Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ
ІМ`Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА ВІЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ ВІДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» ЗА ЙОГО ПУБЛІКАЦІЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-33 рр., СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1937-38 рр. СВІДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА ЦІННІ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬНІ, АВТОР РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУЄМО ВАШІЙ УВАЗІ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ЇЇ СОЛДАТА, УКРАЇНЦЯ, ПАТРІОТА...

(Продовження. Поч. у № 13, 15 - 17).

 Дівчини, яка б мене проводжала, ще не мав, родичі далеко, та й в селі іде війна, а друзі-приятелі – то їх забирають разом зі мною. Мама дістала зі схованки трилітрову сулію бурякової горілки, старого жовтуватого сала – все, що зберігали для цієї оказії. Картопля, цибуля, часник, хліб – усе було своє, а розвідники дістали з НЗ американської тушкованої свинини, і всю ніч ніхто з нас не лягав спати. Розвідники згадували бої, своїх рідних, що десь чекають на них, та ще друзів-розвідників, яких втратили на дорогах війни. На прощання всі давали мені «цінні» поради, як поводити себе під час атаки на ворога, щоб не загинути в першому бою. Командир Юрков відверто порадив: «Краще йди, хлопче, в полкові розвідники: стріляти навчений, війну бачив наяву, сам не з боягузів. А там, на фронті, виконав бойове завдання - і дві доби відпочивай». (Та я бачив їхні відпочинки!). Разом зі мною були мобілізовані всі мої неповнолітні односельчани 1926 року народження, в тому числі Кузьма Драний, Михайло Нелюб, Володимир Хмара та інші, всього близько 26 осіб. Разом навчалися курсантами молодших командирів мінометних обслуг. Навчання проходило в екстреному темпі: вдень вивчали матеріальну частину зброї, потім тактичні навчання, стрільби, вивчення статутів, рукопашний бій, ходіння по азимуту, а вночі –
бойова тривога, марш-кидок на 10 – 20 км в повному екіпіруванні. В морозні дні примушували форсувати річку. Всі навчання були наближені до бойових дій на фронті. Годували нас, курсантів, за 9-ю наркомівською нормою, краще, ніж інших солдатів, але пайка, при такій інтенсивності навантаження, не вистачало. Добре ще й тепер пам’ятаю свого першого командира взводу лейтенанта Геруса: культурного, освіченого, справедливого офіцера. Йому ми були вдячні за отримані знання, які так пригодилися в боях на фронті.
 Після півторамісячного навчання разом з Михайлом Нелюбом, Володимиром Хмарою, молодшими сержантами, ми були зараховані в першу маршову роту на фронт. Нас завантажили у вагони-телятники з опаленням «буржуйками» - і вперед. Дорогою нас декілька разів обстрілювали та бомбили німецькі літаки. Везли нас на фронт через Москву. Добу тут стояв ешелон, водили нас у їдальню, годували. Бачили над Москвою протиповітряні дирижаблі, які загороджували небо від німецьких літаків.
 Довезли нас до фронту. Зустрічали нас командир 1323-го стрілецького полку майор Молчанов та начальник штабу майор Хомяков, які й розповіли нам про бойовий шлях полку 415-ї стрілецької дивізії. Начальник штабу запитав: «Чи є добровольці на поповнення полкового розвідувального взводу? Хто бажає служити в полковій розвідці, - три кроки вперед». Всі три туріянина – я, Михайло та Володимир, першими вийшли зі строю, бо це питання було між нами вирішеним ще в Турії. А добровільно визвалися ще й тому, що війну ми знали не з кіно та книжок. Війна була в нашому селі, ми бачили, як відступали війська, як наступали, пережили німецьку окупацію, майже два місяці фронту в селі, а ще бомби, міни, снаряди, кулеметні черги, все це взнали на собі. Крім того, були у винищувальному батальйоні під час фронту в селі, переховувались від німецьких людоловів, бо й для цього потрібна була мужність та неабиякий хист. А навчаючись в полковій школі курсантами, ми загартувалися, нас готували як майбутніх розвідників.
 З дня зарахування в розвідвзвод ми уже собі не належали. Розвідку не можна порівнювати ні з якою іншою військовою службою на фронті. Насамперед нам влаштували екзамени на знання та уміння користуватися стрілецькою зброєю, як вітчизняною, так і німецькою; знання бойового статуту піхоти, вміння кидати гранати, витривалості в ходінні та бігу, силових прийомів та володіння при захисті ножем-фінкою, пістолетом; вміння користуватися компасом та ходити по азимуту, користуватися біноклем, польовим телефоном, бусоллю, користуватися ракетницею, запам’ятовувати кольорові сигнали ракет, паролі своїх військ, мати добрий зір та слух, вміти користуватися мапою-кілометрівкою, знати техніку мінування та розмінування, вміння надати першу медичну допомогу при пораненні, винести пораненого чи загиблого через бойові порядки противника. Фронтовий закон розвідника не дозволяє залишати вбитого чи пораненого розвідника на ворожій та нейтральній території. Пам’ятати, що полонений ворог («язик») має бути доставлений командуванню виключно живим. Розвідник повинен знати, як скласти командуванню донесення про виконання бойового завдання. Нас вчили володінню собою в екстремальних ситуаціях: під час небезпеки потрапити в полон до німців бути готовим холоднокровно вистрелити собі в скроню або підірвати гранату біля скроні, розвідник не має права здаватися живим в полон, надто багато секретів йому довірено. Ці аксіоми ми запам’ятали, бездоганно виконували і екзамен склали нормально.
 Нам видали автомати ППШ, по два запасних диски з патронами, фінки-ножі. Особисті пістолети кожний розвідник мав добути в німців самостійно. На завдання кожен брав з собою по дві гранати. Всі власні документи, листи ми здавали на збереження в штаб полку. В полкову розвідку не брали бійців, які мали на тілі татуювання.
 Мої друзі Нелюб та Хмара вступили в комсомол ще в полковій школі, а я залишився не комсомольцем, бо при вступі потрібно було говорити правду про репресованого в 1938 році мого батька. Та десь через місяць-два нашої служби в полковій розвідці, коли вже не раз ходили на бойові завдання, «гуртом» брали «язиків», в нашу землянку прийшов комсорг з політвідділу дивізії на зібрання розвідників в умовах переднього краю. Тоді й запитав політрук в нашого взводного командира: «Хто ще не є комсомольцем у взводі?» Командир показав на мене: «Король ще не вступив, не було часу через постійні бої». На що політвідділець запропонував, уже при ньому, записати мене комсомольцем. Що взводний і вчинив. Отак, без зборів, моєї заяви та голосування я став членом ВЛКСМ, не відкриваючи при цьому таємниці про батька.
 Після України мої фронтові дороги пролягли сусідньою Білорусією й запам’яталися важкими боями в генеральній операції «Багратіон». В липні 1944 року наш 1323-й стрілецький полк 415-ї стрілецької дивізії отримав наказ командування: зупинити просування вперед, пропустити через свої бойові порядки частину сил 212-ї стрілецької дивізії, а нашому полку зосередитися в районі Христоболовичі. В даний район було завезено боєприпаси та продовольство. В цей день стояла спекотлива погода. Нам було дозволено купатися в Прип’яті, що було інтригуючою несподіванкою, бо ми знаходилися зовсім близько від переднього краю фронту. Та все стало нам зрозумілим, коли ми побачили на Прип’яті плаваючі зелені кущі, які в подальшому виявилися… бронекатерами Дніпровської флотилії. Для нас стало зрозуміло, всі офіцери, сержанти і червоноармійці полку відчули, що на нас чекає рейд в німецький тил, а це завдання хоч і небезпечне, але почесне ще й тому, що вибір командування випав саме на наш 1323-й стрілецький полк.
 11 липня 1944 року о 23.00 колона бронекатерів рушила до Пінська. Ми, полкові розвідники, були розміщені на першому бронекатері разом із саперами та стрілецькою ротою. Командування полку та штаб пливли на останньому бронекатері.
 Полкові розвідники, сапери, зв’язкові та стрілецька рота висадилися на берег і зразу ж вступили в бій з невеликими групами німців, які не очікували таких «дорогих» гостей-десантників. За нами слідом, не зупиняючись, висаджувалися штурмові групи з інших бронекатерів. Ми захопили плацдарм і, не гаючи часу, під покровом ночі розпочали штурмувати квартали ще сонного міста. До нас приєдналися стрілецькі роти капітана Стаценка, які забезпечували наші тили. Десь о третій годині ночі наш 1323-й стрілецький полк оволодів більшою частиною Пінська, а вранці 12 липня була організована оборона, перекриті дороги, вулиці: ми готувалися до атак ворога. Гітлерівці великими силами атакували наші позиції одночасно з декількох напрямків. Ми опинилися у важкій обстановці: без гармат, самохідних артустановок, без танків та БТРів, оборонялися тільки стрілецькою зброєю.
 На ранок 13 липня наш полк тримав жорстку оборону і відбивав безперервні атаки німців. Ціною великих втрат та мужності солдатів всі атаки були відбиті. Великих втрат зазнав і ворог. Останню атаку наш полк відбив десь уже вночі 14 липня 1944 року. На допомогу нам форсували Прип’ять полки нашої 415-ї дивізії - 1326-й та 1321-й. І хоча німецькі війська ще тримались, та їхній повний розгром був невідворотним. На всіх напрямках наступу ми гнали фашистів з Пінська, ще до цих днів нам не знайомого, але рідного. Місцеві люди, а серед них було багато й українців, допомагали нам в усьому чим могли: приносили їжу, молоко, картоплю. О 6-й годині ранку бійці та командири 415-ї дивізії повністю очистили місто від німецьких окупантів.
 Нашому 1323-му полку було присвоєне звання «Пінський Червонопрапорний» - поодинокий випадок, що полку надавалося таке звання. У десантній операції та визволенні Пінська брав активну участь і я, на той час молодий полковий розвідник, отримавши в останній день штурму легке осколочне поранення та контузію. Лікувався в санроті полку, бо після взяття Пінська війська 61-ї армії, в тому числі наша дивізія, продовжили наступ на Брест, який теж після важких боїв був визволений. Про безпосередню участь нашої 61-ї армії у визволенні Бреста нагадує погруддя нашого командарма, генерал-полковника Бєлова, споруджене вдячними громадянами міста.

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2008 > Тема ""Білі плями" історії"