Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

 В Україні та світі широко відзначається 90-літній ювілей видатного письменника і громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара.
 Великий Українець зробив неоціненний внесок у скарбницю рідної культури та суспільні процеси вітчизни. В лихий час гноблення українського Слова та переслідувань поборників правди радянською імперією Олесь Терентійович Гончар був визнаним авторитетом у боротьбі за духовність. А своїм романом «Собор», який з’явився в апогеї руху шістдесятництва, зроби справжній виклик Системі. «Собор» будив національну свідомість українців, кликав і кличе до духовної непокори, ось уже чотири десятиліття відроджує у серцях прийдешніх поколінь непроминальну історичну пам’ять вільнолюбивого народу на одвічних козацьких теренах. Роман був офіційно заборонений 20 літ, радянська ідеологічна «машина» влаштувала безпрецедентне шельмування твору та його автора.
 Багата літературна спадщина Олеся Гончара виражає цілу епоху життя України в ХХ столітті. Письменник є класиком новітньої української літератури, новатором художньої думки і неперевершеним стилістом, тонким знавцем мови, хто все життя її леліяв і самовіддано оберігав.
 Незалежна Україна вдячно береже пам’ять про ті моменти, коли мудрістю та прозорливістю Олеся Гончара благословлялися і діяльність Народного Руху України, і заснування Товариства української мови та «Просвіти», і тріумфальні результати історичного Референдуму про нашу державну самостійність, коли Олесь Гончар набатно провіщав: «Україно, день твій гряде!»
 Саме Олесеві Гончару народ доручив вітати напутнім словом першого Президента вільної України. Тож коли у 1995 році українці прощалися з улюбленим письменником і провідником духу, такі символічні слова промовив на траурному мітингу В’ячеслав Чорновіл: «Кажуть: для того, щоб зрозуміти великих, потрібна історична відстань. Це правило не поширюється на нашого дорогого Олеся Терентійовича. Нам відстань не потрібна. Ми знаємо, що нас залишає Людина велика, Людина невмируща, яка назавжди буде записана на скрижалях української історії... Олесь Терентійович був хрещеним батьком Народного Руху України...».
 У 3-томному виданні «Щоденників» Олеся Гончара, виданих 2001 року вірною соратницею і дружиною Валентиною Данилівною Гончар, є такий запис: «Січовик заповідав класти в могилу - під голову - сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Твою зорю»... (12.01.1982).
 Нині, в ці ювілейні дні, «Кримська світлиця» вирішила повернутися до витоків письменника Олеся Гончара. Пропонуючи увазі читачів один із перших його творів, написаний після повернення із війни - новелу «Модри Камень», ми попросили прокоментувати цю публікацію відому письменницю Марію Зобенко, лауреата державної літературної премії імені Олеся Гончара.

Марія ЗОБЕНКО:
КОЛИ ТОРКАЮСЯ СЕРЦЕМ НОВЕЛИ-ПЕРЛИНИ, ПЕРЕД ЗОРОМ ПОСТАЮТЬ ТРИ КАРТИНИ...
 
КАРТИНА ПЕРША. Чарівний парк у центрі Дніпропетровська, на правому березі нашої великої ріки. Козацький сад, закладений тут, у колишньому поселенні Половиця, осілим запорожцем Лазарем Глобою ще в ХVІІ столітті!..
 Навесні 1946 року в цім саду так несподівано і романтично відбулося перше публічне читання новели «Модри Камень». Письменник-фронтовик Олесь Гончар приніс свій твір у редакцію обласної газети «Зоря», а молода журналістка Наталка із відділу культури запропонувала колегам і автору піти гуртом до сусіднього парку, до розквітаючих дерев і квітів. Чула не раз зворушливий спомин від неї самої, уже пенсіонерки: як натхненно читав новелу мужній і вродливий Олесь Гончар, як заворожено слухали його редакційні працівники, а ще ж приєдналися до їхнього творчого гурту і чимало городян, хто відпочивав на зеленій алеї чи навіть переходив через парк у своїх справах... Мелодійна оповідь підкорювала силою авторської віри в перемогу Краси і Любові над силами Зла. «Хай щезнуть потворна війна і розбрат, хай гуде блакитний дзвін Весни і Миру!» - читалося в поглядах присутніх на незвичайній прем’єрі «Модри Каменя» у цій «весняній аудиторії»! Справді, картина гідна пензля художника!
 Олесь Гончар прибув із війни у Дніпропетровськ, де народився, до рідної сестри, не мав родини, з малих літ лишився сиротою і зростав на Полтавщині у бабусі. І прожив у сестриній хатинці на лівобережній Ломівці трохи більше року - з 25 листопада 1945 до 13 січня 1947. Притому загартований фронтовик вирішив три важливі завдання своєї долі. Успішно екстерном закінчив Дніпропетровський університет, і був запрошений до аспірантури в Інститут літератури в Київ. Зустрів серед студентства свою майбутню дружину Валентину Данилівну. Здійснив могутній старт у літературі, написавши класичні твори - новелу «Модри Камень» і романи «Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага» (відомі як трилогія «Прапороносці»). То був прекрасний час, незважаючи на післявоєнні труднощі!.. Сказати б хоча, що студентові О. Гончару доводилося щодня йти 12 кілометрів пішки в університет, витрачаючи по 2 - 3 години, а взимку - ще й навпростець через крижаний Дніпро!
 За Олесем Гончаром всіма визнавалося лідерство - і в навчанні, і в творчості!
 Але... саме на такі яскраві українські індивідуальності, хто мав гідність, силу волі і перспективи, репресивною сталінською командою вже розпочалося безпощадне полювання.
 
КАРТИНА ДРУГА. Це вже уявляється не лагідний, обнадійливий травень. А вересень - з пронизливим холодом і безжалісним раннім морозом на ще живі рослини... «Наді мною несподівано гримнула гроза. Та ще звідки, та ще яка!» (О. Гончар).
 Тривала обласна нарада молодих письменників. Олесь Гончар, як завжди привітний і усміхнений, в кітелі з орденськими планками, зайняв місце серед ровесників. Очевидно, сподівався світлих оцінок: адже надруковано вже кілька його оповідань в газеті «Зоря», а новела «Модри Камень» - в журналі «Україна»!
 Проте враз із трибуни пролунали дикі звинувачення молодому письменникові. «У драматичний (для мене) 1946 рік секретар обкому Дунаєв у своїй доповіді наліпив студентові страшний тоді ярлик «буржуазного націоналіста».
 - Хто це, хто? - напружився зал.
 - А ось він сидить серед вас.. Нєкій Олесь Гончар.
 А зав. російською кафедрою проф. Сойфер, виступаючи, вже й статтю підвів для автора «Модри Каменя»: шлюб з іноземкою (хоч про шлюб і не йшлося) трактується як... зрада батьківщині». (11.04.1993).
 Учасник наради згадує, що тримався Олесь Гончар тоді достойно і виважено заперечив: «Це внутрішній діалог героїв про кохання, а про зраду тут не йдеться». Молодь репліками теж підтримала друга, але атмосфера погромів у літературі та хапання «чорними воронами» фронтовиків прирікала на чорні думки і безвихідь.
 «Я виходжу в світ з тавром на лобі. ...Я паралізований. ...Не пишу, звичайно, нічого, робити взагалі нічого не можу, цей удар для мене був тим тяжчий, що він із-за спини, я його ніколи не сподівався. Очевидно, все це відіб’ється і на долі «Альп», і взагалі на долі. Підтримки чекати нізвідки, кожний озирається» (02.09.1946).
 Втім, здається, самі небесні сили надали таку допомогу.
 Буквально за кілька днів Павло Тичина на вересневому пленумі СПУ благословив Олеся Гончара: назвав «Модри Камень» перлиною, а талановитого автора поставив в ряд з Михайлом Коцюбинським, Шолом-Алейхемом і Максимом Горьким. А також у ті дні прийшов лист від редактора «Вітчизни» Юрія Яновського, який схвалив «Альпи», повідомив про друк роману в листопаді. Та страшне випробування згадувалося Олесеві Терентійовичу до кінця життя: «Завгородній пише: «Попав би такий кримінал «зрада Батьківщині» слідчому КДБ, чого б він вимагав від трибуналу Олесеві Гончару?»
 І правда. Дивно, чому КДБ тоді не вчепилось до мене, маючи такий публічний донос від проф. Сойфера? Мабуть, завадило те, що невдовзі Яновський надрукував у Києві мої «Альпи» і молода слава всі тодішні доноси заглушила...
 Позникали «аки обры» учасники тодішніх цькувань. Зате з’явились інші - ватченки, грушецькі, нові кадебешники взялись поповнювати досьє.
 І так - у вічнім протистоянні - минало життя».
 
КАРТИНА ТРЕТЯ. Перечитувала новелу «Модри Камень» восени 1996 року. І раптово перед зором постала балетна вистава! Мимохіть співставила: це ж ювілейні півстоліття новели, і саме місяць вересень, коли її, таку чисту, осяяну світлом небес, розпинали на нараді.
 Три складові чудового виду мистецтва - балету - ніби самі собою враз яскраво виокремилися. РУХИ. МУЗИКА. КОЛЬОРИ.
 Справді, Гончарівська новела вся ніби зіткана із дієслів. Тереза замріяно «танцює» серед рідних скель, чекаючи на Весну і Кохання. Хлопці-розвідники три доби блукають у страшних горах, зриваючись в сніжні прірви, ніби виконують якісь «сальто-мортале», як потім жартують уже в теплі в лісниковій оселі.
 Музика закоханих душ! Кольори домінують контрастні: чорне і біле - як чорна проклята війна, як біла надія добрих і мирних людей, незалежно від національності...
 Ідея балету за новелою «Модри Камень» (як своєрідний начерк для лібрето) опублікована в моїй книзі «Українське небо Олеся Гончара».
 Можливо, серед талановитої молоді Криму або в іншому куточку України знайдуться ентузіасти - композитор, хореограф, балетний колектив, хто втілить ідею в життя?!
 Сильна художня енергетика новели «Модри Камень» потверджує думку про безсмертя творчості Олеся Гончара.
м. Дніпропетровськ.

ОЛЕСЬ ГОНЧАР
МОДРИ КАМЕНЬ
НОВЕЛА
 
І
 Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз.
 - Терезо! - гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.
 - Терезо!
 А ти посміхаєшся комусь.
 Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір’ях, і облизане каміння сміється до сонця.
 - Терезо! Кого ти виглядаєш?
 А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.
 - Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю!
 Високе небо над тобою гуде од вітру, мов блакитний дзвін.
 
II
 Куди ти задивилась? У що заслухалась?
 Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за причілка било снігом і засипало мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір.
 Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу.
 - Просім, хто ви?
 Що мені казати? Хто ми?
 - Свої, - кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість води ми їли сніг. - Свої, - хриплю я щосили.
 Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об шибку.
 - Мамо, то руські!
 Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.
 Я загасив ліхтарика і сказав завісити вікна.
 Мати світила лампу, а сірник дрижав у її руці. Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна.
 Я стидався дивитись на твої білі стрункі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх весь час.
 Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов’язка.
 - Так оце такі... руські?
 - А якими ви уявляли?
 - ...Такими...
 Ти простягла мені свою білу руку. А мої були мокрі, червоні, незграбні, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.
 - Хто у вас буває?
 - Днесь нікого, пане вояку, - озвалася мати.
 Вона стояла біля кахельного каміна і дивилась на мене сумно.
 - А по кому ви носите траур?
 - По нашому Францішеку, - каже мати.
 - По Чесько-Словенській республіці, - кажеш ти. Виходжу надвір, минаю кошару, в якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від скирти сіна відділяється Ілля, білий, мов привид. Замерз, лається і питає:
 - Що там?
 - Можна.
 - Брати й баян?
 - Давай.
 Знову заходимо до кімнати. Побачивши плитку, Ілля всміхається, ставить біля дверей свій «баян», обтрушується, здивовано вслухаючись у співучу словацьку мову.
 - Так ми ж дома! - вигукує він вражений. - Я все розумію!
 - Ми також вас розуміємо. Ми словаки.
 - Нарешті кінчилось оте «нем тудом»*, - каже Ілля. - Ми наче знову на батьківщині.
 Мати вказує на нашу скриню біля порога:
 - Що то маєте з собою?
 Ти догадуєшся:
 - Радіо.
 - Радіо! - сплескує мати руками. - Просім пана - не треба, не треба його в господі! Ви будьте, а його не треба. Від нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францішека.
 Її син Францішек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та умкнули й Францішека. В минулий четвірок розстріляли його на кар’єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник собі, та й годі! А також взяли з дому та погнали германам рити шанці. Просім пана, не треба нової біди.
 - Мамаша, - втішає Ілля, - воно німе.
 - Не треба, панове вояки!
 Ілля бере рацію й волочить її з хати.
 Тепла хвиля дихає на мене від каміна, варить, як спирт. Чую, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережності ми за три доби ні разу не розвели вогню. Ми то плазували в камінні, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звідки видно було ще далі - в тилу - всі батареї противника. Викликаючи час від часу «Симфонію», передавали їй, що треба. З обачності часто змінювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах між горами, особливо вночі, ми щоразу зривались у якісь прірви. Якби було менше снігу, ми, мабуть, поскручували б собі в’язи. А так лише пороздирали руки, позбивали коліна, подерли халати і, - що найприкріше, - пошкодили рацію.
 - Ось до чого доводять ці сальто-мортале, - сумно констатував Ілля, остаточно переконавшись, що рація не заговорить.
 Але головне завдання все ж було виконане, і цієї ночі ми вирішили перебратись до своїх.
 Ти налила в таз теплої води. Я розмотував свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не слухались.
 - Давайте я!..
 Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти віддирала закривавлений бинт. Віддерши його, кинула десь у куток, а мої руки, попарені і якісь легші, зав’язала своєю марлею, сухою та м’якою.
 - Просім, панове з Руська, до нашого словенського столу, - каже мати. - Гаряча кава.
 Ти подавала.
 - Просім ще єдну кварту, - казала ти, коли я випив. - Ми ж вас так довго чекали... товаришу!
 І пильно дивилася в вічі, і я виразно чув, як ти входиш до мого
серця.
 
III
 Куримо - спимо - хилимось. Шістдесят годин ми не змикали очей.
 - Спіть, я стану на варті, - кажеш ти.
 Ми сміємось і встаємо з канапи.
 - Кам?** - дивишся ти благально.
 - Не маємо часу, Терезо.
 Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця. «Молиться», - думаю я.
 - Мамаша, - каже Ілля, - ми ще прийдемо!.. З «катюшами» та гарматами. Я поставлю вам новий приймач, і ви будете слухати весь світ!
 - Дай-то бог! - шепоче вона. - Террі, проведи панів вояків.
 Ми виходимо в сліпу вітряницю, залишаючи за собою в кімнаті і світло, і тепло, і людську ласку.
 Далеко внизу, як у підземеллі, гримить, не вгаває фронт. Туманні каламутні заграви жовтіють за Модри Каменем. Модри Камень - це по карті. «Мудрий Камінь» називають містечко бійці, бо довго не можемо його взяти. Праворуч і ліворуч нього стоять висоти, як бастіони.
 Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу. Над шосе зупиняємось, мов над білою прірвою. Внизу, по дорозі, чорніють німецькі машини, і шофери стрибають довкола вогню, розмахуючи руками. Білі завії снігу вихряться при світлі багаття.
 Ти розповідаєш, як краще добратись до млинів, і, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання.
 - Як ви ся іменуєте?
 Тонка рука, вся зіткана з чутливих живчиків, дрібно тремтить і гріє всього мене. Коли я глянув у цей момент на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі.
 - Ми ще зустрінемось, Терезо. Ми не можемо не зустрітися!
 Ти стояла задумавшись.
 - Маю гадку, що це сама доля звела нас тутко.
 - Ти будеш чекати?
 - Хай пан бог видать, що буду.
 
IV
 Я вернувся.
 Уже Модри Камень був наш, і шосе наше, і наші гори. Ще здалека я побачив, що на вашому подвір’ї нема нічого. Чорніло згарище, і голий димар підіймався над ним, як сурма великого горя.
 Підійшовши ближче, я побачив матір. Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною.
 - Добридень вам, - сказав я.
 - Добридень, - відповіла вона і знову зігнулась над своєю роботою. Вона мене не впізнала.
 А коли я їй нагадав, хто я, мати видивилась на мене, і її зібгані безкровні губи засіпались. Вона похитнулась, схопившись рукою за кахельний камін, який тільки й зберігся від цілої хати. Виплакавшись, розповіла:
 «Вони прийшли наступного дня вранці шукати мого мужа.
 - Він утік від робіт, - кричали поліціянти, - і був уночі тут!
 - Не був він тут, - відповіла Тереза.
 - То зла неправда, - кричали ті. - Ми виділи ноги на снігу. Ти сама проводжала його з кимось до гостинця, бо лишила там і свої дрібні сліди! - Та й почали все перекидати і на горищі, і в хижі, і в кімнатах, потрощили посуд і знайшли той закривавлений бинт.
 - Чия це кров? - прискіпались вони.
 - То моя, пане поліцаю, - сказала Тереза. - Я була втяла собі руку.
 - Кажи дурням! - залементували вони. - Свіжа кров! Тут були партизани! Як почув це слово старший шваб, що був з ними, то одразу сказав:
 - Ходи з нами! - І повели Терезу на Мікулов.
 Я ледве встигала за ними на гору. А вона йде перед них і не плаче, та тільки раз по раз оглядається.
 - Вертайтесь, мамуньо, - каже, - бо вам тяжко іти горі.
 А як зіходили на кряж, вона все частіше озиралася назад.
 - Чого ти туди пнеш очі? - кричали ті.
 - Я хочу надивитись на Модри Камень.
 - Маш там каваліра?
 - Мам.
 І зійшли на самий хребет до шосе, де воно повертає на Мікулов, і вже ось-ось наша сторона щезне з очей. Стала моя Террі біла-біла і пильно дивиться сюди, в наш край. А вони гонять:
 - Іди!
 - Панове, хай подивлюся ще єдину хвилю. Хай візьму Модри Камень на пам’ятку з собою.
 - Ти не на вєсніцу дивишся, - зауважили вони. - Ти в інше глядиш. Де ще маш каваліра?
 Я теж бачу, що вона дивиться в інше.
 - Ей! - раптом вжахнувся один, наче вжалений. - Вона глядить на Руське!!!
 Та й ударили оба канчуками. А вона руками канчуки відбороняє, а сама все глядить-глядить. А вже видно було звідси, як далеко внизу, на виднокрузі, стріляють руські...
 Хопили її попід руки і кинули перед себе. Штовхали, та підганяли, та грозили:
 - Не оглядайсь!
 А вона мовчки втирає кривавицю з обличчя та все-таки оглядається.
 - Гей, січи її! - крикнули ті і погнали бігцем.
 А я спіткнулась, бігши за ними, та впала на камінь, та й ниділа там уже до ночі...»
 
V
 Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне?
 Ти - як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. Бачу вже їх не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься - небовий ключ.
 Ти виходиш на дерев’яний різьблений ґанок у білій легкій сукні з чорною пов’язкою на рукаві і дивишся вниз, за Модри Камень, де колись пролягала наша оборона. Тепер скрізь уже поросла буйна трава. Вже через колишню нейтральну зону їдуть по асфальту словаки спокійними волами. Ідуть і дивляться, як підводиться з землі, пнеться до сонця, росте виноград, потоптаний, розстріляний тоді.
 В такі години ми часто зустрічаємося з тобою і, сівши на теплому камені, розмовляємо.
 Тереза. Де ви так довго були?
 Я. Уже все закінчилось. Тепер я вже не піду від тебе.
 Тереза. Ніколи?
 Я. Ніколи.
 Тереза. Як це гарно, що ми будемо завжди разом! Я так довго чекала вас після тої зимової ночі: мені здається, що не менше, як тисячу літ!
 Я. А мені здається, що я стільки ж ішов до тебе після тої ночі.
 Тереза. Нарешті ми знову зустрілись! Дайте мені вашу руку. Ви відчуваєте, як та тисяча літ перемістилась перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь від такого багатства!
 Я. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.
 Тереза. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!
     1946
 * Не розумію (мадярськ.).
** Куди (словацьк.).

Олекса ЮЩЕНКО
ОЛЕСЮ ГОНЧАРУ

Над Альпами підніс він знамено –
Не відцвіте, не полиня воно.
Він Перекоп узяв, як Таврію пройшов,
З Людиною в степу мандрує знов.
Світ полюбив і сонця шлях високий,
Взяв олівець в дорогу і – неспокій.
Співає славу людові-герою,
Що поруч, не за казкою-горою,
Але читач, як сонячна гора,
Стоїть за щире слово Гончара.
1959 р.

Данило КОНОНЕНКО
МОВ ТРОНКА У СТЕПАХ…

Коли цвітіння настає пора,
Коли весна смичком струмка заграє,
Тоді ми з днем народження вітаєм
Славетного Олеся Гончара!
Олесь Гончар – сумління України,
Любов пречиста.
Пісня і зоря.
По духу вірний правнук Кобзаря,
Великий син великої родини.
Він наш увесь.
Він твій митець і мій.
Улюбленець вкраїнського народу.
Він – втілення думок його і мрій,
Палкий поборник правди і свободи.
Він порохом важких доріг пропах,
Він – із тривог і болю.
Весь – неспокій!
Його душа – мов тронка у степах,
Його душа –
 Собор надій високих!
Ущух Циклон.
Та вогник – пломенить!
І бригантина в мандри вирушає,
До Берега Любові завертає,
Де майстер і тривожиться, й не спить!
Бо вже ж цвітіння настає пора.
Бо вже весна на кобзі сонця грає…
Вся Україна славить і вітає
Свого Співця – Олеся Гончара!
Квітень 1993 р. (вірш написано до 75-річчя О. Гончара).

Петро РОТАЧ
ЗОЛОТОКРИЛЕ
СЛОВО ГОНЧАРА
Пам’яті письменника

В наших душах слово правди сіяв,
Закликав проснутись ницих сплюх…
Не відійде, не подаленіє
Його образ, його світлий дух!
Буде він Собором височіти
На далекі і близькі світи,
І нова Вкраїна свіжі квіти
Не забуде сину принести.
Він для неї пильнував на чатах,
Гідність боронив її всякчас,
Слово Гончара золотокриле
Надихатиме на творчість нас!
м. Полтава, 16 липня 1995 р.

Олександр БІЛАШ
О. ГОНЧАРУ

Як Вас любили всі, Олесю!
І я між них у тім числі.
Чи то в Карпатах, чи в Одесі,
Чи на Дунаї, чи на Пслі –
Здається, що нема землі
Чи навіть закутка глухого,
Де б не яснились Ви на тлі,
Що ґрунтувалося для Бога.
У Вас тепер одна дорога…
До неї йшли Ви навпростець.
Вже ні одна пересторога
Не віщуватиме кінець.
Як Вас любили всі, Олесю!
Здається, навіть вороги…
Бо Ви були як чисте плесо
Серед болотної нудьги.
Нехай покриють незабудки
Останній шлях, останню путь.
Щоб Ваші всі слова-набутки
Лишились нам на незабудь…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2008 > Тема "Українці мої..."