовж усього життя. І тоді, в той момент розчарування йому, як ніколи, потрібні були друзі й позитивні емоції. Він би виговорився, викричався, і таке б нам повідав про своє “Украдене щастя”, а головне — був би Живий. Під час хвороби, якось у лікарні Іван сказав мені: “Що вони мені тіло лікують! Мені душу треба лікувати…” Його всі зрадили. І він залишився наодинці зі своїм болем…
 
ЖИТІЄ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА
 Людмила ЛЕМЕШЕВА, кінокритик і кіносценарист, член оргкомітету з відзначення 70-річчя з дня народження І. Миколайчука:
 — У кожного народу є свої міфи. Без них немає культури, немає нації. У щасливій і трагічній долі українського актора й режисера Івана Миколайчука було все, щоб стати міфом не тільки національного, а й світового кінематографа, якщо б він жив не в закритому суспільстві.
 Дитинство у маленькому гуцульському селі в багатодітній родині, рання любов, рання слава і рання смерть. А ще — унікальної краси обличчя, “останнє обличчя” зникаючого на очах патріархального, напів’язичницького світу, рідкісна чоловіча стать, майже жіноча пластичність — і при всьому цьому напружений внутрішній світ, душа, котра з дитячою серйозністю мучилася вічними питаннями буття.
 Але найзагадковіший знак обраності: в Івана були майже містичні стосунки з кінематографом. Одного разу він почув по радіо народну грузинську пісню “Суліко”, кинув пасти своїх корів і поїхав у сусіднє місто “вчитися на артиста”. То був таємний поклик долі, оскільки в коротких словах цієї пісні містився сюжет “Тіней забутих предків” — класичної повісті Михайла Коцюбинського і фільму за нею Сергія Параджанова, спадкоємця трьох кавказьких культур. Фатальним чином Іван Миколайчук розділив долю Івана Палійчука, свого першого героя, який зробив його знаменитим на весь світ (а також багато де в чому повторив драму свого другого героя — Тараса Шевченка зі “Сну”, який знімався паралельно з “Тінями”, — навіть помер, як великий поет, на 47-му році життя).
 Розділив Іван і долю українського поетичного кіно в цілому, що звершило в середині 60-х років крутий поворот назад — від офіційної ідеології до національних коренів, до народної культурної традиції. Це був справжній енергетичний вибух, що породив, окрім параджанівського шедевра, декілька блискучих картин Леоніда Осики і Юрія Іллєнка (зокрема “Білого птаха з чорною ознакою” — автобіографічну версію Іванового дитинства на Буковині). Вісім років запаморочливого успіху, загальної любові та визнання, а потім — заборона поетичного кіно партійною постановою, напівзабуття, необхідність зніматися у посередніх стрічках і відчай, уперта воля зберегти вірність собі. Іван почав писати сценарії, зняв як режисер два фільми, подарувавши у “Вавілоні-ХХ” вітчизняному кіно інтонацію вертепу — старовинного українського театру ляльок, який балансує на грані між трагічною містикою і дешевим балаганом. Він рятувався іронією і самоіронією, здоровим народним гумором, яким був обдарований не менше, аніж релігійним інстинктом. Сміявся, щоб не плакати, лукаво плутаючи бувальщину і небилиці, історію і міфологію. В ньому жила пам’ять роду, генетична пам’ять нації. Іван пристрасно любив свою землю, свою стару хату і матір, жінок, дітей і коней. Але більше всього на світі любив поринати у власні сни і фантазії, вслухатися в таємницю музики світу і переводити все це на мову кіно. Його безкінечно притягували ці віртуальні ігри з привидами, з тінями на екранному полотні, яких він живив своєю живою кров’ю, власною справжністю. Він мріяв зняти фільм про Художника, про його пристрасть і біль, “про наймучинецьке з рабств — про духовне рабство, на яке прирікає людину талант”, — як він сам казав.
 Іван помер, коли перестав чути музику світу. Душа заболіла й надломилася раніше, ніж захворіло тіло.
 Він був естетичним символом українського кіно і головним героєм його драми — за життя. Він став легендою і міфом після смерті.
 
КРИЛАТИЙ
 Роман БАЛАЯН, кінорежисер, член оргкомітету з відзначення 70-річчя з дня народження І. Миколайчука:
  — Талановитих немало, але з крильми — одиниці. Іван — це білий птах українського кіно. Вік птахів короткий через заздрість тих, кому не дано літати. Вони клювали і клюють усе, що лежить на землі, а Іванова пожива в небесах…
 
Підготувала
 Марія ВИШНЕВСЬКА.
 м. Чернівці.
 http://slovoprosvity.org

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 17.06.2011 > Тема "Українці мої..."