Версiя для друку Обговорити в форумi

 З Олександром Мельником, автором ідеї Всеукраїнської виставки «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», я познайомився після того, як виставка побувала у Львові. Щоправда, знайомство було лише «телефонним», але ми домовилися, що неодмінно зустрінемося в Києві, познайомимось ближче. Ось тільки вирішили почекати – нехай виставка спочатку побуває на Донбасі…
 Мій інтерес до виставки був великий – бачив, що у Львові вона пройшла на «ура». Але як її сприймуть на Сході? Чи не шокуватимуть місцеву публіку полотна деяких українських художників? Бо значна частина картин просто руйнує усталені стереотипи радянської доби… А якщо донеччани зустрінуть виставку толерантно, то чому б не спробувати показати її кримчанам?
…І ось через два місяці після нашої телефонної розмови я знаходжуся у майстерні київського художника Олександра Мельника. Навколо – картини майстра, тому хочеться розпитати про деякі з них.

 - Пане Олександре, а як називається ця робота?
 - «Нестор і Сильвестр». Це наші літописці. Як відомо, Нестор писав, а Сильвестр редагував його записки. Ось бачите, тут Нестор знаходиться ніби в келії, в тіні, а фігура Сильвестра освітлена. І сам він ніби світлий, молодий, з великим творчим потенціалом, з вірою у світле майбутнє Русі… З готовністю на чистому сувої писати нову, світлу історію. Передумови для цього, як ми знаємо, були. Але ця мрія не здійснилася – все перекреслила татаро-монгольська навала. А потім – поляки, московити та інші загарбники…
 Але мрія була, щоб літопис був світлим, щоб світлою була наша українська доля.
 - Наш народ взагалі називають мрійливим. Без мрії важко жити. Але й «кувати» гідне сьогодення – справа не менш важлива. Тому з повагою ставлюся до цього проекту наших патріотичних художників. То як вам вдалося «прорватися» в Донецьк? Як вас зустрічали?
 - Передісторія така: першу виставку ми робили в Києво-Могилянській академії.
І робили на підтримку Ющенка. Ні музей український, ні Спілка не захотіли тоді нас підтримати. А києво-могилянці за цю ідею радісно ухопилися! Там же розмістився і один із штабів Ющенка, а також його прес-центр. Виставка розпочала свою роботу в жовтні, а закінчила в січні 2005 року. Її відвідали тисячі людей! Зокрема і донеччани. Мені відразу передали, що вони хочуть запросити виставку у своє місто. Але оскільки основний тягар організації цієї першої виставки ліг на мої плечі, то я був виснажений до краю. Тому і відмовив донеччанам.
 - Ну, це характерно для нас, українців. Хтось «тягне лямку», а допомогти нікому.
І багато добрих справ загинуло через це…
 - Під час другої виставки мені вже допомагали. І я сам потелефонував у Донецьк. Вони були раді прийняти нас, але виникли проблеми з транспортуванням картин. А вже в цьому році я домовився з Міністерством, і нашу виставку оформили як пересувну. Оскільки її приурочили до Дня Злуки, то зрозуміло, що варто було її показати і на Заході, і на Сході.
 Донецький обласний художній музей зараз очолює Галина Володимирівна Чумак. До речі, вона наполовину гречанка, активістка місцевого грецького товариства. А донецькі греки – родом з Криму, тому і вона якоюсь мірою кримчанка…
 - Вона «двічі кримчанка», бо прізвище «Чумак» говорить про те, що її предки по українській лінії їздили до Криму! Наша людина, одним словом…
 - Наша. Розмовляла зі мною гарною українською мовою, щиро вітала ідею нашої історичної виставки.
І про депортацію греків багато розповідала. І хоч ставлення Галини Володимирівни було дуже прихильним, я трохи нервував, адже серед робіт був портрет командира УПА Шухевича, багато картин присвячених Голодомору або таких, що засуджують більшовизм. А ще – знищення Батурина… Не всі донеччани сприймають ці теми.
 Але мої побоювання виявилися безпідставними. Виставку прийняли майже так, як у Львові. Проблема була лише в одному – виставка… не вміщалася. Тоді працівники музею зняли одну із своїх експозицій. Розмістили все.
 - Отже, донеччани підійшли до справи чесно. Бо могли б, посилаючись на тісняву, портрет Шухевича якраз і не вивішувати.
 - Ні, донеччани не хитрували. Та й ми з самого початку розставили всі крапки над «і». У нас була картина Романа Мініна «Загиблий шахтар». Зараз Мінін харків’янин, але родом він з Донбасу, до того ж, з шахтарської родини. Ось ми й аргументували: виставка ознайомила галичан із життям Донбасу, а в Донецьк ми привезли чимало картин, які відображали історію, а також систему цінностей українців Західного регіону. Я шкодував, що Роман не дав більше робіт на шахтарську тему. У нього є дуже сильні картини!
 До речі, на відкритті була присутньою Ніна Мурашкіна. Вона родом з Донецька, але зараз вчиться у Харкові. Донеччани були дуже раді, що їхні художники взяли участь у цій виставці. Відвідувачі добре сприйняли більшість робіт. Прощаючись із Донецьком, я сказав, що різниці між донеччанами і галичанами немає. Звичайно, різне ставлення до мови, але в іншому…
 Коли ще тільки вивішували картини, то нам допомагав їх переносити один з музейних працівників. За освітою він історик. Тому картини гетьманів на прізвище Дорошенко він не плутав, знав, що це онук і дід.
 А ще мене порадувало те, що на відкриття виставки приїхав Міністр культури Василь Вовкун. Прямо з аеропорту – до нас! У Києві свого часу він не зміг її відвідати, зате в Донецьку пощастило.
 - Отже, дійсність перевершила усі сподівання. Я побоювався, що без ідеологічних баталій не обійдеться.
 - Більшість відвідувачів дякувала нам із сльозами на очах. І Батурин, і картини та тему Голодомору сприймалися добре. Проте, запам’ятався комуніст, якого представили нам як… Тараса Григоровича Шевченка. Щоправда, сам він підправив: «Тарас Георгійович». А потім відразу пішов у наступ; мовляв, не вчіть нас, як було за радянської влади. Бо ми все це самі знаємо. Було важко, були недоліки, але був і позитив. Прості люди піднімали економіку, створювали колгоспи і жили з кожним роком все краще… І голод був не лише в Україні, але і в Росії, Казахстані… І своїх земляків-грузинів Сталін кидав до тюрем, коли це було необхідно, коли заслужили на покарання.
 Я відповів так: «Дійсно, в СРСР усім було важко. І українцям, і росіянам, і казахам, і грузинам. Але ж ви не згадуєте французів, англійців, чехів, шведів… Ви назвали лише тих, хто мав нещастя жити в комуністичному «раю». Отже, саме в комунізмі причина наших негараздів».
 До речі, я розповів пану комуністу про те, яким повним і рожевощоким приїхав мій дід з німецького полону у 1921 році. У краватці з інтелігентським ціпком. Як пан!
І відразу побудував собі хату.
 - А як він потрапив у полон?
 - Це сталося у 1914 році, тобто під час Першої світової війни. Взяли його до себе бауери, син яких воював у Росії. Це була своєрідна «компенсація». Був дід дуже працелюбним, тому господарі не могли ним нахвалитися! Просили, щоб залишався у них і був їм за сина. Слізно просили, коли отримали похоронку на свого рідного сина…
 Були приголомшені цією звісткою, а до мого діда вже встигли звикнути… Та дід мав уже кохану дівчину в Україні, нею була моя бабуся. Тому й відмовив старим. Але якими шляхетними були тоді німці, які не знали ні комунізму, ні фашизму! І подивіться ось на це фото діда, зроблене у 1921 році. Хіба видно, що він був у полоні?
 - Ніби з курорту приїхав.
 - Ось, бачите. А отой пан Шевченко сказав: «Не можна історію вивчати за фотографіями!» А чому не можна? Це документи епохи. І непогані. Особливо, якщо порівнювати їх із фотографіями згорьованих селян радянської доби. Особливо після «розкуркулення»…
 - Цей Шевченко був єдиним опонентом?
 - Ні, була ще одна сімейна пара. За іронією долі, вони також скористалися фотодокументами. Показали фото своєї бабусі, зроблене у 1933 році, коли вона відпочивала в санаторії недалеко від Донецька: «Посмотрите! Разве видно, что эта женщина голодает?» Такий у них був аргумент. Звичайно ж, діяли і санаторії, і курорти! Номенклатурники і номенклатурниці приїздили у костюмчиках і капелюшках, а їх ще з оркестром зустрічали. А діти під огорожею стояли і просили шматочок хліба… Я і сказав цій парі: «Не хваліться цим фото! Коли весь народ голодував, ваша бабуся від’їдалася». Тоді чоловік завдає «удар у відповідь»: «У нас, в Воронежской области, тоже был голод! Значит, и Россия голодала!»
 Довелося пояснити, що південь Воронежчини – це якраз регіон компактного поселення українців. Тому і там голод мусили організовувати! Як зробили це на Кубані та в деяких районах Поволжя.
 Зрештою, оці троє людей були винятками із загальної маси донеччан, які виставку зустріли дуже прихильно.
І музейні працівники нам дякували, бо таких великих виставок у них ще не було. Тим більше, всеукраїнських.
 - І все ж, якусь донецьку специфіку ви відчули?
 - Одна жінка, яка розмовляла російською, підійшла до мене і сказала, що вона українка. «Я знаю украинский язык. Но мой родной язык – русский». Зі мною, киянином, вона принципово розмовляла лише російською, але виставку сприйняла нормально.
 - Як ви гадаєте, ця російськомовність там залишиться надовго?
 - Принаймні, найближчим часом суттєвих змін не буде. Але як у вас в Криму виходить «Кримська світлиця», так і там виходять «Донеччина» та «Україна козацька». Мені дали декілька примірників останньої, а також телефон заступника головного редактора Василя Гуменюка.
 Познайомився я і з Галиною Чорною, головним редактором газети. Це дуже хороша людина! А її донька – український філолог. Такі люди є на Донбасі, і є певне українське середовище. Сподіваюся, з часом воно зміцніє, розшириться.
 - Хочеться дуже подякувати вам за цю ідею всеукраїнської виставки і за її послідовне втілення. А чи багато українських художників мислять так, як ви?
 - Чимало. Коли організовувалася перша виставка, я багатьом колегам ставив питання: «Чи не страшно? Чи не злякаєтеся?» Більшість відповідали так: «Сашко, ми і не таке витримували…»
 Тому я повністю довіряю побратимам. Це і Андрій Антонюк з Миколаєва, і Сергій Савченко з Одеси, і Віктор Гонтаров з Харкова, і Дмитро Стецько з Тернополя. Вони – кращі з кращих в Україні!
 - Як ви вважаєте, чи настануть часи, коли подібну виставку можна буде повезти до Криму?
 - Зробимо, обов’язково зробимо це! Наступна виставка поїде до Одеси і Запоріжжя. В цих містах багато сильних художників, і вони хочуть виставлятися. Потім будемо «прориватися» до Криму! До речі, той же художник, який зробив портрет Шухевича, готує портрет Степана Бандери.
 - І ви повезете його до Одеси?
 - Повеземо, чому ж ні?
 - Ну, тоді і Крим вам буде під силу! Будемо чекати з нетерпінням. Пане Олександре, а що це за картина – квіти серед снігів? І ваша фігура… А це, напевно, донька?
 - Так, ви вгадали, вона мені дуже допомагає… Ця картина символізує ідею: за будь-яких обставин, за будь-якої політичної погоди художник повинен творити, бути з народом, нести йому слово Правди. І неодмінно Красу!
 Сергій ЛАЩЕНКО.
 Київ – Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2008 > Тема "Душі криниця"