Версiя для друку Обговорити в форумi

 Шановна «Кримська світлице»! Стаття «Медсестра Галина» в № 4 від 25 січня спонукала мене, підпільника ОУН-УПА, згадати про пережите, пам’ятне.
 Пригадуються перші травневі дні 1945 року. В гучномовцях цілодобово говорили про знаменну Перемогу у «Великой Отечественной войне». Ця подія в нашому прикарпатському краї була сприйнята неоднозначно. Для солдатів - вихідців зі східних та південних областей України, яким мріялись скорі обійми з близькими, рідними, як з’ясувалось, «Велика Вітчизняна війна» не закінчилась. Їх передислокували на західні області України нібито для наведення повоєнного порядку-чистки. А насправді - проти спалаху великої боротьби Української Повстанської армії. А це нова війна! БРАТОВБИВЧА! На додачу до вогнепальної зброї солдатам вручили двометрові загострені металеві піки, якими вони ретельно нишпорили по всіх закутках. Не винятком було і моє рідне село Чорні Ослави в Надвірнянському районі Станіславської - нині Івано-Франківської області.
 Доречно навести такий факт з книги професора-історика В. Сергійчука «ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і факти». В ній під № 74 подається довідка НКВС про боротьбу з українськими націоналістами 28 травня 1946 року.

 Совершенно секретно
 СПРАВКА
 О результатах борьбы с бандитизмом на территории западных областей УССР за время с февраля 1944 года по 25 мая 1946 года.

Проведено операций и засад
1944 г. - 6495, 1945 г. - 33278, 1946 г. - 47798, всего - 87571.

Убито бандитов и ПРОЧИХ 1944 г. - 57405, 1945 г. - 45907, 1946 г. - 7523, всего - 110835.
 
Під словом «ПРОЧИХ» слід розуміти замордованих мирних селян, яких лише у моєму рідному селі Чорні Ослави за названі роки було вбито 37!
 Факти розстрілів були жахливими. З хатини на околиці села стягнули з горища несповна розуму 26-річного Василя Ядерного, наказали опуститись на коліна, відійшли на якусь відстань і розстріляли.
 Із крайнього закутка села посеред дня привели до церкви жінку, яка, мовляв, допомагала повстанцям. Без будь-якого суду розстріляли при багатьох віруючих парафіянах. Свідками того страхіття була й пара закоханих 18- річних молодят. Налякані таким незбагненним звірством, вони заховались в погребі біля хати, що знаходилась неподалік церкви, з якого опісля вийти не захотіли: до нестями налякались щойно побаченим. Їх розшматували закинутими гранатами.
 60-річного Ківнюка Дмитра запримітили високо на дереві, де він, щоб заробити на хліб насущний, зривав смерекові шишки для здачі їхнього насіння до місцевого лісництва. Його розстріляли автоматними чергами.
 В селі Заріччя, нашого району, де я мешкав на квартирі, працювала медиком-
фельдшером дівчина-«східнячка», назву її умовно Мирослава, бо справжнього прізвища та імені не пам’ятаю. За працьовитість її шанували в селі. Із рідних країв чи з військової частини, де служив, до неї навідувався рідний брат майор. Його, мабуть, хвилювала доля сестрички. Наляканий постійною пропагандою про вбивства «східняків», він вболівав за її життя, бо в 1949 році у с. Заріччі було дуже неспокійно. Йшла видима й потаємна боротьба між озброєними до зубів гарнізонними спецгрупами військ МДБ і малочисельними підпільними боївками ОУН-УПА. Сили протиборчих сторін були дуже нерівні. Проте підпілля діяло! І в Заріччі то тут, то там повстанці відважними діями давали про себе знати емдебістам, не раз втираючи їм носа, що викликало у них, зрозуміло, шалену лють!
 Повсюди на території села і його лісистих околицях удень і вночі полювали за підпільниками оперативні відділи гарнізону. І от грудневого ранку 1949 року сталось непоправне... Того дня в медпункті Мирослави не було. А тому до неї, напевне, підозрюючи у зв’язку з підпільниками, прийшли нишком гарнізонники. Підслухали, що в помешканні хтось є, почали туди вриватися. Зав’язався бій, будинок підпалили. Якимсь замаскованим запасним виходом трьом повстанцям вдалось вирватися на вулицю з охопленого вогнем будинку, але вони були скошені автоматними чергами.
 Того ж дня під вечір неподалік згарища бачив з пониклою головою Мирославу, що йшла по головній дорозі із дівчиною її віку під руку, мабуть, з подругою, до своєї вже неіснуючої квартири.
 А наступного дня на тому ж місці я побачив болісну картину, яка закарбувалась в пам’яті на все життя. Кінь поволі тягнув сани по засніженій дорозі. На санях, скорчена, в благенькому поношеному пальтечку, притрушена снігом, лежала закостеніла Мирослава. Двоє солдатів-охоронців з автоматами провезли її, напевне, для залякування центральною вулицею всього Заріччя. Як колись Зою Космодем’янську фашисти, в яких і перейняли кривавий «досвід» ці вояки. Із Заріччя через Делятин, Доруж сани протягли до районного МДБ в Яремче. Там на видному місці убита пролежала дві чи три доби, поки не прибув і не забрав її брат майор.
 Звичайно ж, на похоронах він не назвав істинних убивць Мирослави. Тепер це можна й треба зробити! Знаю, що ще тоді один підпільник-поет написав хвилюючу поему про це, назву якої, на жаль, призабув на схилі віку.
 Гадаю, вчинок Мирослави заслуговує увічнення хоч в якійсь назві в с. Заріччі. Вже в роки незалежності України з цього приводу звертався в Заріччі до просвітян та НРУ, але... відповіді ніякої. Бо ж, зрозуміло, справа вимагає архівних досліджень, що й досі зробити не просто.
 Насамкінець уточню: трагічний випадок із Мирославою - лише епізод тривалої й героїчної боротьби ОУН-УПА.
 Слава Україні і полеглим за неї героям!
Антон ГРЕЩУК - «Орлик».
м. Павлоград.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 14.03.2008 > Тема ""Білі плями" історії"