Версiя для друку Обговорити в форумi

«МИ ЗНАЄМ, ВИ НЄ ВІНОВАТИ…», —
виправдовувався слідчий за те, що впродовж двох років «шив» справу, у результаті якої Микола Нездійминога став політичним в’язнем. За статтею 62 ч.1 Карного кодексу УРСР його провина була у тому, що він займався антирадянською агітацією і пропагандою та оббріхував радянський державний устрій. «Найгуманніший в світі суд» засудив його у листопаді 1971 р. до чотирьох років ув’язнення та трьох років заслання.
Майбутній «злочинець» працював у геофізичній експедиції – шукали корисні копалини у Криму. Специфіка професії убезпечила його і колег від совєтської пропаганди та від «шкіл комуністичної праці». Тому він навіть не міг передбачити, до чого призведе щира допомога від знайомого старшого чоловіка. Той, підсліпуватий, попрохав Миколу писати скарги і листи до органів радянської влади. Зрозуміло, що саме в тих листах і спробували віднайти агітацію, підрив, пропаганду та незадоволення режимом. Зрозуміло, що й листи ті відправляли анонімно, але виявити джерело невдоволення панівним ладом було нескладно. Два роки за потенційним політв’язнем ходили й відслідковували кожний крок кілька агентів – у тому числі при його виїздах за межі Севастополя. Потім була підписка про невиїзд на кілька місяців – перед цим, для профілактики, протримали три дні в камері попереднього ув’язнення.
Знайомого пенсіонера тим часом посадили у психлікарню. Слідчий на допитах часто показував пальцем на стос «документів» – відправлених листів та результатів слідкування за Миколою – як на термоядерну бомбу для радянського ладу. Уже після закінчення слідства і перед судом слідчий виправдовувався: «Ми знаєм, ви нє віновати». Але нічого зробити не міг – він був маленьким гвинтиком тоталітарного режиму, який калічив людські долі.
Далі було чисто формальне дійство закритого обласного суду у Сімферополі. Порожній зал, дійові особи робили вигляд, що досліджують матеріали справи. Був і адвокат, але який там міг бути захист?
Так у розквіті сил потрапив тридцятирічний Микола Нездійминога до Мордовії у Барашівський табір № 3.
«Зима запам’яталась мені великою кількістю снігу, морозами, туманами і ожеледицею. Ожеледиця була така, що пересуватись було неможливо. Займаючись ковальством, я мав можливість зробити собі підкови з шипами і таким чином вирішив проблему», – згадує пан Микола.
Влітку частину в’язнів етапом перемістили до табору № 36 в Кучино Пермської області.
У таборі перебувало до семисот в’язнів. Жили в дерев’яних бараках по 80-100 чоловік. Спали в тілогрійках і ватних штанах. Всіх, через ізольованість, знати було неможливо. Але п. Нездійминога пам’ятає, що входив у групу з налагодження виробництва на промзоні табору, яка «кріпила міць радянського ладу виробництвом прасок», разом з Левком Лук’яненком. Були у той час у таборі й інші відомі в’язні, яких знали і поважали усі товариші по нещастю: В’ячеслав Чорновіл, Віталій Калініченко, Олекса Різників.
Добрими словами згадує репресований і Федора Приходька, українця, народного лікаря, який лікував не тільки травами, а й народними оповідками та анекдотами, що були своєрідними ліками.
Григорій Герчак, художник, доброї душі чоловік, намалював портрет Миколи, навчив користуватись акварельними фарбами.
Микола Нездійминога пригадує, як через кілька днів після прибуття в табір, його повели до бараку, де жили бандерівці. Там був сліпий 92-річний в’язень, який був особливо небезпечним для влади, прізвища п. Микола не знає. Той промацав руками його обличчя і сказав: «За що ж тебе, хлопче, посадили – я хоч із автоматом на них йшов…».
«Серед таборової адміністрації виділявся начальник режиму майор Фьодоров, – говорить Микола Нездійминога. – Це був професійний кат, звір звіром, у нього і зовнішність була як у садиста. Та й якою вона могла бути, коли, як переповідали зеки зі стажем, він ще у часи війни, коли був сержантом, бив дерев’яним молотком по черепах зеків, перевіряючи таким чином наявність живих. «Чим гірше вам, тим краще нам», – було його улюбленим виразом. А коли до його лап вдруге потрапили Л. Лук’яненко і Г. Астра, то Фьодоров був уже підполковником».
Потім, після закінчення терміну ув’язнення, через Чусове – Новосибірськ – Томськ молодий лейтенант доставив нашого героя розповіді до містечка заслання, яке називалось Каргасок. Сонце світило по-іншому, чутно було спів пташок, Миколі здалось, що він потрапив до раю. У Павлівському радгоспі вимагали 20 копійок за прописку, котрих не було, приписали за рахунок боргу. Зате, як і обіцяли, забезпечили роботою і житлом. Працював ковалем, улітку в тайзі збирав кедрові горіхи та ягоди, на городі вирощував огірки, помідори, кріп. Життя налагоджувалось. Можливим стало назбирати грошей для повернення до Севастополя.
1989 р. прийшов у щойно створену севастопольську «Просвіту» – туди запросив колега по роботі Михайло Файдула. Пан Микола тепло згадує події просвітянського життя і часи, коли головою був Микола Гук – тоді, у часи національного піднесення, хотілося брати найактивнішу участь у зборах організації. Маючи ще й художній хист, допомагав створювати художнє оформлення просвітянських заходів.
Миколу Нездійминогу було реабілітовано у 1992 році – прийшов лист із прокуратури. На руках до цього часу – посвідчення на поганенькому папері з неякісним друком.
Після табірних років зустрів лише Юрія Орлова, російського правозахисника та молдованина Марандича. Більше нікого бачити не довелось.
Нещодавно він був на засіданні Координаційної ради Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих України, яку очолює Євген Васильович Пронюк. Всі її учасники – люди у віці з невеликими пенсіями, навіть грошей на ліки не вистачає.
Призначення довічної державної іменної стипендії розпорядженням Президента України Віктора Ющенка політичному в’язню 1971-1975 років Миколі Нездійминозі стане хоч якоюсь моральною та матеріальною компенсацією держави за злочини тоталітарного режиму. Справедливість у нас якщо і буває, то як випадковість…

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.

На фото: Микола Нездійминога ще на волі; малюнок Г. Герчака, 1973 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 05.12.2008 > Тема "Українці мої..."