Версiя для друку Обговорити в форумi

Вдивляючись в обличчя фронтовиків – захисників Севастополя і Одеси, котрі відзняті на цій старій світлині у дні святкування 25-річчя оборони Севастополя, мені подумалося якраз про те, що, либонь, уже немає нікого з них, хто прийшов того дня на зустріч із оцим юним пагіллям севастопольців. Адже злинуло над білим світом уже понад чотири десятки літ! А вони стояли насмерть за рідні міста-цитаделі Севастополь і Одесу грізних 1941 – 1942 років. І мало хто з них тоді думав про те, що доля випаде їм щасливою і вони доживуть до світлої Перемоги, що вони прийдуть до повоєнних поколінь усім смертям на зло.
А того далекого осіннього дня 1966 року неподалік Графського причалу в Севастополі з оцими соколятами міста-героя вели бесіду-спогади своїх пройдених фронтових доріг посивілі ветерани війни (на фото зліва направо) А. Теравський, А. Мезенцев, А. Єрофєєв – захисники рідного Севастополя та їхні бойові побратими з Одеси – Т. Любецька, М. Романовська, А. Лукашов.
Мені до рук потрапив цей знімок від прекрасної людини, чуйного миротворця, за фахом будівельника, а за покликанням серця – поета, публіциста, людини-романтика Миколи Подоляна (на світлині він зі старшою сестрою Ольгою). Це – діти війни. Четверо їх зосталося на руках у матері, згодом – солдатської вдови, котра в грізну годину провела на битву з ворогом чоловіка, а тим часом ще виношувала під серцем сина, який з’явиться на Божий світ вже тієї пори, коли на батька прийде скупа похоронка: «Пропав безвісти…». А тому-то в повоєння Микола Подолян так ревно буде щоразу відстоювати інтереси кожного фронтовика, уболіватиме за їхню долю, горнутиметься до них, як до рідного батька, якого йому, на жаль, так і не судилося бачити. Але про цю неординарну особистість одесита, людини світлих намірів і сподівань, істинного поборника інтересів обстоювання української мови на теренах Одеси і краю, буде згодом моя окрема розповідь, якої він цілком вартий.
А тепер хотів би повернутися до старої світлини, на якій увічнено незабутню зустріч двох поколінь людей у жовтні 1966 року, котрих розділяла відстань у десятки років. Микола Подолян показав мені рядки свого вірша, котрі він присвятив якраз отій незабутній зустрічі захисників Севастополя і Одеси з оцими безперими соколятами, що побіля ветеранів зграйкою згуртувалися. Ось ці рядки.

І ким ви стали зараз діти,
Що з фото дивляться на нас?
Змогли б ви неньку захистити,
Як ваші дідусі в той час?
Ви відгукніться, босоногі,
Вам ще далеко до зими…
Бо ви в однім строю стояли
Із ветеранами війни…

Прочитавши ці зворушливі рядки, відразу ж подумалося: куди ж порозкидала доля цих юних севастопольців, які не знали гіркого воєнного грозоліття, народилися і виростали під чистим безхмарним небом? У кожного з них вона по-своєму склалася, багато хто й до сьогодні мешкає не тільки в легендарному Севастополі, а й у інших куточках сонячного Криму і неодмінно згадує той жовтневий день, з відстані якого вже прошуміло з морськими вітрами понад сорок літ! Одні з них стали славними педагогами, лікарями, будівничими і зодчими своєї рідної України, декого схилило тяжіння душі до далеких заморських мандрів, а хтось сьогодні стоїть за штурвалом потужних красенів – морських лайнерів… Але найголовніше в долі кожного з них, що вони, сподіваюсь, не лишилися байдужими до священного подвигу своїх батьків і дідів в ім’я найсвітлішого – Перемоги! Вони не зганьбили їхньої честі й гідності.
Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, журналіст.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2008 > Тема ""Білі плями" історії"