Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
ЙОГО ДРУЗІ – ЙОГО ПОЕТИЧНІ ДУМКИ
У передмові до своєї збірки вибраного «Ропот одиночества» поет Валерій Басиров зазначив: «Мої найближчі друзі – це мої думки, папір і перо. Найщиріші і безкомпромісні друзі. До такого висновку я прийшов давно. І коли виникає необхідність спілкуватися – на папері з’являються рядки. Доля посвятила мене в сан людини, котра пише, ще в ранньому дитинстві. І вона, доля, оберігає мене й понині».
Оце слово «доля» не випадкове в його лексиці. Воно для поета, а згодом уже і книговидавця Валерія Басирова, й справді стане доленосним, знаковим. «Долею» він назве заснований 1991 року свій власний історико-краєзнавчий та літературно-художній журнал, в якому публікуватимуться різноманітні історико-краєзнавчі матеріали та художні твори українською, російською, англійською та польською мовами. «Доля» - під такою назвою вже 20 років існує його, приватне, книжкове видавництво, в якому побачили світ близько півтори тисячі назв різноманітної літератури – художньої, історичної, краєзнавчої, навчально-педагогічної, довідкової…
Так сталося, що я, близько зійшовшись з Валерієм Басировим після його переїзду в 1997 році з м. Хмельницького до Сімферополя, більше знав його як прекрасного видавця, бо ж завжди він ділився зі мною своєю продукцією, а як чудового поета відкрив зовсім недавно, коли уважно, не на ходу, як це часто буває з пишучою братією, а з олівцем в руках почав перечитувати його томик вибраних поезій «Ропот одиночества», подарований мені з теплим лаконічним дарчим надписом: «Данилові Кононенку, українцю, світлій людині». Хіба ж після таких щирих слів поставиш байдуже книжку на полицю? Ні, і ще раз ні. Уважно перечитав, вник в суть написаного. Тут слід зазначити, що я, на відміну від поезії, глибше ознайомився з прозою автора, зокрема з його повістю «Тоді, в п’ятдесятих…», написаною на основі пережитого у дитячі роки і в якій він виразно й правдиво (адже дитяча пам’ять надзвичайно чіпка й береже в собі усе до найменших подробиць!), змалював своє повоєнне життя і життя, вірніше виживання людей, котрим колишня компартійна система жорстоко поламала долі, загнавши їх у північні гулагівські табори. «Перші кроки я робив в оточенні дорослих, принижених і розчавлених репресивною машиною», - згадує В. Басиров. Повість ця, як я вже зазначив, про жахливе, нелюдське виживання людей за колючим дротом, серед яких минало дитинство маленького Валерика. «Колискові пісні північних вітрів і понині звучать в мені», - зізнається письменник.
Цю повість я переклав українською і вона була видрукувана спочатку на сторінках «Кримської світлиці» в номерах 127 – 137 за листопад-грудень 2001 року, а невдовзі повість побачила світ окремою книгою у видавництві «Доля». Я й досі перебуваю під враженням всього пережитого й побаченого маленьким хлопчиком – персонажем повісті. Вона, ця повість, була моїм першим близьким знайомством з прозаїком В. Басировим. А нещодавно я ще раз уважно перечитав книгу його вибраних поезій. Ці поезії дуже співзвучні з моїм почуттям і моїм світосприйняттям. Щемкі рядки про безрадісне повоєнне дитинство, про матір, про батька, про кохану і, звичайно ж, є немало пейзажної лірики. У віршах про природу присутнє не лише замилування красою навколишнього світу, а й передано її цю красу крізь призму світобачення ліричного героя, котрий і сам є частинкою її, частинкою великого всесвіту.
З цікавістю читав римовані вірші й неримовані, так звані білі, короткі мініатюри й широкі полотна-роздуми про життя, про пережите й побачене на власні очі, про вистраждане душею і серцем. Зустрів немало цікавих свіжих поетичних образів, котрі органічно вплелися в живу тканину вірша, залишаться надовго у пам’яті. Процитую деякі з них мовою оригіналу «молчаливое солнце косые лучи высыпало, как зерна, на пашню», «ощетинились сосны хвоей», «ледовую шинель потащит ветер с хаты», «откроются слегка, как ставни, облака», «головою белокурой слепой туман прильнул к земле», «осень дикой лосихой отправляется в путь» та багато інших.
Перечитуючи збірку, не втримався, аби ті вірші, котрі мені припали до душі найбільше, не перекласти українською. Своєю радістю відкриття гарного самобутнього поета хочу поділитися й з читачами «Кримської світлиці». Отже, для тих, хто любить і кохається у поезії, пропоную вірші В. Басирова з його книги «Ропот одиночества» у моєму перекладі українською мовою.
Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури «Кримської світлиці».

ВАЛЕРІЙ БАСИРОВ: «ВЕРЕСЕНЬ СУМУЄ У САДУ…»
* * *
Вересень сумує у саду,
Вихоплює листя з багаття,
Себе малює вогнем.

БІЛЯ МОРЯ
Під сплески буркотливого прибою
Ми біля моря вдвох були з тобою.
Скаржились хвилі,
Ти – читала.

Весняний вітер тихою ходою
Вздовж берега охоче йшов зі мною.
Сміялись хвилі,
Ти – читала.

Поникнув вітер буйний головою,
Не попрощавшись, зник десь за горою.
Зітхали хвилі,
Ти – читала.

День тишею наповнився густою,
Та я нежданому не вірив супокою.
Затихли хвилі,
Ти – читала.
* * *
Близьким на радість, а чи на біду
Побачив щастя я свого звізду.
І по стежках своїх гірких років
За нею до сяйних вершин побрів.
Та зірки слід моєї згас в імлі,
Як тільки я прийшов до рідної землі.
Коли обмов намарних станув дим, -
Аж не повірив,
 що вернувсь я в Крим.
* * *
Шумить і піниться Салгир,
Крізь весни юні мчить до літа.
Колись піду, де тиша й мир,
Де вічність, спокоєм сповита.

Вже не вернуся з пустоти,
Хоч жаль у серці є, звичайно…
От тільки б не журилась ти
Під плач і стогін змерзлих чайок.
* * *
Укриюсь літнім днем у полі –
В широкому й безкрайнім полі –
Моїх надій, кохання, болю,
І назавжди лишуся тут;

Коли кохати перестану –
Тебе кохати перестану –
Тоді, напевне, жить не стану,
Тоді – у небуття піду.
* * *
Вернувся я з далеких звідусюд –
Гадав, нудьгу у мандрах порозвію.
Мовчання квітки кожної отут
Я легко, як людину, розумію.

На батьківщину я вернувсь свою –
Земля кохана душу бальзамує:
Я воду спрагло із джерельця п’ю –
Розлуки біль ніяк не потамую.
* * *
Ранок заблукав у снах.
Присмерк заховавсь в тумані.
Тихо так, що навіть страх
З самотою в гори манять.

Та шкодую, що тобі
Тут зі мною не ходилось.
Я несу кохання й біль,
Так забагалось, бач, судьбі,
В небо синє.
* * *
Я пам’ятаю, як колись бувало,
Тяглися нудно непривітні дні,
Коли читать казки ти сил не мала
І на лучинах танули вогні.
І ми мовчали, не зронивши й слова,
В очікуванні дива в пізній час,
Що чарівник, нехай і випадково,
Постука тихо у вікно до нас.

Я так повірив якось у те диво,
Що в тиші аж привиділось нічній:
Увесь промерзлий і від снігу сивий
Додому батько повернувся мій.

Скраєчку біля мене сів на ліжку,
Якийсь байдужий і немов не мій.
А на світанку зникнув
 якось нишком
Й з тобою знов лишились ми самі…

Давно я вже чарівникам не вірю,
Та стільки смутку на лиці твоїм,
Що я вночі не замикаю двері –
А може батько
 й справді прийде в дім?
* * *
Послухай, хороша, кохана,
Як тихо осінньої ночі
Загублена ніжність стукоче
У душі і вікна туманні.

Давай-но погасимо хутко
Підсвічника погляд вогневий
Ти дуже далеко від мене,
Що й голос твій ледве вже чутно.
* * *
І навіть мить тобою повниться –
Напевно, довго я один,
Уже мені важко відновити у пам’яті
Твоє гордовите мовчання.
Так довго я один,
Що навіть легкий вітер,
Котрий стогне в обіймах хвиль,
Ай-Петрі у сірих хмарах
І погляд твій глибокий і сумний
Мені здаються надуманою
 випадковістю.
Як довго я один!

СУМНІВИ
Висіялись зорі у полі нічної тиші.
Чи проростуть в неродючому полі?
Шукаю Сівача,
 аби почути відповідь.

ВИРІШИВ
Не вмію догоджати, -
Нехай інші вчаться підступності.

МОВЧІТЬ!
Коли на мітингах Народ –
Душа його болить, клекоче.
Не затикайте йому рот –
Говорить він і слухать хоче.

Йому не затикайте рот
І не плетіть йому тенета.
В народі гомонить Народ,
Аби замовкли в кабінетах.
* * *
Гадав, що давно вже пора
Оглянути мною прожите.
Та намір мій добрий згора
У розпалі кримського літа.

І я з гіркотою моливсь
За долю свойого народу,
Який ще побачить колись
Усміхнене сонце свободи.
18.05.1999
* * *
Коли мені хтось каже:
«Гей, поет,
немає дружби, -
Підлість править нами!»
Я бачу, як силкується Нузет*
Невірних розвернуть вперед
ногами.
03.03.1999

* Умеров Нузет Абібулайович – в недавньому головний редактор кримськотатарської газети «Янъы дюнья» («Новий світ»).

* * *
Тобі не весело зі мною,
Без мене, кажеш ти, скучаю…
Стежиною йду лісовою,
Сухі сучки києм збиваю.

Знайшов галявину знайому,
Стою, вслухаюся в шум сосен.
І вже не хочу йти додому –
Із літа повертатись в осінь.
1972
* * *
Я дуже стомився, кохана,
Від клопотів різних і дум.
І сила якась безустанно
Затискує й сушить мій ум.

Думки свої трепетно-грубі
Не в силах я зм’якшить, хоч плач,
І тільки розгублено губи
Шепочуть: «Кохана, пробач…»

1968

ЗУСТРІЧ
Я друга зустрів, наче брата,
І ось за накритим столом
Із півдня вино терпкувате,
Ми мовчки й повільно п’ємо.

Від нього дізнавсь я про хату,
Яку обступає вишняк.
Силкуюсь її пригадати –
Й згадати не можу ніяк.

Про сад і про нашу криницю
В далекім, як юність, краю.
І пам’ять – трава повитиця, -
Обплутує душу мою.

Давно там не був я.
Це ж треба!
Тому й неспокійно мені.
І чисте вітчизноньки небо
Так часто приходить вві сні.
* * *
Я іду. Зупинився.
Скрикнув злякано птах.
Осінь, ніби лисиця,
Ген майнула в кущах.

Низько стеляться трави,
Як під ноги – шовки.
І беруть ув облаву
Ліс дубовий хмарки.

Ось вони насідають,
Задощив небосхил.
З вільхи листя злітає –
Килим землю накрив.

Світло так й безголосо
В лісі ще не було.
Все звичайно і просто:
Помирає тепло!
* * *
Відбриніла зоря, відпалала,
Задихнулась в імлі…
Скільки доля мені дарувала
Жить на грішній землі?

Чи багато, а чи, може, мало
Днів моїх ще спливе по воді…
Лиш би пісня жила, не змовкала
Ні тепер, ні тоді.
* * *
Іще напівсонна природа,
Остання погасла звізда,
Воркує осіння вода,
І лиш, де отава руда,
Сплакне наполохана птиця,
Скрип-скрип –
 журавель над криницею –
І знов все замре біля броду.
Іще напівсонна природа,
Але незатишно в душі,
Що страх переповнює простір –
Та сонце встає в високості.
Прозріння уже на межі.

ОСІНЬ
День ще погожий тепло береже,
Сонце сочиться по листі багрянім,
Та вже прив’яла зелена поляна
Й велетень-дуб важко дихав уже.

Трудно, напевне, йому одиноко
В лісі безмовнім на зиму чекать.
Мерзнути ж буде
 в заметах глибоких
Буде собою зерно прикривать:
Вижило б тільки
 в цю зиму жорстоку…
Як про ті біди його нам не знать?
* * *
Душа моя боротись не стомилась,
Та світу більше нічого сказать.
Коли б життя спочатку
 повторилось, -
То вчився б я майстерності мовчать!
* * *
Скільки світла на цій ось галяві,
Скільки свіжості в виспівах птиць.
В бур’янах навіть квіти яскраві
Не ховають розквітлих лиць.

Тихо так, що коли павутинку
Метушливий зачепить павук
Дуже мило голубить калину
Загадково стихаючий звук.

Може серце моє безугаву
Б’ється так, бо колись-бо уже
Десь я бачив таку ось галяву,
Тільки де? Де обійстя чуже?
* * *
Уже й не ніч, а лиш світанку риси.
Спокійно так в напівімлі.
І головою білобрисою
Туман приникнув до землі.

Він шепотів про щось, зітхаючи…
Затим я бачив наяву,
Як на світанку, помираючи,
Пролив він сльози на траву.

І біля сонного затону
(Як не зрадіть такій красі!)
На березі давно знайомім
Побачив зорі у росі.

І якщо серце враз зів’яне,
І сльози упадуть в траву, -
Хай день новий для всіх настане,
Тоді я буду жить… Живу!
* * *
Я тебе кохана одягну і взую,
Зацілую ніжно личенько твоє.
Бачиш, я спокійний,
 навіть не ревную
Я до тих, хто буде і хто в тебе є.
Та коли ти підеш у туман розлуки,
Засумую вперше як в останній раз.
Дав би тобі серце, дав би тобі руку,
Але чи кохання вернеться до нас?!
* * *
Трави сплутані і прим’яті
На обривах річки Горині.
І по тихій зеленій долині
Розливаються пахощі м’яти.
І, прощаючись, захід крилатий
У багрянець фарбує ожини.
І темніють біленькі хати,
І зникають наші стежини.
* * *
Знову осінь кінчається тиха,
Не лишилося й краплі тепла.
Жовте листя обскубує вихор
І сумує верба край села.
Неприємна пора прив’ядання
У цей пізній безрадісний час.
День минає в тривожнім чеканні,
Огорнувши зажурою нас.

ДИПТИХ
1
Я постійно тебе засмучую.
Пробач мені, люба:
Мені ні з ким поділитися
Своєю печаллю.
2
Ти ще не знаєш,
Як сумує моя душа
Перед кожною зустріччю
 чи розлукою:
Холод огортає серце
І стискує його
Ніжними руками чекань.

ПРИКРІСТЬ
Забуваю твоє обличчя.
У майстерності Сну.
Куди я завітав за допомогою,
Не виявилося світлих фарб.

Даремно сподівався
на твоє терпіння –
Полотно лишилося незайманим.

СУЄТА
Дурні метелики,
Злітаючись на світло,
Ідуть у морок.
Засліплені думками нечестивими,
Їхній шлях повторюють люди.
* * *
Як холодно.
Любов схолола.
Коли проснусь – тебе не буде.
Забудь мене, як все забула.
А може ти і не любила,
Не щиро мовила «кохаю»?
Тебе не буде?
Хай не буде
Уранці дощ мене розбудить
І я надійно біль сховаю…

ОБРАЗА
Знаю:
Знову втечу я із дому
Під зелене розгілля ялин,
На галяві, здавна знайомій,
На снігу посумую один.
І вже потім,
Виходячи з лісу,
Дивуватися буду тому:
Чом так тяжко мені
І так тісно
Без людей і з людьми – одному.

Переклад з російської
Данила КОНОНЕНКА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2008 > Тема "Душі криниця"