"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
#16 за 18.04.2008
«ДОБРОГО РАНКУ, ТАТУ...»
Надвеч╕р’я... Доок╕лля - ан╕ шелесне н╕що. Така тиша, мов туго нап’ята струна. ╤ нараз з чийогось розчиненого в╕кна на гор╕шньому поверс╕ житлово╖ висотки розкрилю╓ться п╕сня во╓нних л╕т, яку, либонь, транслювало обласне рад╕о. Бо десь уже зб╕гав час наближення до св╕тлого Дня Перемоги. А якраз ц╕╓╖ пори, зазвичай, ╕ звертаються до арсеналу мелод╕й фронтових л╕т. А мен╕ чомусь подумалося про ╕нше: чому й справд╕ ми здеб╕льшого не лише част╕ше звичного згаду╓мо п╕сн╕ тих далеких рок╕в, а що найприкр╕ше, що й про ветеран╕в кривавих бо╖в на шляху до Перемоги? Якраз напередодн╕ святкування цього найсв╕тл╕шого дня ╕ ще в саме свято намага╓мося засв╕дчити свою високу прихильн╕сть ╕ доброту до сво╖х визволител╕в... А вже другодн╕ по святкуванню ота увага знову завол╕ка╓ться туманом певного призабуття. ╤ живуть т╕ покал╕чен╕ солдати-журавл╕ сво╖ми проблемами, над╕ями, спод╕ваннями сам на сам ╕з собою. ╤ так аж до чергового святкування Дня Перемоги, якщо вже поталанить комусь дожити. Бо ж з кожним роком ╖х усе р╕дше й р╕дше залиша╓ться пом╕ж нас живих. От чому треба пам’ятати про них, бо ж уже наймолодшим витязям фронтових дор╕г сьогодн╕ л╕та на дев’ятий десяток кожному завернули. Пересотуючи думки, мен╕ пригадався один вельми ц╕кавий в╕рш, на жаль, геть з╕терлося з пам’ят╕ ╕м’я та пр╕звище автора. Одне лиш пам’ятаю, що ним була ж╕нка, котра сп╕знала пово╓нного сиротинця, коли вже й не стало на б╕лому св╕т╕ ╖╖ мами. А д╕вчинка все посилала й посилала на адресу польово╖ пошти листи батьков╕ нев╕дь-куди. Вона була д╕вчатком, як тато йшов на битву з ворогом. А невдовз╕ й похоронка над╕йшла в казенному конверт╕ й мама, пригаду╓ д╕вча, ревно плакала-голосила. Вже з роками д╕вча зрозум╕╓, що його сп╕ткала сир╕тська доля, як ╕ багатьох ╕нших ╖╖ ровесник╕в, з ким у перш╕ роки пово╓ння вона й потрапить до сиротинця. А таких було сила-силенна перших рок╕в по в╕йн╕. Бо ж ╕ доль сир╕тських було не зл╕чити. Пригадую, що один з таких сиротинц╕в був ╕ в нашому район╕ - в сел╕ Круподеринцях, у колишньому графському помешканн╕, де з наступними роками ╕ донин╕ знаходиться загальноосв╕тня школа. Одним ╕з виховател╕в був у цьому притулку для сир╕т Петро С╕кальський, який згодом працював ╕нспектором в╕дд╕лу народно╖ осв╕ти в район╕. Так ото в╕н розпов╕дав якось, що тамтешн╕ хлопц╕ й д╕вчата, котр╕ осирот╕ли, втративши батьк╕в чи то на в╕йн╕, чи вже й перших рок╕в пово╓ння, н╕як не йняли в╕ри, що нема╓ серед живих ╖х ╕ тому потайки писали листи й б╕гали до поштових скриньок, аби в╕дправити в безв╕сть. Було боляче душ╕ спостер╕гати за цими д╕тьми, яким так хот╕лося мати батька-мат╕р, котр╕ не зазнали пестощ╕в ╕ ласки батьк╕всько╖. Десь отак посилала т╕ листи на вже давно л╕кв╕довану польову пошту й авторка рядк╕в поетичного листа, який, либонь, назавше вкарбувався мен╕ в пам’ять:
«Доброго ранку, тату... Доброго, доброго... Груша твоя за хатою Суму╓ рожевим голубом. Ранок тепло розхлюпу╓, В росах чалапа╓... Мати в город╕ гупа╓, Грушки оббива╓ сапою».
Писалося, зв╕сно, ще т╕╓╖ пори, коли донька мала щастя бути поряд матер╕. Але це вже було, як над╕йшла сумна зв╕стка про загибель батька на фронт╕. Д╕вча нав╕ть до школи не ходило, коли не стало батька. Це вже з роками дочка писатиме отак╕ поетичн╕ листи на польову пошту батьково╖ Пам’ят╕! То буде узагальнений лист од сотень, тисяч отаких, як вона, знедолених сир╕тською самотиною, хто зостався на б╕лому св╕т╕ зовс╕м одиноким, без будь-яко╖ р╕дн╕. А якщо й десь вона була в когось, то не зовс╕м поохочували пригортати до себе зайву сир╕тську долю, бо ж ╕ свого горя в кожного вистачало. Образний осмуток груш╕ за хатою, котра «суму╓ рожевим голубом», - то пам’ять лебед╕ючого дитинства, котре безжал╕сно розхристала в╕йна, кинувши на поталу подальшу долю п╕дл╕тка-д╕вчати. ╤ тепер все, що тримала пам’ять раннього дитинства, так вол╕лося вилляти на пап╕р у отому посланн╕ поштою Пам’ят╕. Бо ще в н╕й незгибим╕сть почутт╕в до мами, котру отак запам’ятала донька, як вол╕лося вималювати образним словесним натхненням у рядках одкровення:
«...С╕да╓мо на призьб╕ з мат╕р’ю - Сонце с╕да╓ поруч. - Найб╕льшу залишимо татов╕, - Це мати про грушку говорить. ...А з вулиц╕ кличуть розмови У поле маму... ╤ грушка лиша╓ться знову На призьб╕ незаймана...»
Мен╕ багато розпов╕дали по селах люди, що дехто ╕з вд╕в солдатських десятки рок╕в залишали в домовленому м╕сц╕ ключ од вх╕дних дверей хати, спод╕ваючись, що ось-ось може вернеться з дор╕г нев╕домих годувальник с╕м’╖ - батько, чолов╕к, чийсь син, або ж дядько чи брат... Але ж ╖м вороття не було. ╤ вже ось котрий десяток л╕т вишумову╓ запахущими бузками переможна весна, а ще де╕нде в чеканн╕ геть посив╕л╕ вдови, д╕ти... Мен╕ якось пов╕дала Галина Пижук, моя близька сус╕дка по вулиц╕, що в ╖хньому сел╕ на Ямп╕льщин╕ (саме зв╕дт╕ля вона родовим кор╕нням), овдов╕ла ж╕нка, що не дочекалася з в╕йни двох син╕в, мало не до останн╕х дн╕в свого земного життя, власне, допоки руки спроможн╕ були тримати голку, вишивала сво╖м синочкам сорочки. Довгими зимовими ночами не склеплювала мати пов╕к, а все гаптувала полотно сво╖м вдовиним осмутком, вкладала р╕вними стебельцями узор до узору, аби синам була вт╕ха... А потому те шиття дбайливо вкладала до скрин╕ в над╕╖, що колись ще сини все-таки зодягнуть мамин╕ сорочки... А авторка в╕рша, над яким оце сотаю сво╖ роздуми про в╕чне ╕ одкровенне, писала-посилала у в╕чн╕сть листи над╕╖, спод╕вань на повернення дорогого тата. У тих листах так проз╕рно говорила донька самим серцем ╕з батьком.
«...Ой, ск╕льки ж лягло покос╕в На давн╕ окопи, тату! Вже сива постукала ос╕нь У гост╕ до матер╕... Лягла на обличчя зморшками, Печаллю обс╕ла душу, А мати щодня тривожно На призьб╕ лиша╓ грушу...»
╤ за цими рядками душевного болю й розпуки знову одл╕тали в невороття листи доньки, котр╕й так хот╕лося виспов╕датися перед пам’яттю батька. Коли ж в╕н ╕шов на священну битву за долю В╕тчизни, донька була ще геть безпорадною, аби змогла б осягнути все лихо, що нараз сталося в ╖╖ дол╕. А з роками, вже усв╕домивши те, що принесла ╖й безжал╕сна доля, вона бодай у такий спос╕б прагнула наговоритися з батьком. Бо ж не хто ╕нший, як в╕н же посадив оту грушу за хатою, от╕ груш╕, що росли на город╕, котр╕ мати оббивала сапою. Як тут не звернути увагу на оту образн╕сть авторського сприйняття св╕ту, с╕льського побуту, серед якого й промайнуло дитинство доньки, тут ╕ зустр╕ла першу самост╕йну стежину, якою й спровадила ╖╖ доля в самост╕йне життя. ╤ зараз вона найб╕льше жила тим, що могла уявно, рядками поез╕╖ полистуватися з батьком, з його невгасимою ╕ безсмертною пам’яттю через гони далеких л╕т.
«...Доброго ранку, тату... Доброго, доброго... Груша твоя за хатою Суму╓ рожевим голубом...»
Ск╕льки ж ╖х ще з в╕домими ╕менами й без╕менних по б╕лому св╕ту сплять у братських могилах, у одиноких похованнях на узл╕ссях, у чистих полях... А д╕ти через десятил╕ття все надсилають ╕ надсилають ╖м листи... Одв╕чний переклик покол╕нь пово╓ння, яке ще довго буде оповите серпанком осмути, бо ╓ ще жив╕ серед нас живих вони - Свято╖ Перемоги Витяз╕, кому судилося здолати шаленого ворога, вистояти, не похитнутися п╕д шквалом вогню ╕ пронести св╕том невгасиме полум’я кумачеве стяга Перемоги. Едуард ПОД╤ЛЬСЬКИЙ, журнал╕ст. м. Погребище над Россю (В╕нниччина).
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5805
|