Версiя для друку Обговорити в форумi

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ

 Шановна редакціє!
 Звертаюсь до вас з великою повагою за вашу героїчну працю і національний патріотизм в такому складному «регіональному» оточенні. Пережила разом з вами всі «чорнополосні» роки. Тепер, коли газета має повний формат, у мене, нарешті, з’явилась можливість надіслати вам мою «творчість» (моя тьотя С. Т. Дорошенко з Севастополя давно казала, щоб я це зробила). Можливо, щось виберете з того, що є.

Народилася я 28 лютого 1957 року на Донеччині, в місті Торез, де і зараз живу і працюю в російськомовному оточенні. Батьки родом з Полтавщини, внаслідок сталінського виховання українською мовою вже не спілкувались, а бабуся з дідусем більш мовчали «по-українськи». Вони пережили страшні події за своє життя: розкуркулення, голодомор 1933 року, жебракування, переїзди в пошуках кращої долі. Бабусину маму Варвару та її найменшу дочку Устю з’їли людожери в своєму селі. Сестра Оксана зникла під час війни. Доля інших була дуже важка, адже українців винищували до останнього. Залишилися ті, хто випадково вижив, а ми - їхні діти.
 Я по крихтах збирала спомини про ці події, трохи щось чула від тьоть-вчительок, які лише вдома розмовляли рідною мовою.
 Рід був надзвичайно роботящим і талановитим. Брати бабусі Пелагеї, Петро і Григорій - сіяли хліб, робили ставки, будували млини по селах, зводили будинки як справжні архітектори, маючи три класи церковно-приходської школи, а шестеро сестер гарно робили полотна, шили та вишивали, прикрашали свою оселю, але жили так бідно, що не було в чому ходити до школи і в церкву. Їм доводилось восени босими ногами по мерзлих грудках тягати борону. Бабуся, уже в Краматорську, в бараці, в якому жили перед війною, на столі під скатеркою намалювала будинок, який в них з дідусем відібрали, а їхню трирічну донечку Софію викинули на гарбу, щоб не кричала, заткнули ганчіркою рот - це моя мама Софія Іларіонівна. Їй зараз 80 років. Потім їй зі своєю бабусею довелось жебракувати. Під час війни жила в чужих людей, а її матір залишили копати окопи в Краматорську. Коли бабуся, як ластівка, зліпила свою хатинку в місті Чистяковому, то дуже любила своє подвір’я, садочок, за яким доглядав дідусь Іларіон, який повернувся з війни. Бабуся ставила у хаті букети з соняшників і листя винограду. Через всі роки поневірянь і переселень вона зберегла українську сорочку (це єдина річ, яка збереглась), пошиту своїми руками: і полотно, і ручне шиття, і надзвичайно красивий полтавський візерунок. Можливо, це була її весільна сорочка. На жаль, бабусі рано не стало від важкого життя. Я знайшла і бережу цю вишиванку, а коли надіваю, відчуваю тепло бубусиних рук, які закодували в малюнку послання нашого роду майбутнім поколінням.
 Вірші в мене почали з’являтись несподівано, 10 років тому, і виключно українською мовою. Для мене це і досі дивина, хоч і приходять вони не часто. Я вважаю їх недосконалими - не вистачає практики, знання рідної мови. Я ще раз впевнилась, що зросійщення, асиміляція - це не така невинна річ, як її хоче дехто представити. Аж душа болить від цього розуміння, можливо, в інших обставинах можна було б стати справжнім поетом, а так...
 В житті згодились інші здібності, мабуть, від бабусі. З 1972 року працюю декоратором, художником-оформлювачем, макетником, керівником ізостудії, понад 20 років працюю художником державного підприємства «Торезантрацит», незважаючи на вади зору - інвалід ІІ групи загального захворювання. Освоїла роботу з новими сучасними матеріалами. Навчалась в Заочному народному університеті мистецтв (м. Москва) на відділенні станкового живопису і графіки. Після підвищеного курсу закінчила заклад за фахом - «Керівник ізоколективу». Брала участь в міських та обласних виставках: пейзаж, портрет, натюрморт.
 Маю чоловіка та дочку, яка закінчила Артемівське музучилище - за класом фортепіано. Працює на фірмі арт-директором.
 Влітку приїжджаю на маленьку дачу на мисі Фіолент під Севастополем, яка розташована в сосновому бору біля моря. Там намагаюсь, серед дерев і квітів, підправити здоров’я, займаюсь творчістю.
 Переживаю і небайдужа до долі своєї країни. Була співучасником помаранчевих подій в місті Києві, член партії «Наша Україна», підтримую програму президента В. Ющенка, хоч і нелегко з таким світоглядом і переконаннями жити і працювати в асимільованому середовищі. В м. Севастополі, по можливості, відвідую товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. Мрію, щоб Україна скоріше стала українською, щоб всі етнічні українці прокинулись від сну та зомбування, згадали свій рід, щоб діти знали правдиву історію свого народу і в них були гарні вчителі. І ще треба, щоб в кожній оселі, як колись в дитинстві говорило радіо, всі мали можливість слухати Перший національний радіоканал, який єдиний потужно несе неупереджену духовну, правдиву інформацію. Потрібно по всій Україні відновити радіомережу, адже це ще й засіб цивільної оборони. Це не дуже дорого. А так, як в Україні вже давно не випускають радіодинаміки, їх виробництво доручити УТОСу. Це підходяща робота для людей з вадами зору, що дасть можливість для більшого спілкування і забезпечення цих людей, що для них дуже необхідно в цьому світі.
Надсилаю фото, в такому вигляді відвідую заходи в м. Севастополі влітку; це вишиванка моєї бабусі.
* * *
О, Господи, милий,
Якби дав мені сили,
Я більше б Тебе
Ні про що не просила.
Робила сама
все що знала і вміла...
* * *
Як вітер без крила у вишині,
Як човен без весла на бистрині
В буденнім колооберті подій
Плету вінок із нездійсненних мрій.
* * *
Моє кохання - горечко моє
Так дощик за вікном все ллє і ллє,
Так вітер в димарі застрягши виє,
Так сонце взимку марно кригу гріє,
Так звір безкрилий полетіти мріє,
Моє кохання - горечко моє.
* * *
В твоїх сильних, чутливих руках,
Я лечу мов легенька хмаринка,
Розчинившись в блакиті очей,
Дивосвіту маленька частинка...
Пронеслася над нами як мить,
Випадковим дарунком хвилинка,
Залишилась навічно в мені
Відчуття твого сонця краплинка.

КОЛИСКОВА

Моїй бабусі Пелагеї та мамі Софії
Посадила мати навесні калину
Принесли лелеки донечку в хатину
Сповивала мати маленьку дитину
Колисала мати «ягідку-калину».
Доглядала донечку - недоспала
Забавляла Сонечку - та й співала:
Ой, летіть лелеки у краї далекі,
Принесіть лелеки дощику здалека
Та умийте донечку, щоб була як сонечко.
Так купала донечку, рушником вишиваним
Витирала Сонечку, вставши рано - вдосвіта
Воду виливала попід кущ калиновий,
Слова промовляла: як росте калина,
Так росте дитина, щоб була здорова,
Та була щаслива.
Та не все буває, як того хотілося,
Мабуть, із-під припічку бісеня дивилося...

МОЇЙ РІДНІ
Прабабусі Варварі та її дочці Усті,
загиблим від людожерів в 1933 році у селі Стовпина Долина
Новосанжарського району
Полтавської області

Мій бідний рід, розвіяний по світу,
За що тебе карає так Господь?
І скільки зможе він іще стерпіти
Знущань, страждань, принижень від «гаспод»!
Чи, може, все за те, що так хотіли
Для діточок своїх найкращої «судьби»?
А може, ще й за те, що людоїдам
Сердешних віддали без боротьби!
* * *
Прийшла пора, і скресли всі сніги,
Моя Країна в осяйнім серпанку!
З очима сірими, волоссям у вінку -
Повстала із колін осіннім ранком.
І відігріла Землю навкруги
Жовтогарячим сонцем на світанку!
* * *
Жовтогарячий - колір Надії!
Жовтогарячий - колір Тепла!
Жовтогарячий - прапор Свободи!
Жовтогарячий - прапор Добра!

Листопад, 2004 рік.

* * *
Господи!
Допоможи здолати злії сили
Не залиши останньої надії
Мого народу споконвічні мрії
Нехай переростуть на справжні дії!
* * *
Постука дощик у віконце,
Із-за хмарини гляне сонце,
Згада про мене твоє серце -
Можливо, вже прийшла Весна?
* * *
Під звуки Моцарта чи Баха
Спадає сніг з небес до нас,
Що варте це життя на світі
Коли немає в нім прикрас?...
* * *
І знову в путах мої руки - мої крила,
А я б летіла десь - летіла і летіла,
Як чайка понад морем - біла, біла,
Шукала те, чого не загубила.
* * *
Коли вже скресне лід з душі росою,
Я полечу на зустріч із тобою
Моє загублене в світах, в зірках кохання.
І знову напишу я вірш останній,
Про те, як вірно я тебе любила,
Того, кого я так і не зустріла.
* * *
Ти підставиш крило - полетимо удвох,
В ті краї, де немає печалі.
Тільки янголи поруч - твої і мої,
Що нас разом звели й повінчали.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 14.03.2008 > Тема "Ми єсть народ?"