Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОРІДНИЛА «СВІТЛИЦЯ»!

Буваючи на Київщині, намагаюся обов’язково провідати родину Горбачуків. Ще недавно були вони донбасівцями, а тепер обживають курортне місто Ірпінь, від якого до Києва двадцять хвилин електричкою.
Дуже цікаве подружжя! Василь Тихонович – професор філології, довгий час був деканом філфаку у Слов’янську Донецької області. Не від веселого життя туди заїхав, а через системні переслідування КДБ – у ті роки це було, скоріше, чимось обов’язковим, аніж випадковістю. Мовник же!
Родом він з Берестейщини – можна було б сказати, що білорус за місцем народження, але в тому-то й справа, що завжди відчував себе українцем. У його рідних краях після війни ще довго діяло українське підпілля, були й повстанські загони. Василь Горбачук не міг не співчувати сміливцям, хоча на той час був лише учнем середньої школи. Звичайно, силою до партизанського загону його ніхто не тягнув, але гвинтівку і 35 патронів командир Конопленко таки подарував. Очевидно, Василеві повністю довіряли, може, й забезпечували таким чином право вибору на майбутнє…
Але на початку 1950-х років повстанські загони були вже остаточно розгромлені енкаведистами, тож у Василя була тільки одна дорога – здобувати вищу освіту. Так, «нерозконспірований» підпільник поїхав до Львова, щоб стати українським філологом. Таким чином, він усе життя виконував волю борця за Україну, повстанського командира Конопленка. Бо його тридцятирічному кумиру довголіття не судилося – десь тоді, на початку 50-х, і загинув…
Дещо по-іншому складалася доля його дружини Лідії Дмитрівни Горбачук – у дівоцтві Нечай. Народилася вона в індустріальному Кривому Розі. Звичайно, УПА тут не було, а ось від УНР якийсь ледь помітний слід таки тягнувся… Викладачем російської мови у неї був Петро Микитович Лелик, якого свого часу репресували, звинувативши у приналежності до СВУ. Після таборів той спеціально пішов вчитися на російську філологію, щоб «змити» пляму в автобіографії. Може, це й допомогло вижити Лелику, бо за логікою «органів» він, якоюсь мірою, реабілітувався.
Проте, потім керував українським хором, тому міг легально (хоч і дуже обережно!) прищеплювати дітям любов до всього українського. Робив це Петро Микитович дуже фахово. Міг, наприклад, покритикувати пісню «Шахтарочка», в якій співалося: «шахтарочка молодесенька, в мене чорних брів нема, та я не журюся…». Хіба ж це нормально, що дівчина байдужа до своєї зовнішності? Це ж до якого стану треба довести молоду людину… Ще емоційніше критикував російську пісню «Ах, Самара-городок»: одним словом, підкреслював, що треба триматися традицій рідного коріння. Саме він прищепив Лідусі Нечай любов до українського фольклору.
Це вже потім Василь Тихонович розповість їй про УПА і ці розповіді золотими зернятками впадуть у родючий ґрунт… А може, зустріч із Василем Горбачуком не була випадковістю? Може, таким чином, доля сприяла продовженню українського роду? Давнього українського роду Нечаїв, з якого вийшов і легендарний козацький полковник Данило Нечай? Місце проживання співпадає – предки Лідії Дмитрівни також з Хмельниччини, а її прадіда так і звали: Данило Нечай. Відомо, що є український звичай – ім’я діда передавати комусь з онуків.
До речі, мама Василя Горбачука мала прізвище Черкас. А «черкасами», як відомо, називали козаків-наддніпрянців. Отже, попри його географічну «білоруськість», факторів, що зближували ці дві українські душі, вистачало.
Батька Лідії Нечай розстріляли німці. Причини точно ніхто не знає, але у книзі «Сторінки мого життя» Лідія Дмитрівна пише: «Під час німецької окупації у нас активно діяв український патріотичний рух, уцілілі учасники якого переслідувалися, а сім’ї загиблих не користувалися пільгами. Якби батько був радянським партизаном, нам би давали пенсію, допомогу, а так… нічого. Можна припустити, що це була організація українських патріотів. Розповідають, що до батька підіслали якогось чоловіка, який, видавши себе за підпільника, попросив у батька допомоги в організації замаху на коменданта села. А вночі 5 березня 1943 року до нас прийшли поліцаї і забрали батька в район. Більше я його ніколи не бачила…».
* * *
Чим глибше досліджую наше «світличанське» середовище, тим більше переконуюся, що підґрунтям його є український патріотизм високої проби. Причому, «КС» імпонує не мітинговим патріотам, а саме активним, діяльним українцям, яких я називаю «робочими бджолами».
Після однієї з публікацій я інтуїтивно відчув, що до цієї категорії належить і Михайло Фалагашвілі з Ірпеня. Горбачуки, як недавні «переселенці», його не знали. Отже, автора багатьох статей довелося шукати самотужки. І що ви думаєте – знайшов! Мало того, познайомив з Василем Тихоновичем і Лідією Дмитрівною, отже, тепер маємо і в Ірпені осередок.
Цікаво було вислухати розповідь сина грузина й українки про те, як він став україномовним. Працюючи на Запоріжжі в енергетичній галузі, пан Михайло неодноразово був свідком зневажливого ставлення до української мови. Особливо часто «допікав» росіянин, який приїхав зі Смоленщини та ще й перетягнув у Запоріжжя усю свою родину. Майже щодня він починав і закінчував свою роботу прокльонами на адресу України. Мовляв, тут і заробітна плата нижча, ніж у Росії, і пенсійне забезпечення також… Якось Михайло не витримав і натякнув, що силою смоленця в Україні ніхто не тримає. Ще й присоромив приблуду: за стільки років можна було б і вивчити українську…
Колега-енергетик пихато відповів: «А зачем мне это?
И вообще, какое вы имеете моральное право требовать от других знания своего языка, если сами гнушаетесь им?». Тут Михайло Фалагашвілі зрозумів, що нема чим заперечити росіянинові, адже той має рацію.
Наступного ж дня українець з грузинським прізвищем перейшов на материнську мову. Тепер він згадує:
«Безумовно, спочатку було дуже важко, адже оточення і спілкування навкруги – виключно російськомовне, я продовжував думати по-російськи за звичкою, в голові доводилося постійно робити відповідний переклад… Але, зціпивши зуби, я гнув своє і, як видно, недарма, бо сьогодні навпаки – задумуюсь тоді, коли треба висловитись російською…».
* * *
Тепер я радію, бо ледь не в кожному номері «Кримської світлиці» бачу чудові статті ірпіньчанина Михайла Фалагашвілі. Із задоволенням перечитую його матеріали; дещо навіть розмножую на ксероксі і даю читати львів’янам. А дещо поштою розсилаю по різних куточках України. Ну, хоча б, у те ж Запоріжжя. Мрію про те, щоб «світличанська» громада в Ірпені бодай трошки зросла. Уперше задумався над цим у жовтні, коли зі мною ділилася наболілим Лідія Дмитрівна Нечай-Горбачук:
- Нещодавно «Кримська світлиця» писала про те, що у Севастополі відкрився новий український клас, але дітям немає з чого вчитися… А ось видана за моєї участі «Читанка для Калинки і Тарасика» якраз би й підійшла! Щоправда, тираж книги невеликий, та і як передати? Нам, пенсіонерам, це вже непросто… От якби хтось заїхав! Навіть двох-трьох підручників на клас було б достатньо».
Якби «щільність» передплатників в Ірпені була трохи вищою, то «Читанка для Калинки і Тарасика» вже давно опинилася б у Севастополі! Але не можна вимагати героїчної жертовності від усіх і кожного. Ресурси часу обмежені, здоров’я не у всіх «залізобетонне», а з коштами під час економічної кризи – самі знаєте як…
Проте, з прикарпатсько-галицького досвіду знаю, що зона неможливого суттєво зменшується там, де «світличани» починають об’єднуватися в одне ціле.
* * *
Оскільки я вже розповідаю про наших читачів з Київщини, то не можу не згадати академіка Івана Горбачука – рідного брата Василя Тихоновича. «Кримську світлицю» він передплачує з 2000 року, адже саме у цей рік відпочивав у Бахчисарайському районі, там і ознайомився з нашою газетою.
Іван Тихонович, на відміну від свого старшого брата, є «технарем». Зверніть увагу на перелік його праць:
«Аналитическое исследование внутреннего массо- и теплопереноса в дисперсных пищевых продуктах при их сушке ИК – излучениями и электроосмотическом обезвоживании».
Це ще 1968 рік, тобто сорок років тому! Як бачимо, праці друкувалися російською, дарма що секретарював на Вкраїні «націонал-ухильник» Петро Шелест.
Або ось ще: «Исследование электроповерхностных свойств композиционных материалов на основе каолиновых и асбестовых волокон». Це вже 1990 рік, але мова все та ж, російська.
Зате все різко змінюється, починаючи з 1991 року:
«До методики вивчення теми «Відносність електричного і магнітного полів», або: «Інструментарії інформатики в лабораторному практикумі з молекулярної фізики і термодинаміки». І нарешті: «Внесок вчених-фізиків України у розвиток науково-технічного прогресу ХХ століття».
Приємно, що й українська мова перемогла, і те, що «технар» Іван Горбачук впродовж восьми років не розлучається з нашою суто «гуманітарною» газетою. І те, що його внесок відзначено Батьківщиною – у 2003 році Іван Тихонович був нагороджений Орденом Святого Архистратига Михаїла за заслуги з відродження духовності в Україні.
* * *
Приємно також, що серед наших передплатників є й відомі письменники. До цих пір згадую теплі слова про газету, сказані академіком Іваном Дзюбою. Свого часу, наприкінці вісімдесятих, мені пощастило з ним спілкуватися. Бережу ці враження…
Тоді ж познайомився і з Сергієм Плачиндою. Чому саме з ними? Не знаю, так склалося? Може, тому, що вони найдемократичніші?
Зрадів, коли нещодавно в «Кримській світлиці» прочитав привітання Сергія Плачинди: «Дяка всім вам за те, що серед шовіністичного моря творите – на високому професійному рівні – газету суто національну, цікаву, бойову. Вся Україна вам вдячна за те, що в кожному матеріалі утверджуєте Українську Національну Ідею і Красу».
Звичайно, така висока оцінка надихає, окрилює. Ось так узяв би, згріб до купи наших дорогих письменників і розцілував би! На щастя, вони у нас виявилися сильнішими, ніж білоруські, і таки змогли пробудити національну гідність. Інакше була б уся Україна як білоруська Вітебщина, або наш Донбас…
Тоді ж, у жовтні, я познайомився з Василем Марсюком і Тамарою Костецькою. Давненько запримітив їхні матеріали у «Кримській світлиці». Сподобалося, як послідовно і фахово пропагує Тамара Степанівна народну медицину у своїх новелах, як делікатно підводить нас до висновку, що здоров’я нації – справа не другорядна, і цим треба займатися.
А Василя Марсюка я цитував ще 6 років тому у кримськотатарській газеті «Голос Крыма». Сподобалося мені його тепле ставлення до корінного народу. А потім поетичні твори такої ж спрямованості зустрічав ще й ще…
Ну, думаю, це якби знайшлося двоє-троє кримськотатарських поетів з таким самим добрим серцем і таким самим теплим ставленням до України та українців, то можна було б і гори звернути!
Розвинув цю тему під час нашої зустрічі, і виявилося, що Тамара Степанівна не лише стовідсотково підтримує свого чоловіка – її ніжна поетична душа продукує такі ж шляхетні вірші:

А ми все міркуємо:
звідки та сива печаль?
В Тавриду вернуться
вигнанці твої, Україно…
І туга татарська
в моїх українських очах
Вогнем закипа,
наймирнішим вогнем злотопінним.

Потім я пригадав, що однією з найкращих пісень у виконанні Софії Ротару є «Балада про дві скрипки», музику до якої написав Володимир Івасюк, а слова – наш добрий «світличанин» Василь Марсюк. Подякував поетові за його добру справу, сказав, що ця пісня є моєю улюбленою впродовж тридцяти років. Запитав, чи не відгукнувся часом хтось із кримських татар на його теплі, щирі вірші?
- Ні, не було ніяких сигналів… Але я радий, що мої вірші помітив українець, і вони йому сподобалися. І взагалі, що Крим і «Кримська світлиця» мене шанують більше, ніж Київ і «Літературна Україна»… Мені подобається напрямок «Кримської світлиці», той курс, який вона витримує. Якби вона була суто політичною, було б гірше… Про всі оці теперішні політичні розборки можна прочитати у багатьох інших газетах. «Факты», «Ведомости», «Сегодня» - вони оперативніші, навіть сміливіші, їх не наздогнати… А напрямок «Кримської світлиці» якраз і є оптимальним в умовах АРК.
Я і «Джерельце» дуже поважаю, адже ця газета робить читацьку аудиторію творчою. Діти змагаються між собою, і це дуже важливо! Уважно стежу за кожним номером «Джерельця» і бачу, що не лише діти з українських родин, але й росіяни, кримські татари, греки пишуть про Україну.
Чи вони й справді так досконало пишуть, чи може вчителі їм допомагають, а може, й Данило Кононенко «шліфував»… Суть не в цьому. Але який високий патріотизм! Звичайно, мені, киянину, приємно.
* * *
Зараз хотілося б сказати теплі слова подяки кожному з наших київських передплатників. Не можу не згадати Ольгу Міщенко з Переяслава-Хмельницького, колишню каторжанку ГУЛАГу (свого часу мені дуже сподобався її вірш про Ніну Матвієнко), або Семена Струця з «найвисокогірнішого» на Київщині села Круті Горби. Про цього доброго пасічника і великого патріота України я розповів у статті: «Я зберіг усе листування Миколи Руденка…» («КС» від 18.08.2006 р.). Зазначу, що «Кримську світлицю» читають і в Білій Церкві, і в Таращі, і в Рокитному… По секрету скажу, що з січня 2009 року у нас з’являться нові передплатники, дуже цікаві люди, про яких варто буде розповісти.
* * *
Вже існує ціла категорія людей, які читають нас в інтернеті. Через газету зі мною зв’язався Віктор Остапець, він також мешкає у столиці. У мене було декілька публікацій про Юрія і Дарію Паєвських, побіжно я згадував, що серед їхніх предків були й Стрільбицькі. Це дуже древній галицький рід, нащадки якого живуть по всій Україні.
Прочитавши мої статті в інтернеті, Віктор Остапець вирішив зі мною зустрітися, аби встановити деякі деталі. Адже серед його предків також були Стрільбицькі, тож виходить, що й він є родичем наймолодшого (воював з 14 років) повстанця УПА Юрія Паєвського.
Намічалася моя поїздка до Києва, тож саме у столиці і вирішили зустрітися.
…До пам’ятника Тарасові Шевченку Віктор підійшов із великою папкою, а в ній було чимало матеріалів, які стосувалися його близьких і далеких предків. Приємно було довідатись, що пан Остапець є серйозним пошуковцем; таких в Україні не дуже багато – на відміну від західних країн. Це в Англії і Німеччині не дивина зустріти людину, яка знає своїх предків до двадцятого коліна. У нас же добре, коли пам’ятають ім’я прадіда. Віктор Остапець є винятком, і з ним було цікаво спілкуватися. Я почав з того, наскільки глибоко він «занурився» в історію.
- Знаю своїх предків, починаючи з 1782 року, - сказав Віктор. - Тобто мені відомо тільки вісім поколінь. А стосовно Юрія Паєвського, то мій прапрадід і його прапрабабуся були рідними братом і сестрою. Знаю ще декілька киян з роду Стрільбицьких. Можна сказати, що нашою «малою Батьківщиною» є село Новий Сад, що в 20 кілометрах від Перемишля.
- Отже, серед ваших предків є поляки?
- Ні. То було українське село. Це нас свого часу навчили в школі, що українці були козаками-голодранцями, які постійно воювали з польською шляхтою. А якщо копнути глибше, то виявиться, що вся козацька старшина якраз і була шляхтою. Тільки… православною. До речі, Перемиська єпархія була останньою, яка прийняла унію після ліквідації Київської метрополії…
- Пане Вікторе, а що вам дає ця пошукова робота? Вона якось впливає на дітей, близьких, родичів? Зобов’язує до чогось?
- І впливає, і зобов’язує. Якщо ж говорити про знайомих, то вони ставляться по-різному. Хтось вважає мене хворою людиною, а хтось і захоплюється моєю наполегливістю. Є такі, що й заздрять… Взагалі, знання родоводу дозволяє ходити з прямим хребтом. Приємно відчувати й знати, що стільки достойних предків було там, позаду – у попередніх поколіннях…
* * *
Ось такий він – Віктор Остапець, наш «інтернетівський» читач. Тоді ж я познайомився і з Богданом Ковальчуком, наймолодшим працівником газети «Молодь України».
В інтернеті він прочитав мою статтю про життєвий шлях сотника «Кривоноса» (Мирослава Симчича), називалася вона: «У 1945-му грузинський курінь УПА вирушив на Кавказ…». Там було оприлюднено стільки цікавих фактів, що молодий киянин загорівся бажанням познайомитися з легендарним повстанцем, який 6 років воював у Карпатах, а потім 32 роки відсидів у сталінських таборах. При зустрічі Богдан мені емоційно пояснював:
- Мені лише 18 років, про партизанський рух у Карпатах можу судити з прочитаних книжок та з газетних публікацій… А так хотілося б особисто поспілкуватися з кимось із тих, хто виборював нашу незалежність! Ось дочекаюся відпустки і обов’язково поїду до Мирослава Симчича!
Як бачимо, читацький актив «Кримської світлиці» поширюється далеко за межі Криму, і кияни та мешканці столичної області зовсім не пасуть задніх…
Сергій ЛАЩЕНКО.
Київ – Львів.

На фото: Тамара Костецька і Василь Марсюк.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 12.12.2008 > Тема "Українці мої..."