Версiя для друку Обговорити в форумi

Українська Повстанська Армія - це унікальне явище у світовій історії. Український  народ, позбавлений державності, створив регулярну потужну армію, яка на території своєї землі понад дванадцять років (1942 - 1955) боролась з різними гнобителями за свою вільну, незалежну, соборну Україну.
Повстанці захищали свій народ від німецьких поневолювачів, які палили села, розстрілювали невинних людей, відправляли їх до Німеччини на каторжні роботи. Повстанці визволяли бранців з неволі, нищили цілі ешелони, що везли з України добро, не допускали окупантів на великі території нашого краю.
Упівці зайняли багато сіл Дубенщини, в яких два з половиною роки була справді Вільна Україна. Самі господарювали, ніхто не гнобив, ніяким німецьким порядкам не підкорялися. Німці боялись дальніх від району сіл, боялись лісів, і люди жили вільно, їх повстанці охороняли і вдень, і вночі, контролювали всю територію. Так було до 1944 року, до появи фронту. Вільну територію збомбили, пустили танки, попалили села...
Боровся з німцями, а потім з совєтами мій брат Петро Онищук, 1926 р. народження. Вдень і вночі охороняв разом з іншими повстанцями наших селян, їхні спокій та життя. З ним стояли в обороні с. Підбрусень сотні наших сільських хлопців, до яких приєднувалось все більше і більше оборонців з інших сіл. Молоді люди йшли та йшли у лави УПА. Особливої масовості Армія досягла, коли на нашу землю прийшли так звані «визволителі», коли почались масові арешти, «розкулачення», вивезення в Сибір, коли за пісню, за слово давали 25 років заслання. Боротьба з новим гнобителем посилилася. У нашому краї, на Рівненщині, де була створена УПА, задіяні були у боротьбі цілі родини. Усі мали доручення. Літні жінки і дівчата випікали хліб, шили одяг, взуття, лікували та доглядали поранених повстанців, брали в руки зброю та разом з чоловіками вели бій з ворогом. Дівчата були зв’язковими, медсестрами. Підлітки - і ті працювали у розвідці. Вояки Повстанської Армії користувались величезною підтримкою народу. Авторитет армії УПА все зростав, і ворогам не залишалось нічого, як оббрехати бійців, зробити наклепи, принизити перед людьми, використати найвишуканіші провокації та різні підступи, щоб знищити усю нашу воюючу молодь.
Боротьба була запеклою і страшною. Юнаки і дівчата відчайдушно йшли у бій, а було, що й гинули від останньої своєї кулі, щоб не потрапити на страшні катування ворогові. Пригадуючи загибель бойових товаришів, не можу не згадати без сліз пісні, створеної в ті роки:

Ой у лузі при дорозі
Червоні ружі розцвіли,
Ой там три брати молодії
За Україну полягли.
Їх було троє, і тільки  троє,
Мали гранати по одній.
Вони не знали,
що друг їх зрадив
Катам червоної Москви.
Кати криївку окружили,
Кричать:
«Бандеры, руки вверх!»
Хтось з хлопців крикнув:
«Слава Україні!
Ми не здаємось,
краще смерть!»
І три брати поцілувались,
Ніхто пощади не просив,
І там гранати
більш не рвались,
І скоростріл
більш не строчив...

Так боролись і гинули українські патріоти. У бою під селом Носовиця підірвався на своїй гранаті, знищивши чимало ворогів, Михайло Федорович Сиротинський, 1924 р., похований в с. Верби, але могила невідома. Загинули брати Павло та Федір Бурис (с. Рудки Демидівського району), тоді ж загинули Аполлінарій Бондарчук, Ананій Рафалович, Іван Біляк, Ананій Рожко, Іван Мартинюк з с. Дермань Здолбунівського району, могила невідома; жива дочка. В боях з енкаведистами загинув у 1945 році Федір Горощук із с. Підбрусень. Помер від ран у криївці після бою з енкаведистами Микола Атанасович Грищак, похований в с. Повча.
Гинув цвіт нації. Не знали ми тоді, що радянська імперіалістична влада йшла на різні підступи і злочини, щоб підірвати в народі авторитет повстанців. Були створені з військ МДБ та червоних партизанів спеціальні «псевдозагони», в які заохочували своїх же зрадників-бандитів, які чинили найжорстокіші терористичні дії.
Жорстокістю відзначились в наших місцях Сафат Панасюк та Семен Шаблій, які працювали в КДБ. Шаблія я добре знав. Він не раз бував у нас в хаті, приходив на вечерю, як й інші повстанці, як і мій брат Петро. А вдень - облава. Мучать матір, б’ють в живіт, допитують, де старший син, де криївка, а вона була у нас в хаті на трьох чоловік. Мені зв’язали руки, підвісили головою вниз, б’ють, під нігті голки пхають, пальці в дверях затискали. Ніхто не довідався нічого. Але брата мого не стало. Шаблій став станичним та відповідальним за збір продуктів, тобто «господарчим», звозив усе совєтам. З його вини хлопці-повстанці гинули постійно. Я знав у лісі всі криївки, носив хлопцям їсти, це було моє основне доручення.
Жорстокий ворог залив кров’ю нашу землю. Криниці закидав понівеченими тілами наших людей або навіть ще живими людьми. По наших селах є таких дванадцять криниць як свідчення злочинів провокаторів Семена Шаблія та Сафата Панасюка, які «надто добросовісно» виконували накази «червоної Москви».
Чи ж маємо право забувати загиблих та страшні неймовірні злочини комуністів, що масово знищували українців за палку любов до своєї землі, свого краю, за бажання бути господарями у своїй хаті, за бажання мати свою вільну Україну. Наша історія - це боротьба за волю. Ми повинні її знати, пам’ятати і передавати наступним поколінням. Нехай дух патріотизму, як і пам’ять, живуть вічно!
Володимир ОНИЩУК,
учасник боротьби УПА.
м. Дубно, Рівненщина.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 27.06.2008 > Тема ""Білі плями" історії"