Версiя для друку Обговорити в форумi

Для моєї сім'ї перед голодомором 1933 р. була ще одна страшна подія, яка нам і мільйонам селян скалічила душі і нерідко - життя. Це - розкуркулення і колективізація.
Мій батько, Іван Павлович Зінченко (його життя частково описане в "Кримській світлиці" № 52 від 18.05 2001) був хліборобом, мав пару добрих коней, корову і всіляку живність. Жили ми в с. Мостище Бишівського району на Київщині.
В 1932 - 1933 рр. почалася сталінська колективізація. Прийшли і до нас люди без роду і племені, і почалася екзекуція. На наших очах забрали коней, корову - все, що наживалось сільськими батьківськими мозолями. Нас вигнали з хати. Через день - два батька заарештували і вислали на Соловки, а мати з трьома дітьми змушена була тікати світ за очі.
Втекли ми до маминої мами Уляни Сидорівни Скрипки в с. Борова Фастівського району. Це було в 1932 році, мені в той час було шість років, але страх і голод у мене залишилися в пам'яті на все життя.
Зараз я вже старий чоловік, вважаю, що колективізація і голод 1933 року в Україні робились для того, щоб остаточно знищити націю, як знищували понад 300 років поспіль. Зараз є ще такі політики, і не тільки вони, які стверджують, що голодомору не було. Це все брехня! Комуністичний режим вів спрямовану політику знищення українського народу. Недарма в Москві планували всіх людей з України вивезти в Сибір, на Північ, але потім цей план залишився нездійсненним.
Відбувались також повальне засудження невинних людей в 1937 - 1938 роках, голод в 1946-му. А в 1933 році ходили по хатах і забирали все до останньої зернини, квасолини... Мій дід, Михайло Скрипка, закопав на городі мішок ячменю. Секретар сільради Мусієнко (пізніше в 1937 році доніс на мого батька, що він ворог радянської влади і батька засудили за 58-ю статтею на 10 років каторги) і ще двоє з ним перевертали все в хліву, клуні. І знайшли-таки щупом той мішок - останню надію вижити.
В цей час люди ходили, як тіні. Поруч в сім'ях Дубровських, Безуглих повмирали і дорослі, і діти. Мертвих нерідко закопували прямо на подвір'ях. В селі почалося людоїдство. Якось я пішов до залізничної станції Мотовилівка і побачив страшне: на землі лежали двоє померлих, у яких були вирізані сідниці. На третій лінії в
с. Борова жили мати і дочка Савостихи. Вони заманювали до себе додому дітей з околишніх сіл, вбивали їх, їли самі і продавали з них котлети на базарі. Потім, хто вижив, узнали, що вони їли котлети з людського м'яса. Згадую, коли вже літом 1933 року Савостиху і дочку заарештували і вивезли в Фастів, то з їхньої хати вивезли до сільради декілька підвід одежі та взуття. Люди з віддалених сіл приходили і впізнавали речі своїх загиблих дітей...
Ми вижили тільки тому, що завжди восени ходили в ліс і збирали там жолуді, якими годували свиней. Слава Богу, в цей час у нас було два мішки жолудів. Їх варили, жарили, сушили, товкли у ступі і вони спасли нас від голодної смерті.
Зараз, коли читаю в газетах, що в Севастополі збираються поставити пам'ятник Сталіну, думаю: яка ж коротка пам'ять у людей! Як можна ставити пам'ятник тому, хто знищив нізащо мільйони
і мільйони неповинних людей. Так і хочеться вигукнути: "Схаменіться, люди!"

м. Сімферополь.

Київська міська організація Української народної партії оголосила про збір свідчень очевидців української трагедії - голодомору для створення й видання всеукраїнського мартиролога. Запрошуємо наших читачів надсилати свої спогади-свідчення про голод в Україні до редакції "Кримської світлиці". Саме вони, ці свідчення, й допоможуть остаточно визначитися з оцінкою цієї страшної трагедії у житті нашого народу.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2003 > Тема ""Білі плями" історії"