Версiя для друку Обговорити в форумi

Хоч я і сам історик, однак з цієї теми пропоную необізнаним не стільки власну думку, скільки судження більш обізнаних фахівців (їхні прізвища зазначатиму в дужках), які набагато більше від мене обізнані та з цього питання мають власні монографії, що вийшли у світ не лише останніми роками, а й набагато раніше, бо «саме під ім’ям «русини» знали в Європі пращурів нинішніх українців» (О. Речкалов). У перекладі латинською мовою, якою володіли всі освічені європейці, назва «русини» звучала як «рутени» (Є. Наконечний). В Російській імперії їх було 12,5 мільйонів, в Австро-Угорщині – 2,5 мільйона. Скільки в інших країнах, один Бог знає.
Французький політик К. де Лямар у 1869 році писав: «Народ цей такий же багаточисельний, як народ Іспанії, утроє більше за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони святого Стефана», підкреслюючи, що русинський народ «має виразну індивідуальність, за яку бореться». Ця боротьба триває й донині, чим користаються політичні спекулянти усіх мастей. Про це, зокрема, свідчить і публікація в газеті «Коммунист» від 13 травня цього року. І російські політики імперських уподобань постійно озвучують заяви зі спробою «прив’язати» русинів до Росії як частину російського народу (О. Речкалов). У зв’язку з цим варто нагадати деякі історичні подробиці.
У першій половині І тисячоліття Галичина і Закарпаття були населені білими хорватами. У 983 році вони увійшли до складу Київської держави. Пробувши у складі Русі декілька десятиріч, білохорвати, які визнали православ’я, назвалися русинами, як й інші жителі Русі. Однак у першій половині ХІ сторіччя карпатські русини потрапили під владу угорців, які по-сусідству заснували свою державу. Та це не завадило основній масі карпатських русинів залишитись православними, зберегти рідну мову, як і своє найменування.
Відома сумна традиція російських політиків вважати, що «всьо вокруг – наше» ще й досі жива. А ось, що певною мірою дивно, «росіяни ніколи не присвоювали собі етнонім «русини» (Ю. Книш). Коли ж розвалився Радянський Союз, у Москві раптом згадали і про русинів, оголошуючи їх спільно кровними з росіянами. Що ж стосується комуністів, які тепер теж «уболівають» за русинів, що не може не обурювати, адже комуністичною історіографією саме слово «русин» було просто «вигнане» з історичної термінології (О. Речкалов).
А якщо заглянемо ще глибше, то побачимо, що літописні Суздаль і Новгород не лише не називали Руссю, а частіше за все, як і всі інші північні землі, розташовані на північно-східному напрямку від Київщини, противились Русі (О. Речкалов). Та й не все зрозуміло з походженням відомих у нас варягів. У Західній Європі вони відомі як вікінги. Не все зрозуміло і з виникненням поняття «русь» (О. Речкалов). Перших київських князів теж ніяк не можна називати не те що русами чи русичами, а й слов’янами (О. Речкалов). Усі літописці під назвою «Русь» мали на увазі саме Подніпров’я (А. Кузьмін). В одному з літописів початку ХІІІ сторіччя, наприклад, читаємо: «Он же (князь) идет из Москвы в Русь».
«Русь була лише одна єдина й неділима» (Є. Наконечний), як нині Україна. А Галичина, Слобожанщина і так далі, то просто її регіони. Так само треба розуміти і Русі – білу, червону, чорну і, навіть, Київську чи так звану Московську. Ці означення виникли вже після розпаду Русі як єдиної держави для назв її колишніх володінь. Русинами першими серед інших назвалися жителі Київщини, про що відомий літописець Нестор писав так: «Поляни еже зовомая Русь». І закордонний сучасник київських князів Ігоря й Ольги, візантійський імператор К. Багрянородний вирізняв русинів від інших слов’янських племен (О. Речкалов).
Російський класичний історик С. Соловйов теж виокремлював русинів серед інших слов’ян. А академік А. Кримський літописців Русі називав писарями-русинами. Сучасні дослідники сходяться на думці, що етнонім «русини» стосувався у першу чергу жителів Київської землі й буквально означав «сини Русі». Русини настільки були свідомими європейцями та знайомі з хижацькими татарськими наскоками, що коли син галицького короля Данила, князь Лев, залучив для походу проти Польщі військо татар, то був осуджений і своїми родичами. Русини користувалися і керувалися Магдебурзьким правом і мали можливість навчатись в європейських університетах.
«Багатомільйонне населення Київщини, Чернігівщини, Полтавщини та інших земель Русі, що увійшли з часом до складу Російської імперії, називало себе русинами включно до ХVІІ сторіччя, а жителі Галичини та Буковини користувалися цим етнонімом включно до Першої світової війни» (О. Речкалов). Русини й досі відомі як тамтешні жителі в Канаді та США, де примикають до українських громад, в яких багато хто з русинів уже значаться як українці (М. Гладишевський). Сучасні русини в основному живуть у Закарпатті на прикордонних землях України, Польщі, Словаччини та Румунії на площі 18 тисяч квадратних кілометрів. Три чверті українських закарпатців визнають себе русинами (О. Речкалов).
Ті, хто ще не усвідомив облудності провокаційних заяв шовіністично налаштованих щодо русинства, мають зрозуміти, що мова населення Русі «була далеко не російською» (О. Речкалов). Русини вимовляли «Київ», а не «Кієв», тобто подібно до сучасної української, а не російської мови (В. Ключевський). «Русини і поляки добре розуміли одне одного і тоді, коли розмовляли між собою кожен своєю мовою (О. Речкалов). А росіяни коли розуміли поляків? І русинів вони сприйматимуть лише тоді, коли ті заговорять російською. Цікаво й те, що у Великому князівстві Литовському офіційною мовою була русинська (Н. Яковенко). Тісні взаємини русинів і литовців стали основою розквіту Великого князівства Литовського (О. Речкалов).
Доля закарпатських русинів не менш трагічна, аніж, скажімо, кримських татар, хоч їх так масово ніхто ніколи не депортував. Загалом їхня історія нараховує півтори тисячі років. Багато «благодійників» брали карпатських русинів під свою «опіку». Проте і в новітній час переділів державних кордонів їм у 1920-1938 роках пощастило мати власну автономію. У 1944-1945 роках існувала Закарпатська Україна (І. Мигович), теж з автономним статусом, який був ліквідований «мудрою» ленінсько-сталінською національною політикою. Через це русинська проблема існує й досі. Вона турбує як русинів, так і українську владу, яка випрацьовує загальноприйнятне рішення. Залишається сподіватись, що навесні наступного року на засіданні комітету ООН з міжнаціональних проблем, де звітуватиме і делегація України, будуть вироблені рекомендації для конкретного вирішення як русинського, так і кримськотатарського питань.

Володимир ЛЕЩЕНКО.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2009 > Тема ""Білі плями" історії"