Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

НОВЕЛА
На той час я вже знала, що головне у нашій справі - спробувати змістити час і простір. Цьому нелегко навчитися, якщо цьому взагалі можна навчитися. Лідія Миколаївна, моя наставниця з народної медицини, якось сказала, що якби ми всі не були такі «засекречені», а спокійніше «розкривалися» перед наукою, то давно все вималювалося б у струнку наукову систему, ніхто нікого не звинувачував би у шахрайстві, а люди спокійно оздоровлювалися б, зовсім не протиставляючи нас ортодоксальній медицині, а навпаки...
Якби ми були відкритіші!.. Якби хтось на це зважав!.. Та якби населення було підготовлене... Та якби людина зрозуміла, що на неї можна поглянути зовсім з іншого боку. Дуже вже багато цих «якби»...
- Бачу, ви теж прийшли до Кошмака по здоров’я? - я усміхаюся до симпатичної чорнявої молодиці.
- Атож. Щось він затримується, а казали, що обов’язково буде... - вона нервово бігає очима по скляних дверях Будинку культури і, не знайшовши на них відповідної об’яви, підходить ближче.
- Та сьогодні ще можна почекати! Погода яка! - резюмую я.
Тоді вона з надією підступає до мене:
- А ви вже тут були? Ну і як результат?
- Слава Богу, я в нормі, вчуся тут.
- Вчитеся? - зведено вгору «чорнії брови, карії очі».
І тут я помічаю її проблему: як це там кажуть медичні ортодокси? - невроз, нервовий тік, одним словом, неврологія...
«Ясно, голубонько», - думаю собі, - замордувало тебе життя, замордувало... Нам всім тепер тяжко, але не можна аж так розкисати перед нахабною пикою життя... Бо воно ще не такі рахунки пред’явить... Лице її раз по раз нервово сіпається, наче пробігає по ньому струм чи лиха година.
- А ви як думаєте, допоможе мені Микола Григорович?
- А що з вами? - питаю, наче не бачу сама.
- Та ... якось, - вона зам’ялася, - усе болить.
- А десь лікувалися?
- Ой, лікувалася... Вже так набридла лікарям, що вони мовчать і чомусь не відповідають на мої питання.
- Як це не відповідають?! А лікарська етика?
- Отак... мовчать і все... Не хочуть мене вже бачити, тож і мовчать.
- А найголовніше щось можете виділити зі своїх болячок?
- Душа болить. Розумієте, коли болить душа, то вже здається, що болить все, і нічого не хочеться...
- Он воно що! І давно вона у вас так болить, душа ваша?
- Давно, років з п’ять...
- Ви дуже правильно зробили, що прийшли до Миколи Григоровича. Кошмак - це сила. Він зробить із вас людину. Нормальну, здорову людину. Я навіть вірша придумала:
Як можна нам хворіти, як,
коли є в Києві Кошмак?! -
Знаєте, я не сумніваюся в тому, що він сильніший від самого Норбекова!
- Щось чула краєм вуха про такого...
Я говорю з нею дуже серйозно, а в душі радісно сміюся, бо зненацька побачила внутрішнім зором, яка вона буде невдовзі, ця жінка: весела, самовпевнена, щаслива, як сміятиметься над своєю безпросвітною осточортілою хандрою... Як личитиме їй незвичайна висока зачіска.
Бліда, хвороблива, ніяка усмішка ледь торкнулася її губ:
- Ой, я вже ні в що не вірю. Це в нас на заводі дівчата кажуть: поїдь ще, Марино, до Кошмака. Ото ж я й надумалась. І чого ж ви тут навчилися? - звертається до мене.
- Так ви - Марина - от ми й познайомилися (я називаю своє нове знахарське ім’я - Василина, до якого вже майже звикла), - а навчилася я тут багато чого. Ось хочете, зараз продемонструю?
...Щось, певне, було в моєму голосі, в словах - сміливе - до нахабства, зухвале і веселе - до неможливості, таке, що змусило її прислухатися до мого розпатякування.
А як же було мені не веселитися, коли сонця довкіл - хоч залийся, бетонна галявина, на якій ми стояли, оторочена деревами, будинками, сонячними дорогами, пружинила під ногами, а головне - це був мій день, коли життя балує. Їх у мене в році, дякувати Богу, буває достатньо... Я любила це місто, цей Київ, весь красивий світ, людей у ньому, всю цивілізацію, яка навчила мене сміятися, Господа, який все це мені дарував у своїх щедротах, кожну розбухлу бруньку на пізньоберезневих теплих деревах. Я обожнювала цей ажурний та мереживний світ і людей у ньому, то чому ж не поділитися тим, що маю, з цією нещасною?
Не треба бути провидицею, щоб збагнути, що Марина нічого цього довкіл не бачила, якась напівпрострація. Нервові напівавтоматичні рухи...
- А відкіля ж ви прибули сюди?
- З Осокорків.
Господи, подумалося мені, з такої райської місцини під Києвом, і такий контраст зі здоров’ям. Золоті бруньки сонця на березневих верболозах... Подих сум’яття і оновлення від далеких заплав, терпкості і натхнення від Дніпрової осмути...
Мені стало жаль її... А пожалівши, я (забігаючи наперед), скажу, що витратила на неї півтори години, тобто дев’яносто сонячних березневих хвилин, проте пішла вона від мене без отого посіпування на обличчі, - то якщо брати зовнішньо, - а якщо внутрішньо - іншою людиною пішла. І я цим страшенно запишалася. Вона сміялася до мене, йдучи геть, і вже не чула, як я просила-наказувала привести її молодшенького сина. Уже через неї побачила я його проблему... І ще побачила, що небагато знайдеться охочих і спроможних йому допомогти.
Я ж навпаки - рушила від неї, злегка похитуючись від втоми. Добре, що Кошмак того дня так і не з’явився, десь був у від’їзді, бо мій «вуличний сеанс» зцілення був би перерваний, збитий з ритму, і, швидше всього, не вдався б.
Довго-довго чимчикую вулицями і завважую якийсь слизький, непевний, вібруючий стан... Нехай. Я вже знала, що це скоро минеться. Зате результат який! Для мене самої це все ще залишалося дивом. Адже я до неї майже не торкалася. Правда, взяла лише раз за руку, коли вона була підготовлена до сприйняття. Ну й важка пацієнточка трапилася! Але ж я себе вкотре перевірила!
А тепер мені чомусь тяжко...
Переключити себе взагалі нескладно, от і цього разу я подумки натисла невидимий важіль.
...Море, Алушта, Професорський куточок, гора Кастель з м’якими курортними обрисами. Я сиджу в морі і ніяк не хочу виповзати на берег. Саме виповзати, бо плаваю я погано. На жаль. А коли ми прошкуватимемо з пляжу, вишуканий білосніжний оркестр на набережній гратиме стомленому сонцем довкружжю знаменитий вальс Еуджена Доги...
Зараз тільки Алушта, море... рибальський сейнер привіз сардинку, і треба бігти, щоб стати за нею в чергу. Хвилювання наростає, слизький трап розхитується під ногами, черга, здається, двісті душ, так, чого доброго, мені не вистачить. Або гепнуся у воду. Ото буде сміху і страху! Нічого, я не дам себе перехитрити, бо моїй сім’ї треба ж тут щось їсти. А завтра вранці ми з малим сином відберемо-випросимо у хлопчаків з нашого двора малюсіньких крабенят і помчимо з ними до моря, щоб їх врятувати. І вони будуть сіро-синього кольору, як камінці на морському дні... Ось вони шмигонули з банки до води, і їх накрило хвилею...
А чого це у вас в Алушті - море котів? Що, священна тварина? А... сейсмічно-чутлива...
Я знала, що ще десятки разів переберу в пам’яті ту бесіду з Мариною. Бо то для мене - ціла наука біоенергетики та психоаналізу. Але не зараз, бо поки що мені важко! Не допомагають навіть алуштинські коти. Ще трішки і, звичайно, дам собі раду, але знову повертаюся в ту розмову біля Будинку культури. Тихенько та обережненько запитую:
- Марино, а що ж трапилося п’ять років тому, щось було поштовхом до такого стану?
- Аякже, причину я добре знаю! У нас на Осокорках приватний сектор, свій будинок, сад. І, уявіть собі: літо, я готую ягоди для варення, йду в сарай, щоб взяти тазик. А чоловік мій в ті роки пив страшенно, по-чорному, і все обіцяв щось заподіяти собі... І ось відчиняю двері сарайчика, а він висить на шворці...
...Я ще раз і ще раз перемірюю затишні вулички і провулки, міркуючи про те, що тут треба запитувати: а чому це у вас в Алушті море п’яниць? Невже не можна прожити цей відрізочок життя, подарований Богом, людиною? Мабуть, алкаші теж сейсмічно-корисні? - Марудяться, тусуються, вештаються кругом, навіть під ногами валяються, як передструсове попередження людству...
Ось ця гора простоїть тут ще тисячі років, а оце море шумітиме, шипітиме, бурхатиме тут довго-довго. І тільки людина, набравшися, як жаба мулу, цивілізації, мислитиме себе царем природи...
...Це я знову переключаюсь. Ні, я відключаюсь. Від ваших проблем, тем, болячок, від ваших ілюзій. Я знаю одне: так надалі маятися не можна. Під таким хмільним градусом.
Звичайно, я вмію трохи змістити час і простір, простір і час, я вмію вам допомогти, але я добре пам’ятаю також слова моєї дорогої наставниці зі знахарства Лідії Миколаївни: «Не набивайся нікому, ради Бога, зі своєю допомогою, люди здебільшого не готові до цього, отже, страждатимеш... Нехай самі попросять...».
А чому мені, питається, страждати, якщо тепер я знову розмірковую про алуштинських котів? І взагалі про роль тварин у нашому житті. Мабуть, воно неспроста кимось так задумано. Коли згадуєш про тварин, про їхні звички, вроду, доброту, невибагливість, на душі стає весело і легко.
...Після першої нашої зустрічі я бачила Марину ще кілька разів і дуже здивувалася, що від колишньої «загнаної конячки» не лишилося й сліду. Я зрозуміла, що жінка почала серйозно працювати над собою. Господи, - не вірила я власним очам, - невже лише одного поштовху достатньо було цій людині, щоб розпочати усе спочатку?.. Ще досить молода, весела, кароока красуня якось аж повищала зростом, розпрямилася.

Р. S. Марино! Вам принесе цю мою новелу, надруковану в пресі, сусідка. Не лякайтеся. Я сама багато чого не можу пояснити. Дайте прочитати це все молодшому синові, на жаль, я не спитала його імені, а то спробувала б допомогти йому на відстані. Нехай він розшукає мене через редакцію...
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2008 > Тема "Душі криниця"