Версiя для друку Обговорити в форумi

Пропонуємо увазі читачів уривок з повісті Михайла Івасюка «Монолог перед обличчям сина». Роботу над книгою М. Івасюк розпочав у 1979 році — відразу після смерті сина. У 1987 році вона вперше була опублікована на сторінках газети «Молодий буковинець». 1988 року у скороченому варіанті ця повість була надрукована в журналі «Жовтень». Михайло Івасюк тоді вилучив багато фактів через цензуру. Тепер на сайті www.ivasyuk.org.ua можна прочитати повну версію повісті, яку Михайло Івасюк підготував до друку ще у 1991 році. Але світ книжка побачила лише 2000 року...

Розділ двадцять п’ятий
... Дні збігали за днями. Володю покликали до обкому комсомолу, де йому сказали, що у нього є заслуги перед українською молоддю, його ж твори несуть, мовляв, людяність у серця сучасників. Його пісні — це проповідь доброти. Вже настав час бути ж відзначеним комсомольською премією імені Миколи Островського.
Володі сподобалася перспектива отримати ту, досить престижну, премію. Протягом цілого місяця він старанно працював — треба ж було оформити документи і якнайкраще підготувати збірку творів, які покладе на стіл Комітетові, що відає в ЦК комсомолу тією премією. Володя працював удень і вночі протягом цілого місяця, переписуючи пісні, балади, романси, інструментальний твір великої форми — «Сюїта-варіації». Цілі стоси дуже дбайливо списаного нотного паперу він здав своєчасно другому секретареві Львівського обкому комсомолу, який його запевняв, що він отримає ту премію. Треба підкреслити, що у Львівському обкомі, як і в Чернівецькому, коли там була секретарем Галина Менжерес, до нього ставилися зі щирою прихильністю.
* * *
Настала весна, яка привела з собою і день його тридцятиріччя 4 березня 1979 року. Він не хотів ніяких помпезних, багатолюдних зібрань, гучних промов і похвали. День народження був приводом для роздумів над пройденим, пережитим і здобутим.
Він приїхав до Чернівців. Ми сиділи за столом і тихо розмовляли. Він був засмучений, що за свої три десятиріччя не написав ні опери, ні оперети, ні симфонії… Навіть інструментальні твори, які йому давалися важче, ніж пісні та романси, не завершив так, як йому хотілося б. Одне тішило: у нього вже є понад сто пісень, романсів і балад.
Коли Оксана пішла спати, Міля доводила кухню до ладу, він спитав мене:
— Таточку, я все-таки щось зробив?
Він ніколи не ставив мені таких запитань. Я відповів категоричним тоном:
— Ти, сину, зробив дуже багато. Закінчив медичний інститут, написав багатенько вокальних творів. А це прекрасно! Однак добре ім’я тобі принесли якісь тридцять пісень. Решти твої шанувальники не знають.
Володя засміявся, потім сказав з гіркотою:
— Решта залишиться для майбутнього, якщо воно в мене буде. Мені страшенно хочеться написати оперу, таку, як я замислив. Вона дасть мені широченні можливості самовиразитися, як кажуть. Її трохи затримали мої консерваторські непорозуміння, але вона живе в моєму серці і мозку, хоч ще не зодягнена в словесні шати. Як тільки впораюся з програмою консерваторії, то негайно візьмуся за справжню роботу над нею. І за короткий час вона буде в руках виконавців. Дуже важка й складна її частина — лібрето. А я ще й не звертався з усією серйозністю до поетів, крім, розуміється, Ростислава Андрійовича.
Володя був неначе занурений у царство мрій і добрих сподівань. Наступного дня він узяв мій подарунок: два відрізи із симпатичної високоякісної матерії, привезені дядьком Іваном з Торонто, і подався до найкращого майстра-кравця, щоб йому пошив дві пари модних у той час брюк, крім того, я купив йому світлий весняний плащ польського виробництва. Потім ми вирядили Володю до Івано-Франківська, де він мав зустрітися зі своїми приятелями і передовсім з Степаном Пушиком, побувати в обласному радіо. У Львові його чекали Ростислав Братунь, Р. Кудлик та І. Кушплер. Кожен з них був радий привітати його з тридцятиріччям.
Володя не любив бучних банкетів, а в 70-ті роки була поширена нездорова мода відзначати дні народження так званими «сабантуями» чи «попієнтусами». Він любив посидіти за столом з приятелями чи побратимами за склянкою доброго вина чи горнятком чорної кави. Оскільки Володя не дуже швидко зближався і зав’язував приятельські стосунки з людьми, то на нього часто тиснула самотність. Тоді він шукав своїх близьких друзів. Він часто тужив за розумними співрозмовниками.
Настрій у нього був світлий, його займали тільки творчі проблеми. Але через кільканадцять днів той світлий душевний стан був затьмарений. Несподівано незначна на перший погляд сценка війнула в його душу холодом. Це було в коридорі консерваторії. Володя стояв у гурті студентів і мирно розмовляв. Та ось проходить секретар парторганізації Л. Т. Мельничук. Побачивши Володю, вона підійшла до нього і запитала здивовано і голосно:
— Володя, ви ще тут?! Усі ж говорять, що ви втекли за кордон.
Володя сприйняв ці слова як недотепний жарт, і відповів:
— Не втечу навіть тоді, коли втечуть усі ті, що поширюють цей наклеп. А чого мені туди тікати? Мені нічого там робити.
Вона відповіла:
— Те, що я почула, кажу і вам.
— Навіщо ви мені це кажете? Не жартуйте так злостиво.
Секретар парторганізації сказала те, що хотіла сказати, і віддалилася.
У період брежнєвщини це було небезпечне звинувачення. За ним приховувався намір політично скомпрометувати Володю, ізолювати його від інших студентів, які, звичайно, не стануть спілкуватися з колегою, якого секретар парторганізації звинувачує в антирадянщині. Володя швидко зорієнтувався, що десь за кулісами готують для нього якусь пастку.
Удома він обурювався. Не так давно та партійна функціонерка вела мову про його вступ до компартії, а тепер веде зухвало про його втечу закордон. Чи немає в цьому наміру дискредитувати його? Раніше вона того не робила. Чи не виконує вона розпорядження секретарів обкому партії В. Ф. Добрика та Д. А. Яремчука? Навіщо ж їм те цькування студента? Це потрібно, може, для того, щоб вони могли виявити перед народом свою державну силу. Якщо вони її не виявлять, то держава перестане їм платити заробітну платню. Чи, може, це одна із форм боротьби проти української культури? Після того випадку з секретарем парторганізації трапилося непередбачене і несподіване. У центрі Львова на Володю нападають в чудовий сонячний день троє дебелих незнайомців. Він збагнув, що йому не оборонитися від них. Оскільки це було неподалік від трамвайної зупинки, Володя вирвався з їхніх рук і кинувся до трамвая. Та здичавілі молодчики кинулися вслід за ним. У трамваї зчинилася колотнеча, люди заступилися за переслідуваного, вчинили крик, вереск. Трамвай зупинився. Володя вийшов, а переслідувачів затримали пасажири.

(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2009 > Тема "Українці мої..."