|
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
#35 за 29.08.2008
АЗОВСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ В╤ЙСЬКО
╤СТОР╤Я
Через те, що у нас, укра╖нц╕в, славетних нащадк╕в Ки╖всько╖ Рус╕ та Запорозького козацтва, було викрадене та викреслене наше минуле, а деким ╕ зараз плюндру╓ться сучасне, дуже примарним вигляда╓ наше майбутн╓. Тому часом ста╓ жахливо, як багато не знають люди нав╕ть про не дуже давн╕ под╕╖, не ц╕кавляться сучасн╕стю. Але ще страшн╕ше, що дехто ╕ знати не хоче нав╕ть про т╕ ╕сторичн╕ под╕╖, як╕ стали хрестомат╕йною ╕стор╕╓ю.
Одн╕╓ю такою малов╕домою стор╕нкою ╕стор╕╖ ╓ створення, ╕снування та л╕кв╕дац╕я Азовського козацького в╕йська у П╕вн╕чному Приазов’╖ на меж╕ колись Тавр╕йсько╖ та Катеринославсько╖ губерн╕й у Бердянському пов╕т╕. Зараз територ╕я азовського козацтва на п╕вн╕чний сх╕д в╕д Бердянська под╕лена м╕ж Запор╕зькою та Донецькою областями. Принцип «под╕ляй ╕ володарюй» спрацював ╕ при радянськ╕й влад╕. На теренах Запор╕зько╖ област╕ нащадки азовц╕в ще, можливо, мешкають у селах: Благов╕щенське, Б╕лоцерк╕вське, Покровське, Старопетровське та Осипенко (колись найб╕льша станиця азовських козак╕в – Новоспас╕вська). На Донеччин╕ нащадк╕в азовц╕в ще можна зустр╕ти у селах: Захар╕вка, Стародуб╕вка, Старченково (колись Темря або Темрюк), Н╕кольське (Микольське або Кальчик). Можна знайти нащадк╕в азовц╕в на Кубан╕ та в гирл╕ Дунаю.
Ус╕ ми родом з дитинства. А ще з роду батьк╕в, д╕д╕в-прад╕д╕в, пращур╕в. У такого народу, як наш, нав╕ть ж╕нки геро╖чн╕. Серед нащадк╕в азовц╕в була така геро╖чна ж╕нка – Пол╕на Денис╕вна Осипенко, уроджена Дудник. Народилася 8 жовтня 1907 року в станиц╕ Новоспас╕вка, у 25 км в╕д Бердянська, у найб╕дн╕ш╕й хат╕. А в 1933 роц╕ (р╕к Голодомору) вона стала в╕йськовим льотчиком, зак╕нчивши тод╕ престижну, а зараз майже легендарну, Качинську ав╕ац╕йну школу б╕ля Севастополя. Пол╕на Осипенко – авторка к╕лькох м╕жнародних ж╕ночих ав╕ац╕йних рекорд╕в набору висоти та дальност╕ польоту по прям╕й. За перел╕т 24 – 25 вересня за маршрутом Москва – Далекий Сх╕д Пол╕на Осипенко разом ╕з подругами Валентиною Гризодубовою та Мар╕╓ю Расковою першими з ж╕нок Радянського Союзу нагороджен╕ орденами Лен╕на ╕ ╖м були присво╓н╕ звання Геро╖в Радянського Союзу.
Ось так╕ були нащадки азовських козак╕в!
Зруйнування 5 червня 1775 року царським в╕йськом Запорозько╖ С╕ч╕ ╕ л╕кв╕дац╕я В╕йська Запорозького не означало, що козацтво, яке майже 300 рок╕в було важливою ╕ яскравою стор╕нкою в ╕стор╕╖ Укра╖ни, вдалося викреслити з пам’ят╕ народу. Запорожжя нав╕ки залишилось уособленням духу свободи ╕ боротьби укра╖нського народу проти ╕ноземних загарбник╕в та експлуататор╕в. ╤ незабаром козацтво в╕дроджу╓ться на широких степових просторах м╕ж Дуна╓м та Кубанню у нових формах. Звичайно, частина колишн╕х запорожц╕в роз╕йшлася по сво╖х зим╕вниках, хуторах, селах та м╕стечках ╕ стала звичайними селянами або м╕щанами, через в╕с╕м рок╕в потрапивши в кр╕пацтво разом з ус╕╓ю укра╖нською людн╕стю. Адже саме у цей час удв╕ч╕ зроста╓ чисельн╕сть с╕льського населення, що проживало вздовж берег╕в Дн╕пра: в╕д Нового Кодака до Микитиного Рогу, тобто в╕д сучасного Дн╕пропетровська до Н╕кополя.
Але близько 5000 найнепок╕рн╕ших запорожц╕в покинули меж╕ Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖ ╕ втекли за Дунай, куди д╕сталися на човнах Дн╕пром та Чорним морем, за земл╕, що знаходились п╕д пануванням турецького султана Абдул-Гам╕да ╕ де, з дозволу турецького уряду, отримали право на поселення. Тут, у гирл╕ велико╖ ╓вропейсько╖ р╕чки, вони ╕ заснували Задунайську С╕ч. Спочатку на л╕вому берез╕ Дунаю, а пот╕м, за наказом турецького уряду, який намагався в╕ддалити колишн╕х запорожц╕в в╕д Укра╖ни, С╕ч було перенесено на правий берег. Тод╕ ж козаки склали присягу султанов╕. Кажуть, що коли султан звел╕в запорожцям-задунайцям присягнути на в╕рн╕сть Туреччин╕, то вони насипали у сво╖ чоботи принесену ╕з собою р╕дну землю й впевнено та гордо вимовляли слова присяги: «На чи╖й земл╕ сто╖мо, т╕й ╕ служити будемо».
Задунайська С╕ч збер╕гала деяк╕ риси Запорозько╖. Тут козаки вели в╕йськовий нап╕вчернечий спос╕б життя, через що ж╕нки не мали права входити до складу козацького товариства С╕ч╕. Кошовий не мав права бути одруженим. Так само, як ╕ на Запорожж╕, створювалися зим╕вники ╕ слободи, що населяли одружен╕ козаки-райя.
Задунайська С╕ч була майже коп╕╓ю Запорозько╖, х╕ба що до традиц╕йних господарських занять - землеробство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесла та лови, - додалося ще й сад╕вництво та вино- градарство. Ходили ╕ на зароб╕тки, як ╕ на Запорожж╕. ╤снувало також 38 курен╕в, як╕ носили т╕ ж сам╕ назви, що ╕ на С╕ч╕ в Укра╖н╕.
Була така ж виборн╕сть отамана ╕ орган╕в структури управл╕ння. ╤ хоч у Задунайськ╕й С╕ч╕ кер╕вн╕ позиц╕╖ належали старшин╕, але там не було кр╕пацтва. Це створювало в н╕й оазу вол╕ й свободи, яка, як магн╕т, притягувала де себе знедолених людей з Укра╖ни. В╕домо, що посланц╕ задунайц╕в та╓мно прибували в Укра╖ну ╕ повертались назад на чол╕ численних великих загон╕в вт╕кач╕в. Так, у 1779 роц╕ у м╕ст╕ Самарь було заарештовано колишнього запорожця Якова Савича Чорногора, який з╕брав трьохтисячний заг╕н ут╕кач╕в за Дунай. За р╕шенням суду, Як╕в Чорногор ╕ деяк╕ ╕нш╕ козаки, як╕ робили аналог╕чн╕ вчинки, були бит╕ батогами ╕ заслан╕ до Сиб╕ру.
Узагал╕, особливо спочатку, задунайцям жилося непогано. Але задунайц╕ були також зобов’язан╕ брати участь у в╕йськових операц╕ях, як╕ проводила Туреччина. Згодом ╖м все важче було нести службу в султана, який усе част╕ше намагався використати ╖х для придушення нац╕онально-визвольних повстань грек╕в, серб╕в, румун╕в, болгар та ╕нших народ╕в Балканського п╕вострова. Не бажаючи бути знаряддям у руках Оттомансько╖ Порти, частина козак╕в уже наприк╕нц╕ ХV╤╤╤ - початку Х╤Х ст. втекла на Укра╖ну, де почали формуватися козацьк╕ полки.
Але, незважаючи на р╕зн╕ обставини, Задунайська С╕ч мала великий вплив ╕ силу. Перебування запорожц╕в за Дуна╓м, зростання ╖хньо╖ сили й авторитету викликало занепоко╓ння в Рос╕╖. Адже за 50 рок╕в свого ╕снування Задунайська С╕ч стала реальною пол╕тичною силою, з якою треба було рахуватись рос╕йському урядов╕. ╤ це примушувало рос╕йську владу ставити питання руба: або знищити на Дуна╖ цю силу, або перетягти ╖╖ на свою сторону. У Рос╕╖ це вдалося, частина з них, в основному т╕, що не були родовими козаками, п╕ддавалися умовлянням царських агент╕в.
Так, наприклад, у 1806 роц╕ близько 500 козак╕в-задунайц╕в п╕д проводом ╤вана Губи та Хоми Бучинського перейшли на б╕к Рос╕╖ до рос╕йського генерала М╕хельсона. Вони були зарахован╕ до загону П╕дл╕сецького. У 1818 роц╕ дек╕лька десятк╕в задунайц╕в звернулися з проханням прийняти ╖х до Рос╕╖. 1825 року значковий товариш Ксавер╕й Чернявський прив╕в ╕з собою 100 козак╕в, як╕ оселилися в П╕вденн╕й Бессараб╕╖.
Завершальним етапом ╕снування Задунайсько╖ С╕ч╕ ╓ 1828 р╕к, коли вибухнула чергова рос╕йсько-турецька в╕йна ╕ задунайц╕ мусили вир╕шити питання: на чи╓му боц╕ ╖м битися?
Всупереч наказу султана Махмеда (Мухаммеда) ╤╤ останн╕й кошовий Задунайсько╖ С╕ч╕ Йосип Гладкий не виступив проти Рос╕╖, а навпаки, вступив у секретн╕ переговори з рос╕йським командуванням. Цим под╕ям передувала низка незгод не на користь задунайц╕в. Наприклад, п╕сля облоги Масол╕нги, в як╕й брали участь задунайц╕ на чол╕ з Семеном Морозом, греки потопили корабель, на якому поверталися 600 козак╕в ╕ сам Мороз ╕з Грец╕╖ у Стамбул. Ус╕ козаки, за винятком небагатьох, загинули у мор╕. На все козацьке товариство те нещастя справило надзвичайне враження, бо вони зрозум╕ли його, як Божу кару за пролиття християнсько╖ кров╕.
З ╕ншого боку, задунайцям треба було заздалег╕дь потурбуватися про свою долю ╕ можлив╕сть перейти на рос╕йський б╕к, оск╕льки попередн╕ в╕йни показали, що турки не можуть вистояти проти Рос╕╖. Можна було побоюватись, що Рос╕я забере т╕ земл╕, де сид╕ли задунайц╕, ╕ ╖м доведеться переселятися кудись далеко у Туреччину, де не буде вже н╕яких зв’язк╕в з Укра╖ною. Незважаючи на ус╕ негаразди, старий дн╕провський с╕човик Незама╖вський не погодився на пропозиц╕ю рос╕йського уряду. Спиняла його, головним чином, думка про долю, що чекала вс╕х ут╕кач╕в ╕з рос╕йсько╖ сторони, ╕ про тих земляк╕в, як╕ жили слободами й не мали змоги пере╖хати на рос╕йську сторону разом ╕з козаками.
«Не я на Дунай козацтво заводив, - казав Незама╖вський, - не я й виводити буду». А тим часом, на Покрову 1827 року в╕дмовився на- ново бути кошовим.
Охочих брати булаву кошового п╕д такий час було небагато, ╕ козацтво довго сперечалося, кого обрати отаманом. Почувши про такий безлад на С╕ч╕, п╕дняли голос селяни й почали галасувати, що хочуть мати за кошового Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному, Гладкий, був родом ╕з козак╕в Золотон╕ського пов╕ту Полтавсько╖ губерн╕╖.
Близько 1820 року в╕н, покинувши с╕м’ю, п╕шов до Одеси на зароб╕тки й там вчинив щось таке, що змусило його втекти на Дунай. Приписавшись на С╕ч╕ в Платн╕р╕вський кур╕нь п╕д пр╕звищем Бондаря, в╕н взяв участь у в╕йн╕ турк╕в ╕з греками, а у 1827 роц╕ був отаманом Платн╕р╕вського куреня. Як╕ зв’язки мав Гладкий ╕з задунайськими селянами ╕ з яких причин вони хот╕ли мати отаманом саме того, хто через п╕вроку в╕ддав ╖х на поталу туркам – нев╕домо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що, незважаючи на недовгий час свого перебування на С╕ч╕, зум╕в запоб╕гти соб╕ ласки на кош╕ ╕ в селах. Козаки не сперечались ╕з селянами, ╕ Гладкого проголосили кошовим. П╕сля обрання, а можливо, що й ран╕ше того, в╕н зав’язав в╕дносини з рос╕йським генералом Тучковим ╕, забезпечивши соб╕ з боку рос╕йського уряду панське становище та добре жалування, а вс╕м козакам ╕ вт╕качам з Укра╖ни - амн╕ст╕ю ╕ волю разом з родинами до к╕нця життя, Гладкий погодився перейти на б╕к Рос╕╖. Старе козацтво в╕н в╕дправив у С╕л╕стр╕ю, бо воно не погоджувалося з поверненням, а сам повернувся на С╕ч. Обставини сприяли Гладкому у створенн╕ задуманого.
Останн╕й день ╕снування Задунайсько╖ С╕ч╕ припада╓ на 9 травня 1828 року. Цього дня К╕ш, а також т╕ козаки, як╕ проживали по селах, разом ╕з ж╕нками та д╕тьми вирушили з насиджених м╕сць ╕з нам╕ром перейти на б╕к Рос╕╖. Тривала пропаганда рос╕йсько╖ сторони дала сво╖ результати шляхом об╕цянок повернення запорожцям ╖хн╕х прав та ╕нших вольностей. Очолив цей перех╕д кошовий отаман Йосип Гладкий. 30 (18) травня п╕д ╤зма╖лом 1500 (за ╕ншими даними 1000) задунайських козак╕в на чол╕ з Йосипом Гладким перейшли разом з╕ сво╖ми човнами на б╕к рос╕йських в╕йськ ╕ допомогли ╖м переправитися на правий берег Дунаю. На жаль, через скритн╕сть ця операц╕я була не до к╕нця продуманою. А реакц╕я турецького уряду на цей перех╕д була в╕дпов╕дною, унасл╕док чого турки жорстоко розправилися з тими козаками, що залишилися на Задунайськ╕й С╕ч╕, ╕ повн╕стю ╖╖ зруйнували. Колишн╕й запорожець-задуна╓ць Анан╕й Колом╕╓ць розпов╕в про люту помсту турк╕в тим, хто залишився у дельт╕ Дунаю. Населення було п╕ддано масовим репрес╕ям. Унасл╕док необдуманих д╕й Гладкого було знищено турками та молдаванами велику к╕льк╕сть тих козак╕в, як╕ залишилися у Добрудж╕. Рятуючись, багато козак╕в з ж╕нками ╕ д╕тьми т╕льки ╖м в╕домими шляхами д╕ставалися до ╕сторично╖ батьк╕вщини.
27 травня 1828 року було створено Запор╕зьке в╕йсько п╕д командою полковника Йосипа Гладкого, колишнього кошового Задунайсько╖ С╕ч╕. Задунайц╕ взяли участь у подальш╕й боротьб╕ проти турецько╖ арм╕╖ ╕ зробили св╕й внесок у перемогу Рос╕╖, заробляючи дозв╕л на повернення додому.
П╕сля повернення задунайц╕в на б╕к Рос╕╖ постало питання про м╕сце ╖хнього майбутнього поселення. На в╕йськов╕й рад╕ б╕льш╕сть козак╕в висловилась за при╓днання до Чорноморського козацького в╕йська. Ще 22 червня 1828 року Гладкий одержав дозв╕л по╖хати на Кубань ╕ оглянути земл╕ б╕ля Анапи. Та кошовий отаман не дуже був схильний до переселення сюди, де вже були поселення. У понизз╕ Кубан╕ - чорноморських козак╕в, а у верх╕в’ях - Кавказького л╕н╕йного в╕йська. Якби задунайськ╕ запорожц╕ переселилися сюди, то або ув╕йшли до складу Чорноморського козачого в╕йська, або до складу кавказьких полк╕в. В обох випадках, враховуючи в╕йськове звання Гладкого та його осв╕тн╕й р╕вень, найб╕льше, на що в╕н м╕г спод╕ватися, була посада одного з командир╕в полк╕в. Таке ╓днання з чорноморцями чи кавказцями позбавляло кошового того високого становища, яке в╕н мав, бо робило другорядною особою у в╕йську. У нього б тод╕ од╕брали булаву, а йому не хот╕лося бути нижче, н╕ж в╕н був за Дуна╓м. Тому Гладкий обира╓ ╕нший вар╕ант. Спочатку, коли ще тривала в╕йна з Туреччиною, в╕н упросив царя, щоб ╕з задунайських козак╕в було створено окреме козацьке в╕йсько, похваляючись, що тод╕ в╕н зум╕╓ з╕брати ще багато запорожц╕в з турецько╖ сторони. У 1829 роц╕ Гладкий ще додатково з ╕нших задунайц╕в сформував п╕ший запорозький полк, який на човнах служив у генерала Красовського ╕ брав участь у боях при облоз╕ С╕л╕стр╕╖ аж до завершення в╕йни.
За Андр╕анопольським мирним договором 1829 року Туреччина передавала Рос╕╖ гирло Дунаю ╕ сх╕дний берег Чорного моря, визнавала незалежн╕сть Грец╕╖, зобов’язалася надати автоном╕ю Молдав╕╖, Валах╕╖ ╕ Серб╕╖.
П╕сля цього, 1 жовтня 1830 року Гладкий в╕дв╕ду╓ графа Воронцова в Одес╕ з проханням переселити запорожц╕в до Керч╕. Але й з ц╕╓╖ зат╕╖ н╕чого не вийшло путнього. Перед цим Воронцов одержав в╕д керченського градоначальника пов╕домлення, що кращ╕ земл╕ тут уже роз╕бран╕ м╕ж грецькими колон╕стами. Натом╕сть, канцеляр╕я Воронцова надала в╕домост╕ про наявн╕сть в╕льних земель б╕ля Мар╕уполя, тому Гладкий призупиня╓ перех╕д до Керч╕. А Воронцов видав Гладкому уповноваження на оглядини цих земель. 12 жовтня 1830 року Гладкий ви╖хав з Одеси до Мар╕уполя. К╕ш же став на зим╕влю у Дн╕провському пов╕т╕ Тавр╕йсько╖ губерн╕╖ у селах: Ка╖ри, Любим╕вка, Рубан╕вка, Велика та Мала Лепетиха, що зараз знаходяться у склад╕ Херсонсько╖ област╕. У 1830 роц╕ при Гладкому нал╕чувалося 346 родин, з яких було 716 душ чолов╕чо╖ стат╕, 668 – ж╕ночо╖, 374 – бурлак╕в. ╤ще 557 козак╕в на сво╖х човнах залишалися на служб╕ при рос╕йськ╕й арм╕╖.
Гладкий тим часом оглянув так звану Бердянську пустош ╕ визнав ╖╖ придатною для поселення козак╕в. Тим б╕льше, що колись ц╕ земл╕ перебували у склад╕ Кальм╕усько╖ паланки В╕йська Запорозького. Центром ╖╖ колись було поселення Домаха б╕ля гирла р╕чки Кальм╕ус, на м╕сц╕ якого у 1779 роц╕ був заснований Мар╕уполь греками-християнами, переселеними з Криму.
5 с╕чня 1831 року Воронцов звернувся до в╕йськового м╕н╕стра Чернишова з проханням визнати земл╕ м╕ж Бердянськом та Мар╕уполем за запорожцями.
Цар Микола ╤ взагал╕ ставився до Гладкого дуже прихильно, задовольнив його бажання ╕, призначивши для вих╕дц╕в з-за Дунаю землю б╕ля Азовського моря, звел╕в ╖х називати Азовським козачим в╕йськом. А Гладкого призначив наказним отаманом.
П╕сля цього Гладкий з Одеси ви╖жджа╓ на Полтавщину за сво╓ю родиною. А в цей час серед запорожц╕в почалися хвилювання. Перш╕ негаразди були пов’язан╕ з необх╕дн╕стю випасу худоби. Адже у козак╕в ╖╖ було 2500 гол╕в, та ще 500 овець. Але м╕сцев╕ пом╕щики Кочубей та Рахман╕нов стали перешкоджати цьому випасу. Остаточно чашу терп╕ння переповнили нов╕ спроби повернення деяких запорожц╕в у кр╕пацтво. Запорожц╕ знову стали потроху т╕кати за Дунай, не чекаючи нового поневолення.
Зг╕дно з указом царя в╕д 5 серпня 1831 року про створення Азовського козацького в╕йська, в╕дбувся перех╕д задунайц╕в на в╕дведен╕ земл╕. Царський указ наказував поселити колишн╕х задунайських козак╕в на п╕вн╕чному узбережж╕ Азовського моря в╕д Мар╕уполя до Ногайська (зараз Приморськ) та Бердянська, щоб краще забезпечити цей в╕др╕зок прикордонно╖ смуги в╕д можливого турецького нападу.
Отримавши затвердження на земл╕ у Приазов’╖ т╕льки наприк╕нц╕ л╕та,
1 жовтня 1831 року переселенц╕ п’ятьма пох╕дними загонами вирушили у дорогу за маршрутом: Ка╖ри, Лепетиха, Водяне, Балак, Васил╕вка, Ор╕хово, Нов╕ Пологи, Гусарка, Захар╕вське, Новоспаське. Пройшовши 300 верст, козаки отаборилися по селах: Благов╕щенське, Темря, Захар╕вське, Новоспаське, Б╕лоцерковне, де мали перезимувати, щоб навесн╕ розпочати влаштування сво╖х господарств.
З тих п╕р як в╕йсько задунайц╕в вийшло з Буджаку, минуло чимало часу. Гладкому не т╕льки не вдалося зб╕льшити к╕льк╕сть п╕двладних йому козак╕в, але й т╕ козаки, яких в╕н хитрощами заманив ╕з Катирлеза та Вилкового, побачивши зм╕ну в Азовському в╕йську запорозьких порядк╕в, один по одному продовжували т╕кати назад, за Дунай. До 1832 року б╕ля Гладкого лишилося лише близько 200 його однодумц╕в. А щоб про те не стало в╕домо царев╕, в╕н мусив записувати в Азовське в╕йсько вт╕кач╕в, нав╕ть молдаван ╕ циган.
27 травня 1832 року був виданий указ Сенату у вигляд╕ «Положения о водворении козаков в Новороссийском крае». За цим указом запорожцям в╕дводилися земл╕ в Олександр╕вському пов╕т╕ Катеринославсько╖ губерн╕╖, так звана Бердянська земля к╕льк╕стю 43141 десятина ╕ додатково 4000 десятин, як╕ спочатку планувалося передати п╕д поселення ╕зра╖льським християнам.
Козаки отримували статус особливого козацького в╕йська, до складу якого також при╓днувалися м╕щани посаду Петровського (Петровський м╕щанський посад) ╕ ще 238 рев╕зьких душ з╕ сво╖ми землями у к╕лькост╕ 4000 десятин.
Зг╕дно з указом у розпорядження Новорос╕йського генерал-губернатора в╕дпускалося 50 тисяч карбованц╕в на облаштування в╕йська. Протягом десяти рок╕в уряд вид╕ляв кошти на амун╕ц╕ю ╕ зброю, а на випадок формування к╕нного полку козаки отримували коней за рахунок казни. Ус╕ кошти, як╕ отримували на територ╕╖ в╕йська в╕д торг╕вл╕ гор╕лчаними виробами, впродовж десяти рок╕в передавалися у в╕йськову казну. Козаки зв╕льнялись в╕д виконання земських повинностей. Параграф 15 «Положения» гласив: «С поселением запорожских козаков принять им наименование козачьего войска». Таким чином, це був, мабуть, останн╕й законодавчий акт, в якому влада вживала самоназву запорожц╕в. Тут безперечно ╕ те, що рос╕йський уряд намагався знищити ╕ саму назву «запорозьк╕ козаки», продовжуючи традиц╕ю, закладену ще у «Ман╕фест╕» цариц╕ Катерини ╤╤ про л╕кв╕дац╕ю С╕ч╕, який проголошував знищення «на будущее время и самого названия запорожских козаков».
Нарешт╕, у 1832 роц╕ Гладкий перев╕з усе в╕йсько на землю м╕ж р╕чками Бердою ╕ Кальчиком (Кальм╕ус). Там було вид╕лено у власн╕сть: наказному отаманов╕ Гладкому - 1600 десятин земл╕; полковникам та в╕йськовим старшинам - по 400 десятин, а ╕нш╕й старшин╕ - по 200 десятин. На решт╕ земл╕ було засновано станиц╕ Микольська (або Н╕кольська чи Кальчик) та Покровська. До складу Азовського в╕йська було включено: Новоспаське (Новоспас╕вське) поселення казачих селян, Стародубовська станиця (Стародуб╕вка), що була заселена козаками - переселенцями з Черн╕г╕всько╖ губерн╕╖, а також був переданий Петровський м╕щанський посад.
У 1840 роц╕ ╕снували так╕ станиц╕ Азовського в╕йська:
1. Петр╕вська – 778 чол. стат╕, 718 - ж╕ночо╖ стат╕.
2. Н╕кольська – 1430 чол. стат╕, 1339 - ж╕н. стат╕.
3. Новоспас╕вська – 1452 чол. стат╕, 1451 ж╕н. стат╕.
4. Покровська – 693 чол. стат╕, 621 ж╕н. стат╕.
5. Стародуб╕вська – 379 чол. стат╕, 370 ж╕н. стат╕.
Разом: 4732 чол. стат╕, 4489 ж╕н. стат╕.
Н╕яко╖ об╕цяно╖ запорожцям С╕ч╕ на Кальчику закладено не було. ╤з запорозького ж товариства, що вийшло ╕з Задунайсько╖ С╕ч╕, Йосип Гладкий став генералом ╕ заможним пом╕щиком, старшина – п╕дпанками, козаки ж – селянами.
Тому почасти мали м╕сце втеч╕ азовських козак╕в на стар╕ осел╕ до Туреччини чи на Кубань. Одн╕ т╕кали, як св╕дчив азовський козак Корн╕й Б╕лий, який повернувся за Дунай, тому, що сприймали Азовське в╕йсько як таке, де «козак╕в на москал╕в поперевертали», тобто почали перетворювати на солдат╕в. ╤нш╕, як Гнат Васильк╕вський, вважали, що Микола ╤ ╖х «у мужик╕в повернув», а хто хоче козакувати, щоб на л╕н╕ю йшли...» Ма╓ться на уваз╕ участь у в╕йн╕ проти горц╕в на Кавказ╕. Це була та частина задунайських запорожц╕в, яка не сприйняла втрати козаками ╖хньо╖ традиц╕йно╖ орган╕зац╕╖ й ╕сторичних прав. «Занапастив козацтво, одурив нас!» – казали вони Гладкому, якому вже не дов╕ряли. Про це, до реч╕, писав досл╕дник козаччини Р. Кондратович у сво╖й книз╕ «Задунайская Сечь по местным воспоминаниям и рассказам», що вийшла в Ки╓в╕ у 1883 роц╕.
У цей самий час почаст╕шали конфл╕кти козак╕в ╕з м╕сцевою владою. Це зумовлювалося тим, що б╕ля в╕йська оселилося до трьох сотень так званих бурлак╕в, або кр╕пак╕в – селян, як╕ колись втекли на Дунай, а пот╕м повернулись ╕з запорожцями на Укра╖ну. Олександр╕вський справник декого з них арештував, щоб повернути до пом╕щик╕в. Козаки зв╕льнили арештант╕в, ╕ Гладкий з великими труднощами владнав цей конфл╕кт. Втеч╕ козак╕в набувають усе масов╕шого характеру.
Таким чином, процес орган╕зац╕╖ Азовського козацтва був досить складним ╕ довготривалим. Бо з самого початку вони втрачали традиц╕йн╕ права ╕ вольност╕, а в╕йсько перетворилося на регулярну частину рос╕йсько╖ арм╕╖. Частина козак╕в, розум╕ючи це, намагалася повернутися на Дунай, що й зумовлювало част╕ втеч╕ азовц╕в.
Основна маса запорожц╕в, знову повернувшись за Дунай, оселилася б╕ля головно╖ дельти Дунаю, де згодом нал╕чувалося 37 поселень. Так на Дуна╖ знову з’явилась укра╖нська людн╕сть, але не було вже орган╕зац╕╖, були т╕льки рибалки без козачо╖ громади, без козацьких звича╖в ╕ побуту.
Азовц╕ у Приазов’╖, окр╕м станиць, заснували багато с╕л, хутор╕в ╕ нав╕ть к╕лька м╕стечок, поступово розселившись по п╕вн╕чному Приазов’ю, ╕ збудували Азовську флотил╕ю. Ц╕ козаки були повн╕стю зв╕льнен╕ в╕д податк╕в та повинностей, за винятком в╕йськово╖ служби. На цей час верховне кер╕вництво у в╕йськових справах належало Новорос╕йському генерал-губернатору, а у громадянських – бессарабському. Головна квартира Азовського в╕йська знаходилась у Петровському посад╕. Йосип Гладкий був отаманом до 1853 року, а пот╕м п╕шов у в╕дставку в чин╕ генерал-майора. П╕сля нього наказними отаманами були Антон Дяченко та Як╕в Барахович. П╕сля в╕дставки
Й. Гладкий оселився у м╕ст╕ Олександр╕вську (тепер Запор╕жжя), де й пров╕в останн╕ роки свого життя у скромному будиночку, який збер╕гся до наших дн╕в.
У 1866 роц╕ Йосип Гладкий помер в╕д холери ╕ був похований на старому цвинтар╕. На пагорбку вибито такий напис: «Генерал-майор Йосип Михайлович Гладкий. Козак Платниривського куреня. Последний кошевой отаман Запорожской, Задунайской Сечи. Скончался 1866 года». Нижче на тому пагорбку було вибито в╕рш Тараса Шевченка «Б’ють пороги», який найменше личить тому, хто подбав про скасування останньо╖ Запорозько╖ С╕ч╕. Могилу Гладкого зараз можна побачити на територ╕╖ Запор╕зького державного ун╕верситету.
За час╕в царя Миколи ╤, може, вищому рос╕йському урядов╕ справд╕ здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив справу, корисну Рос╕йськ╕й держав╕, за що й був обдарований царською владою. Але тепер, мало не через 170 рок╕в, ус╕м ма╓ бути зрозум╕ло, що сво╖м вчинком Гладкий завдав лиха сво╖м побратимам, як╕ невинно загинули за Дуна╓м в╕д помсти турк╕в, молдаван, румун╕в та молокан, та остаточно розпорошив славне козацьке лицарство.
У середин╕ XIX стол╕ття становище азовських козак╕в значно пог╕ршало. Тут встановлювалися кр╕посницьк╕ порядки. До того ж царський уряд намагався переселити частину козак╕в на П╕вн╕чний Кавказ, де завершувалась кривава в╕йна з волелюбними, як ╕ запорожц╕, горцями-чеченцями п╕д кер╕вництвом Шам╕ля. Це викликало невдоволення азовц╕в, чимало з яких повернулося до Туреччини. ╤ все ж 800 або 1000 с╕мей азовських козак╕в у 1862-1864 роках було силом╕ць переселено до станиць Анапсько╖ округи м╕ж Анапою та Новорос╕йськом, та у Закубання.
Решту ж навернули на поселенц╕в ╕ почали брати на службу в рос╕йське в╕йсько. П╕д час переходу на Чорномор’я азовськ╕ козаки ще визнавали себе нащадками запорожц╕в ╕ не хот╕ли виходити з╕ сво╖х осель на переселення, доки не понесли разом ╕з ними в╕йськов╕ клейноди. Коли ж на Кавказ╕ вони побачили, що ╖х оселяють не як в╕йсько - одн╕╓ю купою (компактно) з╕ сво╖м осередком, а м╕шають ╕з донцями, терцями та аз╕атами, то п╕дняли справжн╕й бунт. Невдоволення пол╕тикою царського уряду, а також тяжкою, невдячною службою призвело до повстання азовц╕в, яке було жорстоко придушене. ╤ т╕льки використавши в╕йсько, силою збро╖ уряд зм╕г досягти свого – виконати наказ начальства з примусового переселення. П╕сля поразки повстання цар Олександр ╤╤ видав указ в╕д 23 (11) жовтня 1865 року, за яким Азовське козацьке в╕йсько л╕кв╕дувалося, рядових козак╕в було перетворено на селян, а старшин╕ надано дворянство. Зброю, клейноди, флотил╕ю азовц╕в було передано Кубанському козацькому в╕йську. Деяк╕ козаки ще протягом трьох рок╕в переселялись на Кубань. 1867 року туди ж перевели ╕ в╕йськову канцеляр╕ю. Так безславно зак╕нчилася майже 35-р╕чна ╕стор╕я Азовського козацького в╕йська.
В╕ктор ТУРЧИН.
м. Джанкой.
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6275
|
СТО ╤СТОР╤Й ВИЗВОЛЬНО╥ В╤ЙНИ
«ТРИП╤ЛЛЯ. СПОЧАТКУ БУЛА ГЛИНА»
ПЕЧАТКИ НАШО╥ ДЕРЖАВНОСТ╤
РУСЬ – СПАДОК УКРА╥НИ
