Версiя для друку Обговорити в форумi

Мені виповнилось 80 років. Я свідок страшних голодних 30-х років. Мені було тоді 10 років і я все добре пам'ятаю. Ті події відбувались ніби вчора, мабуть, в цьому полягає властивість людської пам'яті про дитинство (бо зараз не знаєш, що сьогодні їв...).
Народилась я на Сумщині 13 березня 1923 року в селі Боромля, а жили ми на хуторі Розумівка, де колись був маєток гетьмана Розумовського. Мені було всього п'ять років, коли мої батьки купили там ділянку землі, лісу, збудували хату. Місце було чудове: поле, ліс, в городі ставок величезний, повний риби. Батьки мої були, як тепер кажуть, "трудоголіками", працювали день і ніч. Все в нас було: хата, комора, сараї, свинарник, вівчарня, велика клуня; свої коні, корова з бичком, гуси, качки, кури. Мали сіялку, віялку, молотарку. Батраків не було. В нашому хуторі мешкало всього десять господарів (10 хат), і люди один одному допомагали. Правда, були й такі, що мали одну хатку та по вісім - десять дітей, - бідні, бо не хотіли працювати.
А потім все забрали в колгосп. Залишились ми ні з чим. Прийшла група людей, їх називали "виконавцями", і казали татові: "Якщо ти добровільно не віддаси все в колгосп, то ми самі все заберемо, а тебе з сім'єю відправимо в Сибір. Ти куркуль!" Мій батя (так ми називали свого тата) завербувався на роботу в Ленінград, таким чином уникнувши Сибіру. А нас обібрали до нитки, навіть одяг забрали. Потім почали "викачувати" все їстівне. Ходили із залізними "штиками", ними скрізь штрикали землю - шукали ями з картоплею та зерном...
Люди почали голодувати. Наша бабуся сховала за ікону вузличок з квасолею - знайшли і забрали. Народ ослаблений, голодний. Мама їздила міняти в Росію хатні речі на картоплю, зерно. За відро картоплі люди віддавали все: золото, коштовні прикраси, одяг. Та скільки ж того зерна привезеш? Міряли зерно стаканами... Прийшла весна, поля вкрились зеленню. Ми їли бур'ян, лободу, липове листя, яке сушили, м'яли, били в ступці і з нього пекли пампушки, схожі на коров'ячі кізяки.
Люди пухли з голоду. Померли сусіди - шестеро чоловік, навіть не було кому їх закопати. Страшно згадати: на базарі продавали людське м'ясо. А сусідська дівчинка Катерина сиділа біля мертвої матері, відрізала м'ясо з її ноги і смажила на соломі в хаті. Голодуючі ловили дітей і різали їх на м'ясо. Жахливо згадувати.
Ми вижили, бо нас врятував ставок - там водились великі устриці (ми їх називали черепахами). Розріжеш, а там в створках - м'ясо, як печінка. Ми їх смажили і їли. А в колосках жита, пшениці - тільки молочко було. До школи ходили за п'ять кілометрів полем, а за ним - село. В ньому народу не було, хати пусті... Правда, трохи згодом ті хати з горшками, мисками, рогачами, кочергами і рештою реманен-ту заселили переселенцями з Росії (як наші батьки говорили: "Кацапів" навезли"). Пам'ятаю навіть їхні прізвища: Душкіни, Смолічини - та їх багато було, тепер забула вже. Приїхали вони в колгосп бідні, знедолені. Наші люди ставились до них по-доброму. Багато хто пізніше одружився на їхніх дітях. До роботи вони були не дуже охочі, не те, що "хохли", як вони нас називали.
Минуло, промайнуло багато років, а в пам'яті все наче живе. Пригадую школу, випускний вечір. За ним - війна, фронт. Загинув старший брат, померли батьки, молодші сестра і брат теж померли. А я ще живу...
Голод був: Г О Л О Д О М О Р - це я тепер зрозуміла. Ціную крихту хліба, як С В Я Т И Н Ю, ніколи не наступлю на хліб ніде - ні на дворі, ні в хаті... Хліб - це життя! Пишу, хвилююсь, плачу...
Євдокія Миколаївна СІРИК-АРТЕМ'ЄВА,
учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни,
відмінник народної освіти України, ветеран праці

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2003 > Тема ""Білі плями" історії"