"Кримська Свiтлиця" > #25 за 19.06.2009 > Тема "Душі криниця"
#25 за 19.06.2009
ОДНОРУКИЙ
Ра╖са ПЛОТНИКОВА
Л╤ТЕРАТУРА
Опов╕дання
╤ треба ж, щоб якраз напередодн╕ Дня Перемоги Андр╕яну Софроновичу приснився отакий сон! Може, на дощ? Бо вноч╕, видно-таки, добрячий прошелест╕в – зранку ледве не весь асфальт потопав у калюжах, т╕льки невеличк╕ остр╕вки визирали темно-с╕рими плямами. А спав ц╕╓╖ ноч╕ фронтовик, мов убитий, чого останн╕ роки не було, особливо п╕сля того, як його кругленька, симпатична й зовс╕м ще не стара н╕ душею, н╕ з виду Н╕нуся в╕длет╕ла у в╕чний вир╕й. В╕н, бувало, до п╕вноч╕ швендя╓ в╕д в╕кна до в╕кна, а вляжеться, то до ранку ще трич╕ прокинеться... Це ж л╕г – як умер. ╤ вс╕х трьох брат╕в у сн╕ побачив. Уперше. А життя ж прожив. ╤ жодного разу не снилися отак – разом. Як полягли на в╕йн╕: один – п╕д Москвою, другий – безв╕сти, а трет╕й – ось тут, недалеко, вже у сорок третьому, визволяючи село, яке за п’ятнадцять к╕лометр╕в в╕д р╕дно╖ дом╕вки, так ╕ розгубилися, роз╕йшлися – нав╕ть у спогадах. ╤ сьогодн╕ таке в╕дчуття, що це не в╕н ╖х, а вони його, однорукого, але живого, згадали. Та то добре, що хоча б вони знак подали, бо в╕д м╕сцево╖ влади чи в╕д фабрики, на прох╕дн╕й яко╖ тридцять с╕м рок╕в простояв, мов на белебн╕ – ан╕ гу-гу. Нехай би вже – лист╕вочку на коп╕йчину. Нема! Таким не до Андр╕яна Софроновича – вони святкують. Дзеленькнув дзв╕нок. В╕д╕рвавшись в╕д сво╖х не дуже урочистих роздум╕в, фронтовик п╕шов до дверей. – З╕ святом, Софроновичу! На м╕тинг ╕дете? – об╕звалася сус╕дка Клава Микола╖вна. Хороша ж╕нка. ╤ до нього – як до р╕дного, може, й справд╕ породичатися не проти, бо з тих п╕р, як в╕н вдову╓, н╕коли не обмина╓. Але Андр╕ян Софронович п╕сля Н╕нус╕ – мов та колода. Зан╕м╕в. ╤ все тут. – Н╕, не п╕ду я на ваш м╕тинг, – трохи огризнувся. – Та год╕ вже! Це ж ваше свято! – Я дал╕ по╖ду. На село. До Петра. Ми сьогодн╕ з ним ув╕ сн╕ розмовляли. – Ну, як зна╓те. П╕шла. А в╕н засп╕шив. Одна рука – не дв╕, та в╕н звик. Тут усе на сво╖х м╕сцях, на сво╖х поличках – як в аптец╕. Не в кожно╖ ж╕нки такий порядок, як у Софроновича. Мабуть, ота його ц╕ла правиця – двожильна, бо ╕шачила все життя за двох. Сивий, не молодий, а – мов з голочки. Т╕льки л╕вий зайвий рукав, заправлений у кишеню, й дос╕ тел╕па╓ якось незугарно. Нап╕впорожн╕й прим╕ський автобус, п╕дстрибуючи на вибо╖нах, повол╕ гуцикав пасажир╕в до села. За в╕кном омита н╕чним дощем зухвала, пишна зелень. Буйноцв╕ття таке, що дух забива╓ ╕ в очах мерехтить. Дружна весна в один день розбудила траву, дерева, кущ╕, птаство... Краса! У Андр╕яна Софроновича трохи в╕длягло в╕д серця. Ожив. Аж захвилювався, мов школярик перед ╕спитами. От погомонить трохи з Петром про життя-буття, покладе до його н╕г кв╕ти, а ввечер╕, може, й Клаву Микола╖вну запросить, щоб удвох пом’янути сво╖х брат╕в. Вийшов ╕з автобуса й повол╕ попрямував до с╕льського клубу, перед котрим на невелик╕й але╖ було поховано в братськ╕й могил╕ двадцять б╕йц╕в, серед яких спочив ╕ Петро. Поруч – скромний пам’ятник: солдат у касц╕, з автоматом, схилив голову. Не шедевр мистецтва, але на м╕сц╕, як годиться. По-людськи. Довкола – н╕кого. Мабуть, уже в╕дм╕тингували. А може, н╕чого й не було. Не до свят у сел╕ ц╕╓╖ пори – на городах довбуться, поля, хоч через одне, зас╕вають... Нащадкам переможц╕в треба якось виживати. Андр╕ян Софронович рухався неквапом, низько опустивши голову. У грудях зл╕ва п╕дп╕кало, ну не як тод╕, коли осколком шарахнуло по передпл╕ччю, та все ж в╕дчутно. Ба, вже понад ш╕стдесят рок╕в минуло, а й дос╕ в╕дчува╓ться той вогонь... О, купка бузку! ╤ тюльпани в пластиков╕й пляшц╕. Хтось таки був. Фронтовик поклав на необтесаний гран╕т гвоздики, поправив п’ят╕рнею сиву чуприну, що впала на лоба, ╕ п╕дв╕в оч╕ догори. Та так ╕ завмер, тримаючи ╓дину руку коло голови. За якусь мить, ставний, п╕дтягнутий, в╕н з╕гнувся – на спин╕ зв╕дк╕лясь узявся горб, який настовбурчив п╕джак, ╕ обвисл╕ спереду поли, мов зламан╕ пташин╕ крила, ледь не торкнулися земл╕. – Петре, хто ж тебе так? За що, братику? – прохрип╕в Андр╕ян Софронович. – ╤ теж – л╕ву. Нехай мен╕ фашист-харцизяка, а яка наволоч тоб╕ руку в╕дтяла? Кому ти, п╕встол╕ття мертвий, дорогу перейшов? Хто тебе ще раз захот╕в убити? Який фашист?.. Тиша така – ан╕телень. Покал╕чений пам’ятник. Гола арматура – мов обгризена к╕стка на жив╕й людин╕. Фронтовик незчувся, як угруз кол╕ньми у вогку п╕сля дощу землю, як деручка сльоза покотилася по щоц╕ ╕ вп’ялась у зморшку, а пот╕м упала з п╕дбор╕ддя на траву, бо в грудях зл╕ва запекло сильн╕ше, н╕ж тод╕... П╕зно ввечер╕ в╕н сид╕в, не вмикаючи св╕тла, коло столу. Перед ним стояв наповнений по сам╕с╕ньк╕ в╕нця гранчак, лежали фотограф╕╖ двох старших брат╕в. Петрово╖ не було – в╕йна проковтнула. Андр╕ян Софронович поминав брат╕в сам. Один. В╕н не хот╕в бачити, як хтось буде плакати з його б╕ди. Сльози сп╕вчуття – то не т╕ сльози, якими ридало його серце.
м. Лубни на Полтавщин╕.
"Кримська Свiтлиця" > #25 за 19.06.2009 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7408
|