Версiя для друку Обговорити в форумi

Цікаво, чи називають себе жителі Російської Федерації «маленькими росіянами», як то побутує в Україні відносно моїх співвітчизників? Це щоб не плутали: є у нас «великі» українці, себто заможні, що вчасно зорієнтувалися в житті, коли можна було за копійки придбати загальнодержавну власність, застосовуючи чужу для нас, «маленьких», а то і жахливу методику, і ось ми, кого «великі», зосередивши всі важелі влади в своїх руках, прирекли називатися «маленькими». Маленькі курчата, маленькі кошенята, - їх можна необачно розчавити, нагодувати або не нагодувати, залежно від того, як ми сподобаємось «великим».
Не надто вдалим мені здається і синонім російського «рядового гражданина» - «пересічна людина». Бо «рядовий» - це лише один із шеренги собі подібних, а нашого вже сікли, товкли, перетинали, нібито цей «маленький» українець вже побував під кованим чоботом когось із «великих». Є в цих словах, що тягнуть за собою певну асоціативну низку, щось принизливе, взагалі протипоказане моєму затюканому народові.
Ці роздуми навіяло на мене змагання, у якому спочатку визначалася десятка «великих» українців, а потім - один, найбільший. Якоюсь мірою конкурс визначив народні настрої, а якоюсь - просто став цяцькою в руках маніпуляторів. Не розумію, як можна порівнювати людину, що жила тисячоліття тому і про яку майже нічого не відомо, з нашим духовним велетнем Тарасом Григоровичем Шевченком? Чи тут знайшла своє продовження щойно порушена тема: Ярослав Мудрий - князь, а тому і великий, а Тарас Григорович - колишній кріпак... Втім, ще за радянських часів існувало понад 100 пам’ятників Т. Г. Шевченку в різних державах. Цікаво, а чи є хоча б один переможцю конкурсу - Ярославу Мудрому? Аби його визнали великим державником, політиком, полководцем або, навіть, парламентарем, я б не здивувалася. Це ж він, як відомо, дав наказ зібрати і систематизувати усі «неписані» закони і назвав їх «Руською правдою». Як повідомляє один із політичних словників, ці закони захищали інтереси владоможців (а хто б сумнівався, «великий» для «великих»). Відомо також, що Ярослав Мудрий полюбляв родичатися з чужинцями, поширюючи свій територіальний вплив. Але ж і ми це любимо: дружина Президента - з Америки, зять прем’єрки - з Англії, а до ПДЧ нас все одно не допускають.
Втім, я не сумніваюсь, що Віктор Андрійович палко любить Україну, де донедавна жила на селі його матуся-вчителька, де і сам він колись, певне, бігав босоніж. Це відчутно у всій його поведінці (інша справа, наскільки результати його дій бувають адекватними бажаним).
Отже, якщо обирати великого українця, то найпершим критерієм мало б бути його ставлення до своєї батьківщини, відданість їй, а вже потім те, що він зробив для неї та її народу.
Про стосунки «руського» князя з Україною говорити не буду - це безпредметно, а мотивація його популярності, подейкують, просто чергова операція по доведенню спільності слов’янського коріння, проведення своєрідного референдуму щодо українсько-російської єдності і нероздільності. Тож мусимо визнати, як і було запропоновано, за останні 1000 років (що вже казати про часи незалежності) рівноцінної особистості українська земля не народжувала.
Пасуть задніх, завершуючи десятку, Іван Франко і Леся Українка, обростаючи брудними казками недоброзичливців. Мені соромно, що ці політичні ігрища можуть позначитися і на ставленні учнів до кращих представників нашої нації. Дивитися «рекламний ролик» про Тараса Григоровича я взагалі злякалася. Достатньо було щоденних коментарів про те, що в ньому ми побачимо нашого генія гурманом і волоцюгою - звичайною людиною.
Не розгойдуйте кущ Бузини, шановний авторе цього телепроекту, пане Савіку! Зробити Тараса Григоровича простою («пересічною») людиною вам все одно не вдасться, хоч він й не був панського роду, і нашій новітній паноті, князям та тузам, можливо, почувається затишніше десь в аурі Ярослава Мудрого. Бо хіба ж їх можуть вразити народні страждання, які волають зі сторінок «Кобзаря» і які є запорукою процвітання окремих осіб.

...Латану свитину
З каліки знімають.
З шкурою знімають,
Бо нічим обуть
Княжат недорослих.

Це, звичайно ж, не про вас - нинішні «княжата» взуті в найвишуканіші витвори моди. Але, придбавши собі дипломи про освіту за гроші, вони навряд чи мали нагоду глибоко познайомитися з творчістю Тараса Григоровича і проголосували теж відповідним чином.
До речі, жодне тестування чи інша гримаса цивілізації не порятують ВНЗ від хабарництва, бо для цього потрібно дуже багато і дуже мало - просто добра воля, а не імітація якоїсь там боротьби. Щоб викорінити хабарництво, не треба створювати злочинцям захмарні зарплати, коли для цього є кайдани - значно дешевші та ефективніші. Бо ті, хто працює далеко від корита, не мусять голодувати, аби хабарникам нарешті занудило від грошей (все одно не занудить!).
Звичайно, що люди, які глузують над здоровим глуздом, «знешкоджуючи» хабарників, та їм подібні, за Тараса Григоровича не проголосують, бо він - їхній антипод, людина совісті і честі, для якої, як зазначив у вступному слові до одного з видань «Кобзаря» Павло Мовчан, «правда була першим принципом життя. Правда в слові, в помислах, у вчинках».
Та сьогодні слова «правда», «совість» і «честь» ми згадуємо все рідше і рідше. А, переглядаючи сучасну кінопродукцію, чуємо чи не щодня: «На першому місці  - бізнес», тобто найголовніше - здобути гроші. То чи проголосували б ті, хто вважає себе справжніми бізнесменами, за Тараса Шевченка, дотримуючись теорії якого можливо опинитися на голодному пайку?
То ж, як бачимо, спрацювали тут класовий і політичний моменти. А офіціантом при політичній кухні був зовсім не щирий українець у вишиванці. Нещодавно, коли обговорювалася проблема Д. Жванії з українським громадянством, ведучий програми «Свобода» Савік Шустер, чомусь прийнявши на свою адресу репліку щодо українського паспорта, так і жахнувся: «Какой украинский паспорт? Нет у меня никакого украинского паспорта!» То чи може перебувати на подібній посаді людина, що не має і боїться українського паспорта, попри всю свою показушну «об’єктивність»?
Ось чому, підсумовуючи результати вибору «великого українця», вважаю, ми перш за все з’ясували, скільки ж людей готові і гідні йти сьогодні шевченківськими стежками. І це попри те, що стражденне село, найближче Тарасу Григоровичу, навряд чи надсилало «есемески» на чиюсь користь. Голосували ті, хто при техніці, при настрої і не зневірився в усьому.
Кажуть, люди обирають таку владу, якої гідні. Таких обирають і кумирів. Нещодавно видавалася в Криму газета «Русская правда Шувайникова». Назва приємно перегукується з зібранням законів «Руська правда». Але Ярослав Мудрий за Шувайникова не відповідає. А ось ті, хто підпільно панує в Україні, можуть зарахувати в свій актив ще одну досить вдалу провокацію проти держави та ще й на державні гроші.
Тамара СОЛОВЕЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 04.07.2008 > Тема "З потоку життя"