Версiя для друку Обговорити в форумi

Відомому львівському поету Василю Мартинову 16 квітня виповнилося 65 років. Цікава, неординарна людина! І в той же час дуже проста... Нещодавно слухав про нього передачу по радіо, і мені було приємно усвідомлювати, що ми друзі, що в будь-який момент можемо ось так, запросто, зустрітися у першій-ліпшій львівській кав'ярні і насолоджуватися щирою, сердечною розмовою.
І все ж, мені здається, що громадськість Львова могла б якось гучніше справляти такі ювілеї. Адже людей, подібних до Василя Івановича, не те що у Львові, але і в Україні небагато... Що примусило його, росіянина за походженням, зробити оце непросте сходження до України, до сяючих вершин українського слова?
Українські корені? Прагнення зробити кар'єру? Лінгвістичні нахили? Знаю, що ні. Просто він полюбив цю землю... А вона, Україна, сходження до якої він робив впродовж цілого свого життя, відповіла йому взаємністю. Хіба може бути більше щастя?
Для того, щоб кримський читач міг краще уявити життєвий шлях Василя Івановича, дізнатися, як формувався його світогляд, задаю ювіляру кілька запитань:
- Пане Василю, знаю, що Ви родом із Ставрополля. Тому дехто тут, у Львові, запевняє, що ніякого "феномена Мартинова" не існує. Просто людина повернулася до своїх коренів...
- Я, дійсно, народився в селі Александрія Благодарненського району Ставропольського краю. Ходив до школи в козацькій станиці Суворовська. Але якщо брати глибше, то за походженням ми - волжани.
- Любов до українського слова бере початок на Ставрополлі?
- Якоюсь мірою - так. Чистої української мови я там не чув, але козак Морозов (може, й "Мороз" у минулому?), у якого ми жили, частенько вживав українські слова: "хлопец", "швидше" і т. ін. Але це був, скоріше, суржик, а не українська мова.
 - Але ж пісні українські там, напевно, співали?
- Звичайно. "Розпрягайте, хлопці, коней", "Ой, ти, Галю"... Але були й російські, козацькі. Ще й зараз пригадую слова пісні: "Скакал казак через долину, через Кавказские поля...".
- Ви народилися в 1938 році. Отже, війну трохи пам'ятаєте?
- Звичайно. Війна торкнулася і нашої сім'ї. Старшого брата Михайла забрали до снайперської школи, яка знаходилася в Баку. Знали, що звідти тільки одна дорога - на фронт. Тому батьки, щоб попрощатися з Михайлом, йшли пішки степом 25 кілометрів в Єссентуки, а звідти - поїздом до Баку. У батька була виразка шлунка, і він знав, що може не дочекатися сина з війни...
- Їм вдалося зустрітися?
- За щасливим збігом обставин - так! Хоча ця зустріч тривала всього лише 5 чи 10 хвилин... Братові довелося визволяти Україну, в тому числі і наше місто. Після війни він повернувся до Золочева і забрав нас до себе. Батько не дожив до цього дня, він помер у 1947 році...
- Напевно, страшно було їхати в Західну Україну?
- Ні. Якоюсь мірою на мене впливала позиція брата Михайла. Він любив Україну, а ця любов не могла не передатися мені. Коли я їхав в поїзді і милувався українськими пейзажами, то склав вірш, який став пророчим:

Может быть, я здесь судьбу свою
В украинском платье повстречаю.
Я скажу по-русски ей: "Люблю...",
А она ответит мне: "Кохаю..."

Найцікавіше, що саме так і сталося...
- Але ж галицька говірка - це не ставропольський суржик. Напевно, важко було на початку?
- Важкувато. Вчив українську мову по вивісках. Було багато незрозумілих слів: "Взуття", "Перукарня", "Лазня"... В Золочеві я пішов до російської школи. Закінчив її в 1956 році. Ще з восьмого класу друкував свої вірші в районній газеті "Серп і молот". Спочатку російською, а потім українською мовою. З хлопцями-журналістами їздив по селах, вчився розмовляти українською.
- А у яких газетах друкувалися?
- З 1956 року я друкував свої українські вірші в газетах "Ленінська молодь", "Радянська Україна", "Львовская правда", "Сталинское племя". Був кращим юнкором "Ленінської молоді", сидів поряд з молодим Дмитром Павличком. Тетяна Волгіна мене, україномовного вже поета, перекладала російською...
- А росіяни не вважали Вас "відступником", "зрадником"?
- Знаєте, ні. Мабуть, тому, що російській мові нічого не загрожує. Публікації в російській пресі переважно доброзичливі. Кілька років тому я отримав листа від художника Юрія Єрофєєва з Московської області. Він прочитав про мене статтю і вирішив написати листа. Ми і зараз листуємося.
- Прямо ідилія якась... Невже повне взаєморозуміння?
- Це ж йдеться про окремих людей, які прихильно ставляться до України. Звичайно, з такими спілкуватися легше. Хоча одного разу і Єрофєєв, прочитавши мій вірш "Україні", де є такі слова:

Це ж віками роблено,
Щоб була ти гноблена.
Випростайся, згорблена!
Хоч ти ізчорноблена.., -

запитав мене: невже так погано було Україні у складі СРСР? Довелося довго говорити з ним на цю тему...
- Отже, ця роль "містка" між двома великими слов'янськими народами не така вже й проста?
- Ой непроста! Перебувати на "стику" двох мов і культур завжди було непросто. Одного разу я почув від внука Антона: "Діду, не хочу знати твоєї москальської мови!"
- Це вже "перегин"... Дійсно, непросто тримати рівновагу у такій делікатній темі, та ще й у нашому регіоні.
- От і з Антончиком довго довелося розмовляти. Я тоді навіть вірш написав на цю тему:

Мовам не треба сваритись,
Ворогувати не треба.
Краще ріднитись, тулитись
В обширах спільного неба.
Мовам не треба сваритись,
Як хвилям великої річки.
Краще ріднитись, тулитись,
Ніби сестра до сестрички...

- Внук зрозумів Вас?
- Він зробив належні висновки. Одного разу навіть сказав: "Діду, давай я з тобою говоритиму російською. Хочу, щоб ти не забував рідну мову..."
- Ну те, що Ви є ідеальним педагогом і дипломатом, я зрозумів ще тоді, коли прочитав у "Кримській світлиці" про урок толерантності, який ви дали учням Перовської середньої школи. Вас можна назвати "універсальним солдатом" на мовному фронті.
- Щодо "універсальності" сумніваюся, але серце часом підказує, як треба робити в тому чи іншому випадку...
- Я пригадую, як Ви рекламували львівські цукерки у сімферопольському тролейбусі. Просвітянам би кілька десятків таких пропагандистів у Криму, і ситуація відразу змінилася б на краще:

І на серці - все тепліш, тепліш
В тісноті тролейбусній ставало.
Диктувати свій майбутній вірш
Місто Сімферополь починало...

Побільше б таких людей, як Ви! Тоді й Крим, та й уся наша Україна були б іншими.
- Дякую за таку високу оцінку моєї скромної діяльності...
- А я вдячний Вам за збірочку поезій "Чебрецевий легіт", особливо за теплий дарчий напис: "Сергієві Лащенку, з яким мене поріднила "Кримська світлиця". Шукайте цікаві журналістські теми, давайте їм широкі крила для злету!" Завжди пам'ятатиму Вашу настанову. Сподіваюся, наші майбутні зустрічі, розмови будуть цікавими і для читача.

Моєму львівському літературному побратимові і другу,
поету Василеві МАРТИНОВУ з нагоди його 65-річчя.

У прадавнє славне місто левів
На імення горде, княже - Львів
Шлю вітання другу Василеві,
Гідному віршованих рядків.

Між поетів - він поет від Бога,
Вірші він вивершувать мастак.
На Парнас ой нелегка дорога,
Та її він подолав однак.

Є у нього гарні книги-діти.
Пише тихо, скромно видає:
"Сонцелюби",
"Синьозорий квітень",
"Чебрецевий легіт" й інші є.

Є й про Крим у нього віршів жмуток -
Тут не раз, не двічі він бував...
Кримський український тихий смуток
Душу його ніжну огортав.

Він печаливсь, що не чуть тут мови,
Тої, котру палко полюбив
В юності, приїхавши до Львова
З Ставропілля, де родився й жив.

І якось, забувши про утому,
Сповнений натхнення і думок,
Він пішов в сільську у кримську школу,
Щоб провести з дітками урок.

Той урок незвичний і понині
У дитячій пам'яті бринить,
Як свою Вітчизну-Україну
Львівський їх поет учив любить,
Як плекати рідну нашу мову,
Бо в Криму ж вона, як сирота.
Той урок поет провів чудово,
Той урок школярик пам'ята.
Друже любий, славний мій Василю,
Від душі я хочу побажать:
Дай вам, Боже, розуму і сили
Пісню свою кращу проспівать!
Данило КОНОНЕНКО.
16 квітня 2003 року.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2003 > Тема "Душі криниця"