Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
  КОРОТКО ПРО АВТОРКУ
  Гумницька (Павловська) Анастасія (літературний псевдонім Настка Ковалівна) народилася 1935 року на Тернопільщині. За фахом - педагог, Заслужена вчителька України, автор і співавтор підручників з української літератури для учнів. А ще ж за покликанням душі і серця - письменниця, авторка новел, оповідань, нарисів, книги «Крихти вкраденого Кременя». Лейтмотивом творів Настки Ковалівни є боротьба українського народу проти всіх окупантів.
  Найтепліше слово - про борців за волю України. Людей, які мають причетність до певних подій та образів, уже нема в живих. Отже, конкретні дійові особи з творів Настки Ковалівни уже вписані в мартиролог українства. Авторка залюбки надає місце серед своїх героїв живим своїм сучасникам, які також причетні до державотворення.
  Пропонуємо до уваги читачів оповідання-нарис авторки зі славного міста Левів - Львова - Настки Ковалівни (Анастасії Гумницької), яке вона разом зі своєю книгою надіслала до «Кримської світлиці».

  Високодостойні українці-світличани посеред моря окупаційної кривди!
  Схиляю свою сиву голову перед вами й усіма подвижниками українства у Криму. Ваша «Кримська світлиця» та її «Джерельце» так ретельно інформують і так мистецьки тримають руку на пульсі нелегкого буття півострова, що й мені, львів’янці, надзвичайно цікаво бути вашим читачем. Ви зуміли зробити сув’язь всеукраїнського масштабу державотворення з кримським... Саме тому постійно передплачую вашу газету.
  Як учитель, сердечно дякую пану Данилові Кононенку за постійний контакт зі школярством. Дуже вже цікаві у Криму українські філологи - безумовно,  й поети!
  З вашого дозволу - висилаю вам свою книжечку «Крихти вкраденого Кременя» та «Вісник». Може, якісь матеріали згодяться вам чи українській гімназії (школі)?
  Відразу прошу вибачення, якщо мій дарунок недоречний... Та він од щирого серця!
  З глибокою шаною,
  Анастасія ГУМНИЦЬКА,
  викладач української мови й культури українського мовлення,
Львівська область.

АРХАНГЕЛ ГАВРИЇЛ З ХОЛОДНОГО ЯРУ
  Посвята добродійці Ользі

  Провесна цьогоріч на Прикарпатті взагалі та у Львові зокрема була зазвичай типовою: березневі вітри то вимітали небесні хороми, то захаращували їх чорними табунами хмар. Дощі не квапились скупати землю своїм літеплом... Щось подібне клекотало й у моїй журналістській душі, бо заходилось на незвичайну, навіть цікаву стрічу з 90-літнім дідом Гаврилом...
  - Доброго здоров’я, дідусю Гавриле. Я до вас.
  - І вам дай Біг такого добра! Які вісті шле мені Бог вашими вустами? - Гарні, веселі, поважні, дідусю Гав...
  - Гавриїле! Гав-ри-ї-ле!
  - Можна й так за Святим Письмом: дідусю Гавриїле! Чись-те дужі, чи здорові на висоті 90-а літ? Скоро он ряст укриє землю. Чи годні топтати?
  - Годен, шановний пане, годен - бо мушу, видно такий промисел Божий... Знімаю з плеча телекамеру.
  - Це що? На телевізор?
  - А як же інакше! Покажемо вас на всю Україну!
  - Не хочу! Не буде того!
  - Чого ж?
  - Я ото не далі як учора дивився по телевізору одного з претендентів у наші «поводирі»... Прости Боже: голова пуста, очі перестрашені, слова видобути не може - страмовисько якесь. Щоб ото й з мене сміялися люди? Бо, знаєте, у старечій голові вже нема такого порядку, не тримаються купи слова. Мусиш стогнати, поки виладуєш той рій думок. А воно стидно на людях виглуплюватись...
  - Ой не прибіднюйтесь, дідусю Гав-ри-ї-ле! У вас такий ясний розум, така мова у ваші дев’ять десятків літ! А звідки ви родом? Щось бачу не тутешній? А може, й так? Ваша бесіда...
  - Моя бесіда - з книжок, з пісень і молитов заходу й сходу України. Вони замінили мені й колиску яворову, і родинне тепло. Я - син України. Може, читали книжку під такою назвою? Я її вдруге перечитав через 50 літ.
  - Боже, як усе це загадково! Дозвольте відкрити вічко камери?
  - Не дозволю! Не до-зво-лю дати себе на посміховище! То тільки недолугі люди в гонитві за владою втрачають почуття встиду. Бо я на ваш апарат стулю собі писок і буду сміявся йно очима, - перейшов дід Гавриїл на галицький говір.
  Умовити дідуся вийти на телеекран мені не вдалося.
  - Я - вогонь... та ні - всього лише його маленька іскра з Холодного Яру. І не того гайдамацького, що через сотню літ запалав у Шевченковім слові... Певне, чули, щось читали про Холодноярську Республіку 1917-1922 рр.? Читали! І то Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Похвально! Бо що то був би за українець, якби не знав про Холодний Яр?!! Ці лицарі ХХ ст. були добре озброєні месники, українські патріоти, що стояли супроти дикої московської навали. Чули про братів Чучупаків? Чули. Ото батько мій був їх побратимом - теж Василь, як і Чучупака, але Козак, справжній козак - на прізвище і душу...
  ...Купайлова ніч 1916 р. палахкотіла вогнями, аж небо сміялося. Василь Козак міцно тримав за руку свою «княгиню» Ольгу, аби не впала у ріку, бо вона так замашисто кидала свій вінок у воду, що всіляке могло статися. То пливла на воді їхня доля, адже за кілька днів (відразу по Петрі-Павлі) має бути їхнє весілля - і вже Оля Гусаківна стане Козачкою-Козачихою. А тепер обидвоє прикипіли очима до квітчастого кола, яким коверзувала ріка. Та що ж той віночок? Здригнувся, як живий. Чи то яка водяна гадина потягнула? Е ні, випрямився за течією і пішов. Та Василь кинув оком по ріці й остовбурів, бо бачив, що чекає його далі, де вже інші вінки забирав вир... Не хотів того бачити - шарпнув свою Княгиню за руку й пірнув у прибережні хащі. Оля щось лепетала своїми солодкими устами, викліпувала небесними очицями, але її суджений наперекір вирові долі вже затулив їй уста палким поцілунком і поніс на м’яке ложе пахучого сіна... То була Купайлова намова - і ніхто й не наважився противитись їй. А коли на саме Благовіщення 1917 р. Господь поблагословив молоду пару сином-первістком, то уся велика родина Козаченків вигукувала: «Архангел Гавриїл!» «Благовіст!» - мовила сама мати-княгиня, побожно хрестячись. «Може, Благовіст нашій землі, - мовив так само побожно батько Василь Козак, - бо щось такі чутки повзуть, що конає московський ведмідь, то, може, відберемо нашу Вкраїноньку з його лабет?» «Гаврилку-Гавросю - Божий Благовісте, доленько наша», - шепотіла матуся, хрестячи сина до кожнісінького сну. І так «козакував» малий Архангел удома на обійсті від пелюшок аж три роки. На четвертий пішов з матір’ю до батька в Холодний Яр, бо по селах нишпорили «під проводом дрібних торгашів уральські зайди»: то «розверстку» брали «на пропітаніє», то вимордовували родини холодноярських вояків - і самі клали голови в чужу непокірну землю або йшли «ловити раків» на саме дно ріки, що кригою на зиму вкривалась тільки зверху.
  На Великодень 1922 р. тато подарував Гаврилкові дерев’яного коня, виготовленого власноруч. Що то була за втіха!.. Та повстанці-холодноярці вже були приречені. Всі українські отамани, гетьмани у взаємних поборюваннях утратили Україну, не дійшовши до Холодного Яру. Повстанці вмирали геройськи, дорого платили напасники за кожну смерть месника. Самозродившись із вікового болю поневоленої нації та вогненного Слова Т. Шевченка, вони сяйнули громом-блискавицею над серцем рідної землі і згасли, щоб аж через 20 літ заяріти у волинських лісах на північному заході України. Не сталося??! Благовіст на Українську державу був, а не втримали...
  Малий архангел Гавриїл ішов між батьком і матір’ю, ніби вів їх за руки до чогось важливого. Крута стежка збігала вже до Мотрониного монастиря, мама спинилась першою:
  - Ну, Василю, благослови нас до людської хати десь у селі...
  - Хай Бог благословить, - понуривши голову й опустивши очі до землі, мовив батько, - бережи сина й себе. Україна ще спотребить Козаків.
  Тепла і дуже шорстка вітцівська рука лягла на Гаврилкову голівку.
  - Татку, ми тільки паски візьмемо і, може, ковбаски - та й повернемось до тебе.
  - Добре, сину. Як мама скаже.
  ...Як тільки Гаврилко з мамою виткнулись на дорогу, відразу помітили більшовицьких опричників. Мама щосили зірвалась назад, та було пізно. Їх могли помітити, а так... Зопалу втікачі впхались у заглибину викопа, прикриту купою хмизу. Причаїлись, а скажені наїзники гасали навколо них.
  - Товаріщ командір, оні гдє-то здєсь. Я каньом пєрєрезал всє путі к лєсу!
  Тоді мати сполошилась, як загнана сарна. Обняла своє дитя:
  - Сиди. Я тебе прикрию хмизом, а сама заведу їх у ліс, на болото в яру. Наш татко їх перестріляє - і ми прийдемо по тебе!
  Хлопчина змовк і притулився до свого дерев’яного коника. А мати справді подобала на дику загнану сарну: буцімто ховаючись, манила за собою хижаків...
  Гаврилко прокинувсь зі сну поночі. Десь збоку, з-за дерев і просто через хмиз, зазирав місяць. Хлопчина був сам, «на коні». Спочатку його уста скривились і очі чомусь змокріли, та він ковтнув слину і протер очі. Був певен, що вночі татко не знайшов його і чекають з мамою дня. Добре знав і те, що «привізні зайди» вночі до лісу носа не поткнуть, тому виліз промерзлий зі схованки і почимчикував до своїх... А ось і монастир засвітився під місяцем. Нараз так несподівано звідкілясь злинуло таке ніжне:
«Гаврилку, Гавросю!» Це стрілець зіскакує з дерева й бере на руки напівсонне хлоп’я...
  Погоню очолив сам Василь Козак. На спуску до болота лежала княгиня Ольга. Живого місця на тілі нагої мучениці не було. Не було й зубів звірячих - тільки ножові порізи. Була холодна княгиня, певно, ще звечора, і за ту ніч навіть звірі не підступали...
  ...До узлісся неподалік шляху провадив уцілілих повстанців Козак Василь із сином на руках.
  - Хлопці! Хто як може - розсівайтесь, але виживайте. Ваші голови ще так потрібні Україні. Віддаю тобі, Оресте, свій скарб - сина мого. Не мені він став Благовістом, але, я певен, - Україні. Документи підроблені надійно - ти спокійно доберешся до Києва, а там - Божа воля! Прямуй на Львів, бо на нього вся надія... А я живим не покину Холодний Яр... Ну, сину, слухайся дядька Ореста, він покаже тобі святий Київ і всю Україну, а ми з мамою тебе знайдем...
  ...Так малий архангел Гавриїл на шостому році життя опинився у Львові. Вже в травні 1922 р. став сином Ореста Демковича й онуком о. Демковича. Отець та їмость Демковичі не знали де посадити малого Благовіста, як його найкраще нагодувати і як уберегти сиротятко. Інколи здавалося, що вони більше тішилися Гаврилком, ніж сином Орестом. А отець Демкович ледве не щодня співав малому:
  Ой видить Бог, видить,
  Що народ погибає.
  Архангела Гавриїла
  В Назарет посилає...
  А хлоп’яті-страдникові з лісів Холодного Яру видалося, що він у раю, про який чув од матері-княгині. То він був у холодній земляниці, а то - у райському покою. Над ним сиділа біля ліжка бабця Марія і поцілунком заклеювала очі до сну. Чи тому, що називалась Марією, а чи тому, що розповідала йому про малого Ісусика, Гаврилко сприймав її як Матір Божу, правда, трохи постарілу, ніж та, що була на іконі Мотрониного монастиря у Холодному Яру...
  До школи Демковича Гавриїла Орестовича записали ще на сьомому році життя. До того часу він уже вмів говорити по-тутешньому, читав дитячі книжки і навіть дещо у газетах. До повного щастя у цьому раю йому не вистачало татка-Василя і мами-княгині. Та відповідь «татка» Ореста була завжди однакова: кордон і не пускають, треба чекати. А йому так хотілося, щоб вони побачили, який він: чи то справді архангел, а чи княжич - достойний син «княгині» Ольги і всесильного козацького воєначальника Василя Козака. Звісно, всі титули Гаврилових батьків були щедро й ніжно продуковані вустами Демковичів.
  Велику й тривожну правду про своїх рідних у Холодному Яру Гавриїл (а тепер тільки так його називав отець Демкович) швидше збагнув, ніж почув. Він уже гімназист і читає газети, вишукує-видивляє кожне слово про рідні місця - і глухо. Як тільки «татко» Орест повернувся після чергового арешту і «посиденьок» у польських вензєнях (в’язницях), Гавриїл якось незвично й дуже шанобливо обняв його й поцілував руку. Орест зніяковів і навіть вирячив очі. А хлопець цілком по-дорослому мовив:
  - Дякую вам, мій добрий рятівниче, мій татку, за те, що живу, що вчуся і що буду жити. Не майте мені за зле, але я так хотів би знати все те про моїх батьків, що знаєте ви, татку... І я хочу йти з вами, мій дорогий татку, на битву за Україну.
  Демкович Орест - колишній січовий стрілець, потім холодноярський повстанець, нині український підпільник - здається, чекав цього запитання.
  - Готовий, сину, до жорстокої правди?
  - Так, татку.
  - А вона коротка: матір твою («княгиню» Ольгу) замордували «привізні уральські зайди» ще тої ночі, як вона, прикриваючи тебе, відводила твою смерть на болота. Певне добре знала, на що йде. Батька твого (Василя Козака) бачив востаннє разом з тобою, як він передав свій скарб - тебе, сину, - в мої руки. А покидав я Холодний Яр, аби зв’язатися у Львові з регулярним військом України і просити у Юрка Тютюнника допомоги холодноярцям... Не судилось!?! Такої армії я не знайшов... Ото і все.
  Орест говорив і дивився ув очі підліткові, тому бачив, як німіють його уста, кам’яніє юне личко. Довго сиділи вони навпроти мовчки. З очей гімназиста текли два струмки, комір сорочка вже змокрів, а обличчя блідло й кам’яніло... Ось кліпнули повіки - і розширені зіниці вп’ялись ув Орестові. І той відразу випалив:
  - Ти є вже, сину, в битві за Україну. Штурмуєш науку, здобуваєш освіту, аби розумною головою прислужитись Україні. Вона чекає на твоє мудре слово... За Збручем Україна гине без бою. Її виморюють совіти голодом, розстрілами...
  - Батьку Оресте, а ким мене хоче бачити Україна і ти?
  - Патріотом, сину. Лікарем-патріотом. А це бути звичайним лікарем, що вміє спинити кров, перев’язати рану. В нашій боротьбі є поранені і гинуть через брак медичної допомоги.
  - Батьку, чи таким борцям, як ти, можна оженитися? Коли ти будеш мати «княгиню»?
  - Я її маю, сину. То - Україна. Я її муж і син, захисник і творець! Та й ти її син і творець. Як тільки-но вона стане вільною, ми прийдем до Українського уряду, і я скажу: «Це Святий Дух Холодного Яру - Гавриїл Васильович Козак, Благовіст Україні. Пишіть його справжнім іменем лицарів України, най возрадуються душі родителів твоїх...»
  Це була остання зустріч з «татком», дядьком Орестом, бо його поглинула Береза Картузька. А отця Дометія Демковича разом із дружиною Марією та «онуком» (студентом останнього курсу медицини) навесні 1940 р. запроторено на архіпелаг ГУЛАГ...
  Воркута. Отой білий-білий безмір, ота біла-біла тиша - це і є Воркута? Та тут ніхто й ніщо не воркує, не воркоче. От у нас, у Холодному Яру, воркувало все, навіть каміння... Гавриїл не знаходив собі ні місця, ні спокою. Хто він тепер? Який Благовіст? Завезли на білі ведмеді - і благовіщуй!?! Хоч би крила дістати й архангелом шугати в небесах, щоб відшукати бодай стареньких Демковичів. Адже не виживуть без нього?!! А «визволителям» тільки того й треба. Наруга якась над ним! Наруга? Гнівиш Бога, Козаче! Ти мав стати лічцем Україні, а став у пригоді тільки собі. Та ж не женуть тебе на підневільну працю, на шахти, а сидиш у медпункті, рятуєш людей. А тут хіба не вони? Не повстанці?
  - Ти, парєнь, таво... ну, как там тєбя по імені - ангєл какой-то... што вєщаєт. Што смотріш? Чєво уставілса, как етот бандіт с Прохладнаво Яра?
  - С какого Яра?
  - Кажись, Прохладнаво, а што?
  - Чи Холодного?
  - Нє всьо лі равно?
  Гавриїл таки винишпорив, винюхав «бандіта с Прохладнаво Яра». Був це справді холодноярець, що вже 18-й рік відбував каторгу. Його взяли в полон 20-літнім. Довго придивлявся до нього фельдшер - в’язень, врешті, впізнав Андрія, що носив його завжди «на гергохах». Знайшов йому «хворобу» й поклав на госпітальні нари.
  - Андрію, вам привіт з того світу шлють брати Чучупаки і...
  - Боже! - скочив на ноги каторжанин. - Що це? Хто ви?
  - Не впізнаєш, друже-брате. Я вже виріс, а ти мене востаннє бачив на руках у батька Василя Козака. Я - Благовіст!
  - Гаврилку! Гавросю!...
Обнялися - і заплакав, здається, уперше у цій білій пустелі... Андрій. Він розповів, що невдовзі по виправі сина на Божу волю загинув батько Василь Козак у жорстокій січі з «червоною мітлою». Поховали біля княгині Ольги у Холодному Яру. Залишилась горстка повстанців. На них кинули великі сили червоних з фронту. Вони потрапили в засідку, пішли в рукопашну - і полон... живими тут ходимо ще троє.
  Ішла війна. Наприкінці 1941 р. до табору почали напливати «радянські доблесні воїни».
  - За що вас, хлопці?
  - Не знаємо. Рота вирвалась з оточення німців, пробились до своїх. Нас роззброїли і прислали сюди.
  Справжніх мук сумління Гавриїл зазнав тоді, коли на каторгу прибували «бандіти» із Західної України - «бандьори». Боже милосердний! Це ж його ровесники з батьками, братами й сестрами піднялися на битву за волю, а він - архангел із осмаленими крилами - скутий, зв’язаний. Хоч і не заґратований, втекти не може! Не годен! Там, у лісах, партизани поранені, а він тут... Може, татко Орест потребує допомоги... Не могла ж його з’їсти Береза Картузька. Нема вісточки про стареньких Демковичів... Оце наруга над холодноярським Благовістом! І він утікав. Його ловили, карали, ґратували...
  На волю видобувся аж 1956 р. Просто з вокзалу - до Демковичів. По сходах ішов на другий поверх не дихаючи. Двері ті самі. Подзвонив.
  - Вам каво?
  - Та когось із Демковичів. Тут вони мешкали до війни...
  - Нє знаю такіх. Ето, навєрноє, какіє-то бандіти.
  Плюнув спересердя й вискочив
на вулицю. Ноги кудись ішли, а голова порожня теліпалась. Ускочив у трамвай №2, обминувши молоду матір з немовлям на одній руці, а в другій - щойно куплений візочок. Враз прозрів і схаменувся, забрав зв’язаний візочок і допоміг сісти у вагон. А тепер знову спересердя чи зопалу:
  - Чоловік ваш має йти по візок. Тато дитини.
  - Не маємо татка. Убили нашого татка...
  - Вибачте...
  У кінці трамвайного маршруту зійшов разом з юною вдовою, аби допомогти. Тут можна було вже візочок «поставити на ноги». Так і зробив. Відчув раптом, що ці істоти беззахисні й потребують його опіки. Став ні в сих, ні в тих.
  - Далеко ще вам додому?
  - Далеченько. На Над’ярну.
  - А що це таке? Така назва?
  - Так. Вулиця на околиці Львова.
  - Це вона над яром?
  - Саме так.
  - Хотів би глянути...
  Ішли повагом. І коли випадкова знайома назвалася Ольгою, а своє дівчатко-немовлятко Яринкою-
краплинкою, то Гавриїл був чомусь ошелешений. Щось у цьому бачив для себе містичне, а то й символічне. Якісь збіги незвичайні... Зайшов на подвір’я Над’ярної, глянув униз і скрушно зітхнув...
  - От уже п’ятдесят літ не виходжу з Над’ярної. Яринці-краплинці збудував хату поруч, вона вже доглядає своїх онуків, а ми залишилися вкупі з сином Яремою. Правда, тепер він має бізнес і помешкання у Львові, то ми з бабусею Олею нібито самі, як нема Яремових Демковичів-Козаків. А ось і моя княгиня Ольга...
  З хати вийшла усміхнена сивоволоса жінка, заправила неслухняне біленьке пасмо волосся під хустинку і так ніжно мовила:
  - Ну що ж ти, Гавросю, де вже я там княгиня... Проси пана журналіста до хати на пироги.
  - А тепер, дідусю Гавриїле, найголовніше: чи чуєтесь Благовістом для України?
  - Аякже! З моїм приходом на світ Україна двічі стала самостійною державою, хоч сам я не тримав зброю в руках. Певне, такий Божий промисел щодо мене. А може, в мені живе жага волі не тільки холодноярців, а й цілої України? Так, юний мій друже, Україна постала великою кров’ю... Мушу ще топтати ряст, бо Вкраїнонька ще квола, на неї ще зуби точать «привізні уральські зайди».
  Настка КОВАЛІВНА.
м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2008 > Тема ""Білі плями" історії"