Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ
ІМ’Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА ВІЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ ВІДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» ЗА ЙОГО ПУБЛІКАЦІЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-1933 рр., СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1937-1938 рр. СВІДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА ЦІННІ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬНІ, АВТОР РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУЄМО ВАШІЙ УВАЗІ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ЇЇ СОЛДАТА, УКРАЇНЦЯ, ПАТРІОТА...

(Продовження. Поч. у № 13, 15 - 25)
Табір цих знедолених дівчат з Радянського Союзу, а більшість з них були з України, знаходився зовсім поруч з фашистським концтабором Заксенхаузен. Замість відправки на свою Батьківщину їх більш ніж півроку тримали в такому ж, як і німецький, концтаборі, використовували, як і солдатів, як дармову робочу силу. Умови в їхньому таборі були нелюдські. А ще постійно викликали на допити в СМЕРШ, перевіряли, фільтрували, принижуючи людську гідність. Неначе дівчата поїхали в Німеччину по добрій волі. Адже радянська армія, її компартійне керівництво не захистили кордонів від ворога, тож безперечна вина у цьому керівництва СРСР.
Окрім праці на демонтажі, ми проводили військову підготовку з новоприбулими солдатами, які поповнювали полки. «Якщо хочеш миру - готуйся до війни», - говорили ще давні римляни. Мене призначили командиром відділення з десяти рядових, вчив їх стріляти, кидати гранати, колоти багнетом та іншим премудростям служби; передавав досвід, набутий у війні.
У липні 1945 року, в один із вихідних днів, на плацу були вишикувані всі полки 266-ї стрілецької Артемівської, Берлінської дивізії. В ті післявоєнні літні дні ми  навіть гадки не мали, що незабаром після закінчення Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років відкриється новий театр воєнних дій - уже на Далекому Сході, з Японією.
Перш за все, командир дивізії, Герой Радянського Союзу генерал-майор Фомиченко С. М. після короткого вступного слова вручив бойові нагороди за Берлінську битву солдатам, сержантам та офіцерам, які повернулися після лікування в шпиталях. Я отримав орден Слави ІІІ ступеня. Потім начальник штабу дивізії прочитав список солдатів, сержантів та офіцерів, в кількості 100 осіб, яким наказано було залишитися для проходження військової служби на території Німеччини у військах групи радянських окупаційних військ та радянської воєнної адміністрації. Дивізія в повному складі всіх полків, з’єднань передислоковується на територію Радянського Союзу для виконання особливих завдань, які будуть поставлені Ставкою верховного головнокомандування.
Так ми попрощалися зі своєю дивізією, своїм полком та проводили їх в далеку невідому дорогу. Особовий склад дивізії разом із військовою технікою: танками, самохідними артилерійськими установками, гарматами, мінометами, в т. ч. «катюшами», завантажили в ешелони, яким дали безперешкодну «зелену вулицю» і відправили на Далекий Схід, де готувалось продовження Другої світової війни, тепер уже проти Японії.
Радянський Союз на догоду антигітлерівській коаліції, зокрема американцям, та своїй власній агресивній політиці оголосив Японії війну. За весь період Другої світової війни, зокрема 1941 – 1945 рр., Японія чітко дотримувалась щодо Радянського Союзу на Далекому Сході нейтральної  політики. Жодного конфлікту з боку Японії за всі чотири роки не було. І на тобі - ще не навоювалися, ще мало загинуло солдатів у війні з гітлерівцями, ще не відновили з руїн народне господарство України, Білорусі, Прибалтики, Молдови, через які пройшла війна, що знищила на своєму шляху все, що тільки можна було знищити. Найкращі боєздатні дивізії, армії були відправлені із західного театру бойових дій на східний. Сталіну кортіло увірвати декілька Курильських островів, а солдатів йому ніколи не було жаль. Та цей злочин не тільки особисто Сталіна – це було рішення ВКП(б), його ЦК та Політбюро.
Отож, з вогню та в полум’я потрапила і моя 266-та стрілецька дивізія, мої друзі-побратими, однополчани - у війну проти Японії.
«Перемогу» над Японією прискорили американці, скинувши, за мовчазною згодою союзника – Радянського Союзу, атомні бомби на мирні квартали японських міст Хіросіма та Нагасакі, знищивши в смертельних муках десятки тисяч дітей, жінок, стариків - невинних людей. Одним словом, відбулася нечувана досі агресія, атомний терор.
Нашу 266-ту стрілецьку дивізію, над якою шефствував маршал К. Г. Жуков, командувач Першого Білоруського фронту, а після перемоги над Німеччиною - головнокомандувач групи радянських окупаційних військ, головний начальник радянської військової адміністрації в Німеччині (якого Сталін боявся і тому відсторонив від стратегічної діяльності), з Далекого Сходу передислокували на Колиму. Такі жуковські дивізії, армії являли собою небезпеку для Сталіна, тому їх розганяли подалі від Москви.
Мої однополчани з 266-ї на Колимі, в суворих умовах Півночі, чотири роки після війни несли важку військову службу, пов’язану з охороною репресованих політичних в’язнів, супроводжували баржі з політв’язнями, зазнавали всіх тягот, втрачали здоров’я, як і політв’язні.
Так були розпорошені й інші дивізії та фронтові бойові армії. Звичайно, я вважаю себе щасливою від Бога людиною, яка вижила завдяки прихильності моїх командирів. Бо замість продовження військової служби на території Німеччини могли мене відправити ще на одну війну та службу на Колимі, з якої навряд чи й повернувся б.
Ще в квітні 1945 року, коли в Берліні йшли бої, був виданий наказ першого коменданта Берліна, нашого командуючого 5-ї ударної армії Берзаріна М. Е. про перехід усієї повноти влади в руки військової адміністрації комендатури Берліна.
Як перша допомога радянського уряду в Берлін надійшло 96 тисяч тонн зерна, 60 тисяч тонн картоплі, 50 тисяч голів рогатої худоби, цукор, жири та інші продукти харчування для цивільного населення. Дуже вигідно було купляти прихильність німців до радянської «демократії», в той час, коли багатостраждальний український народ, напівголодним, в лахміттях замість одягу, віддавши чоловіків на війну, – жіночою працею, коровами орючи поля, тягаючи в шлеї борони, - волочив, серпами та косами жав, ціпами молотив весь хліб для Батьківщини. А комуністична радянська влада вантажила у вагони той хліб десятками тисяч тонн, доправляла в Німеччину як допомогу постраждалому німецькому народу. А хто ж більше за Україну тоді постраждав? То що ж це було? Продовження голодомору-геноциду в 1946 – 1947 роках? Чи не пора історикам-економістам підняти глибу документів тих років, докопатися, чому в Україні голодували діти, жінки, та ще й у 1946 – 1947 роках? Скільки померло людей голодною смертю, скільки колгоспників було засуджено радянським судом «за п’ять колосків»?
Не все було благополучним і серед вищого командного складу радянської армії. Так, 16 червня 1945 року загинув командуючий П’ятою ударною армією, перший комендант Берліна, Герой Радянського Союзу, генерал-полковник Берзарін Микола Ерастович. Як було повідомлено в некролозі - під час виконання службових обов’язків, в автомобільній катастрофі. Навіть командири і солдати сумнівалися в правдивості такої версії загибелі нашого командарма, який завжди вів свою армію в першому ешелоні на головному напрямку фронту. А в 1946 році «прибрали» головнокомандуючого групи радянських окупаційних військ – головного начальника радянської військової адміністрації в Німеччині, нашого командуючого Першим Білоруським фронтом. Разом з ним ще десятки генералів зникли з поля зору. Йшла боротьба за владу на вищому комуністичному олімпі.
Життєдіяльність населення Східної зони окупації регулювалася постановами та наказами радянської військової адміністрації, з 1949 р. перейменованої в Радянську контрольну комісію. В округах, містах, селах були створені воєнні комендатури, на які була покладена майже вся повнота влади, контроль за виконанням рішень Потсдамської конференції глав трьох держав: СРСР, США, Великобританії, забезпечення громадського порядку, виконання Закону про демілітаризацію Німеччини, яким заборонялося населенню зберігати та користуватися вогнепальною зброєю, в т. ч. і мисливською, лікарям – лікувати військовослужбовців радянської армії та багато іншого.
Щодо останньої заборони, то особисто мені довелося двічі, в екстремальних випадках, лікуватися в німецьких лікарів. У післявоєнний період моє тіло обсіли фурункули: на шиї, обличчі, голові. Скільки не лікували в санчастині іхтіоловою маззю - не допомагало. Під шкірою збиралася рідина, посилювалися головні болі, підвищувалася температура тіла. Дізнавшись адресу німця-хірурга в Коттбусі, я на свій ризик і страх взяв на трофейному складі шматок натурального какао, масла, цукру і з цим пакунком з’явився до хірурга. Звичайно, він боявся лікувати, та коли побачив мої фурункули в досить небезпечних місцях, а ще коли я виклав із сумки продукти, у хірурга на очах виступили сльози від побаченого. Вигукнув: «Майн Гот!» та сказав, що натурального какао з 1939 р. не тільки не пив, а й не бачив. Німці пили тільки ерзац-каву, ерзац-какао, замість цукру був сахарин, замість масла – маргарин і т. ін. Німець скальпелем розрізав фурункули, видавив залишки гною, наложив пов’язку, яку зробили ще в санчастині. Через тиждень від моїх болячок й сліду не залишилося. Навіть військовий лікар Нікольський не помітив сліду від зроблених розрізів, а покращення сприйняв на свою адресу - нібито допомогла іхтіолова мазь.
Ще лікувався у німецького дантиста, коли хворів цингою. Свої «коновали» лікували аскорбінкою, та моїм яснам це уже не допомагало. Дантисту також віддячив шматком какао, маслом та пляшкою лікеру. Після цього він завжди приймав мене не боячись.
Будучи на службі завскладом, я мав для користування трофейний мотоцикл без коляски. Друзі навчили мене, як ним користуватися, тож у вільний від служби час тренувався. До цього навіть на велосипеді не їздив. На все село Турію до війни було два велосипеди: один в мого двоюрідного брата Дмитра, батько якого працював завмагом, а інший велосипед, власної конструкції, був у Семена Кулинина, майстра на всі руки. Колеса були з прядки, все інше зробив сам, і на загальне кепкування односельців їздив до колгоспу на роботу.
У лютому 1946 р. зі своїм другом із Білорусії Хоткевичем вирішили позмагатися на мотоциклах. У нього був німецький «Цундап», у мене легкий ДКВ. Того дня на асфальті була ожеледиця, їхати було небезпечно. Та ввійшовши в азарт, не відставав від «Цундапа», але на повороті мотоцикл не встояв, ліг на бік, сповз в кювет, а я метрів п’ять «їхав» на своєму боці по льоду, та так, що моє галіфе протерлося до тіла. Після цього випадку за кермо свого мотоцикла не сідав.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 27.06.2008 > Тема ""Білі плями" історії"