Версiя для друку Обговорити в форумi

 Аби мені належало назвати серед сучасних українських поетів найліричнішого — я б назвав Бориса Олійника. Аби довелося вибирати з-поміж них найпатріотичнішого — я б вибрав Бориса Олійника. Аби запитали, кого вважаю найулюбленішим у народі, — це знову був би Борис Олійник. Я впевнений, що під цими словами підписався б кожен із читачів, бо хоч смаків та уподобань у нас багато — істина одна. Їй і служить упродовж свого життя наш відомий у світі земляк.
 Борис Олійник народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка Новосанжарського району. Тут, у центрі села, стоїть обеліск воїнам-односельцям, котрі не повернулися з війни. Багато імен викарбовано на плиті. Одне з них — Ілля Іванович Олійник — стосується поета. Це його батько. Він міг би не піти на фронт, а отже, й не загинути, адже мав так званий білий білет — документ, що свідчить про непридатність до фізичної праці, а до служби в армії — і поготів. Але, коли загриміла війна, Ілля Олійник закинув далеко в шухляду квиток, що заважав йому стати в солдатський стрій, і домігся у військкоматі відправлення на фронт. Це була та сама наполегливість, із якої в юності він рвався в шахтарський Донбас, щоб випробувати себе на робітничу міцність. Тоді трапилося лихо: у шахті 16-літній хлопець потрапив під обвал. Так закінчився трудовий етап його романтичної молодості. Але якщо працювати з повною напругою жил Іллі Олійнику не дозволяла травмована рука, то готовності віддати життя за Батьківщину в нього не міг забрати ніхто.
 Пізніше у своїх спогадах Борис Олійник напише: «Я ледь-ледь пам’ятаю батька. Але десь у підсвідомості, на дні мого серця, світиться невеличкий міст через старицю Ворскли. Там ми попрощалися. Невисокий, широкоплечий, він ще раз озирнувся посеред мосту, махнув нам рукою і закрокував на Нові Санжари, до військкомату. За кілька хвилин міст злетів у повітря. Сапери поспішали: наближалися фашистські танки». Напише, що лише завдяки доброті й щедрості людей, які оточували його в дитинстві, він ніколи не відчував себе сиротою. Бабуся Катерина, дідусь Іван, тьотя Віра й дядько Микола, вчителі, односельці, а найбільше — мама, Марфа Никифорівна, — ось ті, від кого він набирався сили й розуму, мудрості й любові. Все це потім відобразиться у його творчості, стане словом, яке заспіває, засміється й заплаче. Особливо у віршах, присвячених матері, простій працелюбній жінці, котра своє нелегке життя трудилася від зорі до зорі на колгоспному полі…

 Посіяла людям літа свої
 літечка житом,
 Прибрала планету,
 послала стежкам споришу,
 Навчила дітей,
 як на світі по совісті жити,
 Зітхнула полегко —
 і тихо пішла за межу.

 Першу свою школу — початкову — Борис Олійник закінчив у рідній Зачепилівці. Середню — в райцентрі. Знання давалися легко, бо уже з п’яти років, відколи навчився читати, нестримно вабило до книг. Перший свій вірш надрукував у Новосанжарській районній газеті, яку, до речі, до війни редагував його батько. У пам’ять про тата Борис і мріяв піти батьковим шляхом. Хлопець став своїм у місцевій редакції, де його любили і помаленьку підштовхували до остаточного вибору професії: давали завдання, друкували старанні школярські дописи. Тому дорога до Київського університету, на факультет журналістики, пролягла природно.
 В університеті вирувало літературне життя, в яке Борис Олійник пірнув, як риба у воду. На республіканському конкурсі поетів він здобуває перший приз. Початківця помічають визнані майстри, і сам Андрій Малишко називає його одним із кращих молодих поетів, а Павло Тичина ще й допомагає влучними зауваженнями.
 Крім навчання і поезії, мав ще одну пристрасть — футбол. У студентській команді він спритно захищав ворота, а цілився в них часто сам Валерій Лобановський, котрий виступав тоді за команду Київського політехнічного.
 Закінчивши у 1958 році університет, Борис Олійник почав працювати в редакції газети «Молодь України». Потім був журнал «Зміна», котрий згодом перейменували на «Ранок»… З редакторського крісла цього видання Борис Ілліч перейшов у журнал «Дніпро» заступником до Юрія Мушкетика.
 Цей час письменник Володимир Біленко згадує так: «По виходу майже кожного номера доводилося вистоювати під дверима високих комсомольських кабінетів, куди Олійника і Мушкетика викликали, щоб у черговий раз «проробити» керівників молодіжних видань за «загравання з творчою молоддю», «оспівування патріархального села», «вияви націоналізму».
 Як і на футбольних колись поєдинках, Борис Олійник відчайдушно захищав «ворота» молодіжних видань. І він, і Мушкетик уже були лауреатами престижної тоді комсомольської Премії імені Миколи Островського, та мусили вислуховувати найпринизливіші, а головне — безпідставні докори, «випрошували» собі догани, аби не карати нижчих за чином, але рівних у побратимстві колег своїх, не хотіли «розраховуватися» людьми, яких вимагалося звільнити як підбурювачів спокою. Тоді, за умов тоталітарного режиму, під пильним наглядом ревнителів офіційної ідеології мужність і відважність нашого земляка рятували в публікаціях молодих і гарячих поетів паростки національного духу і вільнодумства. Це саме Борис Олійник із терплячою селянською впертістю «пробивав» в «інстанціях» право на випуск книжок Василя Симоненка й Ліни Костенко. Коли в 1965 році у видавництві «Молодь» готувалася до друку збірка Василя Симоненка, до якої виявлялося аж занадто багато уваги, Борис Олійник підтримав її своїм розважливим переднім словом, належно оцінивши талант і громадянську мужність поета-ровесника. А ось інший приклад: коли у московській «Молодій гвардії» опинилося під загрозою зриву видання книги талановитого прозаїка Григора Тютюнника, бо хтось із запопадливих земляків «настукав» на автора, то знову саме Борису Олійнику пощастило розвіяти чорні хмари: його авторитетна післямова до книжки, написана спішно вночі, вберегла її від ідеологічної розправи.
 Під тиском нового режимного повороту кожен митець обирав собі дорогу сам, як диктували честь і гідність. Борис Олійник, посідаючи певне громадське становище, рятував рідне слово в умовах легальних, на волі, хоч вона часто бувала гіршою за неволю. Моральність цієї безстрашної позиції перевірялася передусім власною творчістю. Саме в цей час поет написав такі широковідомі цикли, як «Сковорода і світ», «При гончарному крузі», «У дзеркалі слова» та інші.
 Мужність і принциповість не зрадили Олійнику і на початку 70-х років, коли розглядалася персональна справа Івана Дзюби. Тоді він не підкорився партійній дисципліні, проголосував проти виключення опального критика із Спілки і поплатився за свою позицію: був звільнений від обов’язків секретаря правління СПУ, а видавництву «Молодь», де якраз готувалася до друку його поетична збірка, дали вказівку розсипати вже набраний текст. Партія суворо карала за непослух навіть такого вже відомого письменника.
 Його збірки почали виходити одна за одною в 60-ті роки, тільки-но отримав диплом журналіста: «Б’ють у крицю ковалі», «Двадцятий вал», «Коло». Головні їх теми — єдність батьків і дітей, пам’ять про живих і мертвих фронтовиків — героїв Великої Вітчизняної війни. Характерно, що молодий поет свідомо прославляв рядових бійців, підносячи їх на героїчну вершину.
 Як від самого початку, так і в 70—80-х роках минулого століття (як незвично відправляти вже в іншу епоху те, що ніби вчора було сьогоденням!) творчість Бориса Олійника не була «лакувальною» і тим більше — одіозною. Утверджуючи в діяннях і почуваннях рідного народу все духовно цінне і морально чисте, він засуджує відступництво від високих гуманістичних ідеалів, дворушництво.
 Характеризуючи доробок Бориса Олійника, академік НАН Петро Тронько відзначає, що він «один із перших серед шістдесятників звернувся до відтворювання славних сторінок історії України. Йому належить образ Пам’яті як поняття, що вбирає в себе і безстрашність князя Святослава, і переможні походи — битви гетьмана Богдана Хмельницького, і мудрі заповіти Григорія Сковороди, і думи й пророцтва Тараса Шевченка, і гарячий подих та мрії Івана Франка. Поеми «Доля», «Дорога», «Дума про місто», ряд історико-тематичних циклів — це не ілюстрація до академічних досліджень, а самобутнє, художнє літописання страждань і борінь предків у битвах проти чужинців, за волю й незалежність України». А інтимна лірика? Вона, — як вважає відомий журналіст і політик Іван Бокий, — розкриває в Олійнику натуру надзвичайно цілісну, з щедрою, але ощадливою гамою життєвих вимірів і принципів, моральних критеріїв і пожадань, які не можуть не прихиляти до нього людей. Навіть найгріховніші почуття в нього чисті. Любов у Бориса Олійника — це, передовсім, вірність. Не банальна цнота — прапор моралістів, а вірність — почуттю, серцю, собі, коханій людині.
 Щодо популярності поета, то не менш улюблений в народі Олесь Гончар у передмові до двотомника земляка написав так: «Доводилося не раз бути свідком виступів Бориса Олійника на літературних вечорах, у студентських аудиторіях, в робітничих клубах, чути його слово в шахтарському Палаці культури і перед полтавськими хліборобами, і не пригадується випадку, коли б твори, прочитані поетом, полишали байдужими його читачів. Цей негучний, часом аж стишений голос, виявляється, здатен глибоко проникати в людські серця; щирий поетичний роздум автора будь-де здатен контрактуватись, внутрішній неспокій поета закликає… спільно дошукуватись важливих істин життя».
 Йдучи за біографією Бориса Ілліча, мені хочеться говорити устами поета Михайла Шевченка, котрий, на моє глибоке переконання, найтонше і найоб’ємніше з усіх, хто брався аналізувати феномен Олійника, осягнув і його душу, і його творчість: «Бурхливі суспільні зрушення в кінці 80-х розметали письменників, як і всю інтелігенцію по таборах. Такий був час. І часові байдуже, що всі вони любили Україну. Час кинув їм звабливу можливість проявлятися з новою силою в новій іпостасі. У вічній пристрасті не лише до правди, до волі, до перемоги, а й до власної слави. І тут, як завжди, в кипучому морі боротьби, скресли давні заздрощі як одна з домінантних рис нашого характеру. Згадалися заздрощі минулі, скресли жалі до себе за те, що тоді не були першими і в заздрощах тліли. Шкода, бо ж і тоді заздрили не сміливості Бориса Олійника і не тому як вагомо міг використовувати Олійник таку манливу першу державну трибуну, а лише тому, що за тією трибуною він бував більше, ніж вони. Особливо загострилися стосунки на початку 90-х. І знову-таки не тому, що опоненти сумнівалися в його любові до України, а тому, що він не перелицьовувався на марші… Почалися атаки в пресі… опоненти вдарили по його комуністичних переконаннях. Ну, скажімо, в демократичному суспільстві кожна людина має право на своє переконання, і час підтвердив, що ті ідеї, на яких стоїть Борис Олійник, для всього народу… не найгірші. Але втягнутих волею часу і  національного характеру в міжуособиці це вже не цікавило. Він же міцно стоїть на тому, в що вірить, бо своїх переконань не зраджував ніколи, навіть перед смертельною небезпекою. Згадаймо, сам Борис Олійник у травні—червні 1986 року бував у «зоні», звідти вів телерепортажі, виступив у «Литературной газете» із викривальною статтею «Испитание Чернобылем», а в 1987 році в Кремлівському палаці, вперше в Союзі, оприлюднив засекречені наслідки чорнобильської трагедії. Саме Олійник на 19-й конференції першим відкрив усю трагедію і причини голодомору та вимагав поіменно назвати винуватців».
 А ось штрих із публікації іншого автора: «Комісію по вшануванню пам’яті Василя Симоненка з нагоди 50-річчя від дня його народження створив і очолив Борис Олійник. Захоплювали мужність і затятість, з якими Борис Ілліч боровся за гідне пошанування пам’яті видатного поета у ті черненківські часи, підставляючи себе під удари в ім’я справедливості.
 Сьогодні опоненти Олійника, проголосивши себе народними месіями, воліють не пам’ятати цих фактів. А він по-філософськи зізнається: «І тоді, і нині я не зовсім вписувався у систему. Але в цім вина не моя. То системи заносить. Я ж лишаюся сам собою. На своїй землі, на своєму місці. Тому і моїм прихильникам, і супротивникам легко мене в цій політичній метушні. І для того, щоб ударити в спину, як це неодноразово робили мої «колишні», і для того, щоб стати зі мною опліч. Зате я можу підставити тільки плече, зайти в спину не можу — мене далеко видно».
 Національно-патріотична, інтелектуально-філософська поезія Бориса Олійника має своє продовження й у його громадській та державній діяльності. Хтось навіть визнав, що він входить у п’ятірку найвизначніших політичних лідерів України. І навіть серед народних депутатів, які давно уявляються співгромадянам закоренілими державними мужами, господарями владних кабінетів, Борис Ілліч виділяється завидним парламентським стажем і досвідом: понад 16 років він був у складі Верховної Ради України плюс, за його власним висловом, «два роки в Кремлі» у високому ранзі заступника голови Ради національностей Верховної Ради СРСР.
 — Поет — філософ за покликанням, природою, за мисленням і впливом на людей, він і в парламентській діяльності покладався на свій основний робочий інструмент — на слово. Слухаючи його промови, важко було збагнути, чим же він бере, чому справляє на слухачів таке сильне враження? Адже ті промови — суцільно поза класичними ораторськими правилами і шаблонами, — розмірковує далі Євген Лук’яненко. І дає відповідь: — Олійник переконує людей словом щирим, довірливим, без подвійного змісту і дна, без найменшого натяку на можливу закулісність, з повагою до тих, хто слухає.
 Народний депутат Борис Олійник постійно захищав інтереси соціальної справедливості, духовно-культурного розвитку України, її інформаційної сфери. Він також брав активну участь у розробці і прийнятті Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».
 І все ж, яким важливим не був би внесок Бориса Олійника в державотворення, але хочеться говорити не про це, а знову й знову повертатися до його творчого доробку, бо тут він справді неперевершений. Хочеться читати й перечитувати і ранні його вірші, і вірші останніх років. До речі, недоброзичливці Бориса Ілліча злостиво стверджують, що через політику він втратив поетичний дар і вже не здатний хвилювати, як колись, серця читачів. Михайло Шевченко, проте, іншої думки: «Бурхлива політична діяльність останніх літ певною мірою вивела Бориса Олійника із силового поля поезії. Але хіба не є одна з останніх поетичних поем «Трубить Трубіж» і літературним, і політичним, і культурним явищем в Україні? Наша критика, що впродовж десятиліть звикла плебеювати навіть на найодважніших творах, нині розгубилася, бо не виконала свого призначення в час, коли можна все. Не вміє вона бути точним мистецьким і політичним локатором. Навчена «вести» мистецтво з принуки, сьогодні, коли не кажуть однозначно куди вести, втратила лоцманський дух. Саме тому таке полотно їй непосильне, і вона скромно замовчала».
 Було б несправедливо не обмовитися жодним словом про родину поета. У нього є дружина, яку називає своїм однодумцем, син, дипломат за фахом, котрий працює у консульстві в Канаді. Є хороша невістка й онука Катерина. Про їх спокій і щастя він думає завжди. І коли пише вірші, і коли виступає з трибуни. Через призму розуміння потреб найдорожчих людей поет відчуває, чого хоче народ, і робить усе для того, щоб не соромно було дивитися всім у вічі, і стверджує:

 Уже б таки дотямити пора,
 Що тільки той стає
 обранцем Долі,
 Хто сам її, як воїн, обира.

 І останню інформацію я залишив для фіналу цієї розповіді, що в жодному разі не претендує на всеохоплюючу: Борис Ілліч Олійник є почесним громадянином міста Кобеляки, бо саме тут мені, як президенту Фонду міжнародних премій, випала честь вручати славному землякові орден Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі».
 
Костянтин БОБРИЩЕВ.
 Фото автора.
(«Вечірня Полтава»,
№43, 27. 10. 2010 р.).

 ТИМ ЧАСОМ...
 
 Табачник дав «оцінку» українській літературі...
 
 Неосвіченість ЧИ ДУХОВНА ТЕМНОТА?

 Не можу змиритися з тим, що міністр освіти та науки незалежної України послідовно виховує у співгромадян комплекс меншовартості порівняно з сусідами-росіянами. Пояснюватися це може одним: не сприймає Дмитро Володимирович цю саму незалежну Україну. Вона була й залишається для нього домініоном «єдинонеділимої», якимось другорядним оказіональним утворенням. У геополітичному та духовно-культурному сенсі Дмитро Табачник є малоросіянином.
 Отже, цитата з недавнього інтерв’ю Дмитра Табачника низці західноукраїнських ЗМІ: «Толстой і Достоєвський були моральними авторитетами для суспільства останньої чверті XIX – початку XX століття. Є вони моральними авторитетами і сьогодні. Більше того, сьогодні їх авторитет набув такого всесвітнього значення, що жодного українського письменника минулого чи сучасності з ними навіть порівняти неможливо”.
 Мені згадалося, як ще в мої студентські роки угорський гімназист, мила й інтелігентна дитина, переможець усеугорської олімпіади з російської мови та літератури, бажаючи зробити приємне «росіянину» (як він вважав), сказав, що в їхніх школах вчителі російської називають Олександра Пушкіна «російським Шандором Петефі»).
 Тоді спочатку щось ворухнулося неприємне в душі: як можна навіть «порівнювати» «наше все» і нехай і талановитого, але юнака, що загинув у віці 26 років, хоча й багато обіцяв своїми «Витязем Яношем» та «Апостолом»? Тим паче що Пушкіна я просто обожнював (і обожнюю зараз).
 Але швидко піймав себе на думці, що Петефі – національна гордість угорського народу. Найвищий моральний авторитет. І саме тому порівняння Пушкіна з ним для угорця – це неймовірний комплімент. І його потрібно адекватно оцінювати. Залишивши поза дужками літературні достоїнства та кількість творів поетів.
 Або взяти словаків (до речі, Петефі, і це не дуже відомий факт, був етнічним словаком, справжнє ім’я – Олександр Петрович). Творцем самої літературної словацької мови й найвидатнішим прозаїком тут вважається Мартін Кукучін (1860-1928 рр.) Його роман «Дім під горою» для словака – те саме, що для росіянина «Війна і мир» Толстого або «Злочин і кара» Достоєвського. Незважаючи на різні масштаби талантів. Якщо хтось скаже словакові, що жодного словацького письменника неможливо навіть порівняти з Толстим та Достоєвським, то цей «хтось» ризикує з ходу отримати в писок.
 Тому що в кожного є своя персоніфікована національна гордість. І вже тим самим ці персони, ці національні символи, є порівнянними між собою і рядоположними.
 Невже, Дмитре Володимировичу, ви не бачите в українській літературі предмету для національної гордості, не бачите моральних авторитетів і великих талантів? Тарас Шевченко – ні? Між тим, Микола Некрасов, видатний представник улюбленої вами російської літератури, називав його «человеком замечательным». Не погоджуся лише з тим, що «русской земли». А в 1918 році в Петрограді був відкритий пам’ятник Великому Кобзареві з написом на постаменті «Великому украинскому поэту-крестьянину Тарасу Григорьевичу Шевченко – 1814 – 1861. Великий русский народ. 1918». Для великого російського народу Шевченко був великим. А для Табачника?
 А Іван Якович Франко для вас не є моральним авторитетом? Автор «Мойсея», «Захара Беркута», «Івана Вишенського», неймовірної кількості перекладів, історичних та літературознавчих праць… У 1907 році російські академіки зі світовим ім’ям Шахматов і Корш висунули кандидатуру Франка у члени-кореспонденти Петербурзької академії наук, очевидно, визнаючи і науковий, і моральний авторитет Каменяра. Але реакційні наукові кола не допускають обрання Франка до Академії. Цікаво, а ви б, пане науковцю, підтримали обрання Івана Яковича?
 Боюсь, що ні. Він же галичанин, а на вашу думку, «галичани практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані».
 А блискучий прозаїк Михайло Коцюбинський? Хоча, він «Тіні забутих предків» західняцькою говіркою написав…
 Коротше, нікого не може порівняти Табачник з неперевершеними росіянами – ні Григорія Сковороду, ні Лесю Українку, ні Панаса Мирного, ні Івана Нечуя-Левицького, ні Миколу Зерова, ні Максима Рильського. Все не те. Немає чим пишатися малоросам. Приміром, перекладачем Борисом Теном. Подумаєш, просидів десятки років і зробив переклади «Одісеї» та «Іліади» українською мовою, набагато точніші і якісніші, ніж російською Василь Жуковський та Микола Гнедич (до речі, уродженець Полтави). То все дрібниці.
 Багато можна було б іще писати про те, чим можуть і повинні пишатися українці. Але для Табачника писати сенсу немає. Йго слова з інтерв’ю не від незнання, а від світогляду, самовідчуття, самоідентифікації малоросіянина.
 І тому Дмитрові Володимировичу Табачникові не місце на посаді міністра освіти та науки України. І це є моїм твердим переконанням. Зрештою – медичним фактом.
 Чи усвідомлює це президент Віктор Янукович? До речі, Вікторе Федоровичу, від такого міністра ви дуже скоро ризикуєте почути сентенцію про те, що «жодного українського політика минулого чи сучасності з Путіним та Медведєвим навіть порівняти неможливо…

 Микола ПИСАРЧУК.
 http://www.unian.net

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 29.10.2010 > Тема "Душі криниця"