Версiя для друку Обговорити в форумi

МОВА ПРО МОВУ

«ТО УКРАЇНИ КОД» – продовжує свій поетичний роздум щодо нашої правічної, віками гнобленої та нищеної мови поетеса Антонія Цвіт. Такий ось поетичний образ, що став піснею стараннями композитора Олександра Ткаченка, а я, що давно вже відійшов від запису пісень на плівку, таки записав її недавно разом з оркестром українських народних інструментів Віктора Гуцала. Бо – свічею згорає наша українська душа. І ту тривожну, якщо не трагічну, свічу ми бачимо віками, і, на жаль, не всіх вона лякає через свою тихоплинність і наш «блаженний сон біля чужих батьків». Та якось, мовляв, воно буде – на наш вік вистачить... Тобто згоряймо потихеньку, після нас – хоч потоп. Мовляв, і без того клопоту досить. А коли поміркуєш добре, то всі оті наші державні клопоти чи й не починаються од тієї Свічі, бо ж надто явно видно, як одні партії прагнуть російської України, а інші – української.
А відходили ж ми від російської радянської імперії 91-м відсотком голосів ПІД ГАСЛОМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ! Українського, наголошую, національного відродження! Тепер воно багатьом – кісткою в горлі. Мова! Ось що треба зламати для благоденствія! І лине зловісне: націоналісти! Націоналісти! І шкода мені було того українського хлопця з Одеси, якого буквально заклювали на російськомовній шустеріаді, де, як відомо, майже всі присутні з готовністю, гідною кращого застосування, переходять на російську самого ведучого. І думаєш: це передача з Москви чи з Києва таки? Зізнаюся, недавно дякував при нагоді першому нашому Президентові Л. М. Кравчуку за те, що хоч він на цих шустеріадах не цурається рідної мови у рідному Києві – столиці України. А втім, коли сам мер столиці держави не знає державної (нонсенс!), то це багато про що говорить. Ретроспективно зауважу, що коли на початку 1950-х я прибув на навчання до Києва з українського села, то був шокований і не сприйняв давнього Києва як справжньої столиці України, а радше побачив звичайне російське місто – адміністративний центр.
Дивними видаються зауваження деяких мудралегів: мовляв, хай українська та колишня імперська змагаються на рівних, і багато хто з обивателів (а не громадян!) погоджується. Але ж російська – мова однієї з національних меншин на кшталт грецької, чи болгарської, чи білоруської, а українська – ДЕРЖАВНА, і її ПОВИННІ знати всі громадяни, як це ведеться у всьому цивілізованому світі. Колись державною була російська з її насадженням (а не змаганням!) державою, нині – українська має бути з тим же статусом примусового насадження державою українською. Інакше – це не держава, яка дбає про єдність та взаєморозуміння між етнічними групами. І це зовсім не означає, що кожен іноетнічний громадянин не має права знати свою рідну мову та вільно користуватися нею на приватному рівні. Тому ці лицемірні крики про «тотальную украинизацию» наскрізь фальшиві: мову матері треба знати, а мову держави – обов’язково.
Саме ота вигадка ДІЛОВОЇ рівноправності психологічно не орієнтує громадянина на знання української державної, яка має безперечний конституційний пріоритет. І коли у нашій українській школі пишуть у розкладі уроків: французька, німецька, російська, українська мова – це психологічно позбавляє українську мову сили пріоритету державної. В японських школах, з моїх власних вражень, навіть у розкладах уроків пишуть не «японська», а «ДЕРЖАВНА» поряд з іншими.
Мовне відродження – не забаганка «націоналістів», а умова здоров’я держави, яка мусить дисциплінувати різні сфери життя своїх громадян – на те й існують закони. У Нью-Йорку – величезному мегаполісі є свої японські чи китайські квартали, але кожен американець володіє державною – англійською. Державна мова – це не лише реальна ділова потреба, а й елемент самоповаги та цивілізованості громадянина, не кажучи вже про основу нашого національного відродження – отих 78% етнічних українців, відкинутих часом від своєї культури та національного кореня.
Дивною мені видалася не так давно заява на шпальтах «ЛУ» одного з українських письменників старшого покоління про те, що російська мова йому «ніколи не заважала». А самореалізації його народу через культуру? А збереженню власної ідентичності його? Це для мене дивний феномен, антитеза Шевченковому «на сторожі коло їх Поставлю слово».
Хіба вільготно нашому слову на своїй землі серед друкованої продукції чи інших засобів масової інформації? Чи не засилля на нашій землі чужого слова, чи не мовна це окупація, з якою треба боротися? Чи понять «національний дух», «національна гідність» уже не існує – продажні мудрагелі їх уже скасували? Та ні ж бо. Ось Дмитро Павличко на зорі Незалежності:
Вертайте до своєї мови.
Мої засліплені братове,
Знайдіть в собі зерно здорове,
Яке ще може прорости...
А ось Антонія Цвіт у пісні, з якої я почав:
Її треті півні ще не відспівали,
Прокинутись не пізно між віків.
Тим, хто вже спить на грошах, прокидатися не хочеться? Будителів мало. Анатолія Погрібного немає! Немає багатьох, хто згорів за мову.
А свіча горить. Горить і душа свічею Слова. Поспішаймо засвічувати від неї свої свічки, доки не пізно. Відомо, що в СРСР згасли десятки і десятки народних свічок Слова. Нас загасити не встигли.
Мова – цемент консолідації нації – держави. Це надто розуміють її будівничі й вороги, і надто часто не розуміють байдужі при чужих батьках. Чи ж навчить нас чогось Досвід від Вавилонської вежі, зруйнованої багатомовністю, до наших днів через тисячоліття людської Історії? Пильнуймо ж оту святу Свічу в хащах наших буденних проблем.

Анатолій МОКРЕНКО,
народний артист, професор.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2009 > Тема "Душі криниця"