Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
РОМАН САВОНЮК

 (Закінчення. Поч. у № 8, 9).

 У В’єтнамі радянські військові загалом перебували більше тринадцяти років (з січня 1961 р. аж до грудня 1974 р.), а льотчики та ракетники брали участь у бойових діях. Автор особисто, в період строкової служби (1968 - 1970 рр.), був причетним до підготовки зенітно-ракетних комплексів для В’єтнаму.
 У 1962 - 1964 рр. радянські військові воювали в Алжирі, коли там йшла громадянська війна. У Єменській Арабській Республіці представники радянських Збройних Сил (військові та фахівці) брали участь у бойових діях з жовтня 1962 р. до березня 1963 р. і з листопада 1967 р. до грудня 1969 р. З липня 1962 р. до листопада 1963 р. радянські військовослужбовці перебували на Кубі. З СРСР на Кубу тоді таємно були доставлені 42 установки з балістичними ракетами, які тримали під прицілом територію США. Куба отримала також 42 бомбардувальники
Іл-28, 144 зенітно-ракетні установки “земля-повітря” та іншу зброю. Кількість радянських військових та фахівців на Кубі в період Карибської кризи, за даними американських розвідувальних органів (станом на листопад 1962 р.), нараховувала 22 тисячі чол. Фактично ж, як свідчать розсекречені матеріали, їх було значно більше (40 тис.), а радянські втрати на Кубі за період з серпня 1962 р. до 16 серпня 1964 р. склали 57 чол.31. Протистояння СРСР і США, на думку фахівців, могло призвести до Третьої світової війни. У подальшому, аж до горбачовської перебудови, на “острові Свободи” перебувала радянська військова бригада чисельністю 11 тис. чол.
 І навіть у таких далеких і екзотичних країнах, як Мозамбік (1967 –1969 рр., листопад 1975 р. – листопад 1979 р.), Камбоджа (квітень-грудень 1970 р.) та Сомалі (1977 р.), під лозунгом інтернаціональної допомоги, воював і гинув радянський солдат. На жаль, відкриті письмові джерела про ці події майже відсутні, а архіви Міністерства оборони Росії поки що засекречені. Ареною політичного протистояння СРСР і США у 60-ті роки ХХ ст. був африканський континент з його національно-визвольною боротьбою та міжетнічними конфліктами. Все це Радянський Союз намагався використати в своїх інтересах, надаючи воюючим сторонам різнопланову, в т. ч. й військову, допомогу. Мета була очевидною: привівши до влади лідерів певних груп, мати залежні країни з прихильним (прокомуністичної орієнтації) режимом. Тим більше, що третина з сорока семи африканських країн свою політичну незалежність завойовувала збройним шляхом, опираючись, як правило, на допомогу ззовні. У наш час вже не є секретом, що саме СРСР зробив значний, якщо не вирішальний, внесок у перемогу Алжиру над французами (1954 - 1962 рр.), Єгипту над англо-французько-ізраїльськими військами (1956 р.). Рука Москви, яка протягувала автомат Калашникова, відчувалася в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, на островах Зеленого Мису в роки тамтешніх повстань та війни проти португальських колонізаторів (1961-1974 рр.). Як образно підмічено, “на голку” радянської військової допомоги свого часу міцно підсіли такі африканські країни, як Конго, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Гвінея, Малі. Радянську військову допомогу отримували повстанські рухи Мозамбіку, Чаду, Оману, Зімбабве та ін.32. Національно-визвольна боротьба проти колонізаторів в Анголі, яка розпочалася у березні 1961 р., з часом переросла у збройну боротьбу за владу між трьома основними національними силами. Прокомуністична МПЛА (лідер – А. Нето) отримала підтримку СРСР, Китаю та Куби. Радянський Союз надав широкомасштабну військово-технічну (літаки, танки) допомогу, а також своїх військових радників та фахівців. До квітня 1976 р. СРСР поставив до Анголи декілька партій гелікоптерів, 10 винищувачів
МіГ-17, 12 – МіГ-21 (на них літали кубинці), 70 танків Т-34, 200 – Т-54 і 50 – ПТ-76, близько 300 БТР і БМП, установок залпового вогню БМ-31. В Анголі радянські військові перебували з листопада 1975 р. до листопада 1979 р. Так, якщо наприкінці 1975 р. загін радянських радників і фахівців нараховував у цій країні 90 чол., то через рік він зріс до 350 чол. А всього в Анголі побувало більше 10 тис. (за іншими даними – майже 11 тис.) радянських військових, з яких за офіційними даними загинуло (померло) – 54, в т. ч. 45 – офіцерів, 10 поранено, один пропав безвісти33. Але, на думку учасників боїв в Анголі, наші бойові втрати були значно більшими. У деяких випадках причиною смерті радянських військових вказувалася “особиста необережність”, що влаштовувало їхніх командирів і вище військове керівництво країни (RenTV, 31 червня 2006 р.).
 У 1972 - 1973 рр. особовий склад військових кораблів і допоміжних суден Військово-Морського Флоту СРСР брав участь у бойових діях у Бангладеш. Протягом майже двох років, з грудня 1977 р. до листопада 1979 р., радянські військові воювали в Ефіопії. Згадаймо, що саме в 60 - 70-х рр. ХХ ст. Радянський Союз активно здійснював експансію на африканському континенті. Серед перших, кого СРСР активно підтримував економічно, а також безпосередньо фахівцями та військовими радниками, був режим Могадішо (Сомалі), де перебувало 20 тис. радянських військових, а трохи пізніше, тобто вже у 70-ті роки – Ефіопія. Збройні сутички та війна між цими країнами змусили радянське керівництво зробити вибір на користь Ефіопії. У червні-липні 1977 р. з СРСР терміново літаками військової транспортної авіації до Ефіопії доставили не тільки танки Т-34, Т-54, Т-55, а й зенітні ракети, бойові гелікоптери, установки залпового вогню, самохідні гармати. За оприлюдненими даними, у 1977 році Москва надала уряду Ефіопії (режиму Менгісту Хайле Маріама) військову допомогу в кількості 400 танків, 48 винищувачів МіГ-21, ракетні комплекси та інше озброєння34. 13 листопада 1977 р. керівництво Сомалі денонсувало договір з СРСР і запропонувало в триденний термін військовим радникам покинути країну. Кубинським військовим, які теж там воювали, для цього визначили всього добу. Для підтримки та забезпечення евакуації військових і фахівців (більшість – до сусідньої Ефіопії), довелося задіяти ВДК (великий десантний корабель. – Р. С.) і десантувати на сомалійський берег батальйон морської піхоти з танками і артилерією35. Крім того, у відповідь на таку “негостинність”, з Москви до Чорного континенту вислано велику групу сомалійських слухачів військових училищ і академій. Після розриву відносин з Сомалі Москва набагато більше та інтенсивніше стала допомагати її супротивнику – Ефіопії. Так, тільки в листопаді 1977 – січні 1978 рр. радянська військово-транспортна авіація (225 літаків АН-22), доставила до цієї країни військової техніки та озброєння приблизно на 1 млрд. доларів США. Крім того, 50 радянських бойових кораблів і транспортів через Босфор і Суецький канал доставили в Ефіопію озброєння. Морським і повітряним шляхом з СРСР до Ефіопії було доставлено танки Т-54, Т-55, артилерійські системи, засоби протиповітряної оборони, винищувачі МіГ-21, МіГ-23, стрілецьку зброю і автомобільну техніку. Одночасно до Ефіопії було направлено 1,5 тис. військових фахівців. Трагічно склалася доля деяких з них. Так,
16 червня 1978 р. в засідку та полон потрапили радянські фахівці окремого медичного батальйону. При спробі втекти їх було вбито. Радянські військові брали участь у боях на півночі Ефіопії, де в березні 1988 р. потрапили до полону троє військових, яких було звільнено лише в 1991 р. Радянські військові підрозділи виведено з Ефіопії влітку 1989 р. Всього в Ефіопії загинуло та померло 79 військових (2 генерали, 69 офіцерів, 4 прапорщики, 4 рядових), 9 – поранено, 5 – пропали безвісти, 3 – взято у полон36.
 І на завершення: більше одинадцяти років СРСР воював в Афганістані (з квітня 1979 р. до грудня 1989 р.)37. Перші жертви, декілька десятків радянських радників в Афганістані та членів їх сімей, були ще в березні 1979 р., коли в Гераті спалахнуло антиурядове повстання. Тоді афганські льотчики відмовилися бомбардувати місто, і це зробили радянські льотчики з авіабази біля Душанбе38. Наприкінці червня в Афганістані перебувало більше
3 тис. радянських радників (партійних, комсомольських) і військових фахівців (як Міністерства оборони, так і КДБ, МВС та ін.). На початку серпня 1979 р. на авіабазу в Баграмі висадився повітрянодесантний батальйон. А 25 грудня того ж року в Кабулі та Баграмі висадилася 105-та повітрянодесантна дивізія чисельністю 4 тис. чол. Разом з нею прибув і спецзагін ГРУ (командир – полковник Бояринов) із завданням ліквідувати тодішнього президента ДРА Х. Аміна, яке й було виконане ціною значних людських втрат при штурмі президентського палацу 27 грудня. В той же день СРСР офіційно розпочав введення (читай – інтервенцію) своїх військ – шість моторизованих дивізій, до Афганістану. Літом 1980 р. в ДРА перебувало 85 тис. радянських військ, в 1981 р. – вже 100 тис. В Афганістані воювали частини і підрозділи 40-ї Окремої армії Збройних Сил СРСР (перший командарм – генерал Тухаринов)39. Як результат афганської війни – 50 тис. поранених та близько 14 тис. загиблих радянських солдатів і офіцерів, в т. ч. 2378 українців40. На сьогодні, за уточненими даними, втрати серед радянських “афганців” складають більш ніж 14 тисяч, а саме: 14 445 загиблими та 54 тис. пораненими41. І вони, на жаль, не є остаточними.
 Перевірку часом “пролетарський інтернаціоналізм”, як з’ясувалося, не витримав. Світ став свідком, коли соціалістичні держави – СРСР і КНР, де при владі були комуністичні партії, 2 березня 1969 р. розпочали війну за острів Даманський (кит. назва Чжень-Баодао). У тому прикордонному конфлікті радянські втрати склали: загиблими 31 чол., 14 – пораненими. А всього за період з 2 до 16 березня у бойових сутичках з китайцями радянські прикордонники втратили 49 вбитими та 61 пораненими, втрати серед військовослужбовців Далекосхідного округу – 9 вбитих і 33 поранених42. На сьогодні цей острів відійшов і належить КНР, його забудовано та заселено китайцями.
 Не можна не згадати й про те, як у 1979 р. (17 лютого – 5 березня) йшла “перша соціалістична війна” між комуністичними державами, Китаєм і В’єтнамом, яким свого часу значну “інтернаціональну” – економічну та військову допомогу надавав саме СРСР43.
 Чи надавали радянські військові, представники спецслужб “бойову інтернаціональну допомогу” в інших країнах? Наприклад, чи були вони причетні до комуністичного повстання в Індонезії, яке мало трагічні наслідки? Офіційних підтверджень цьому поки що немає.
 Скільки всього нашого народу загинуло у війнах і збройних конфліктах в інших країнах – для самого народу є великою таємницею. За ідеологію, а точніше – амбіції та агресивні плани політиків, на чужій землі гинули сотнями і тисячами радянські воїни-інтернаціоналісти. І після 1979 р., аж до розпаду Союзу, нехай і в меншій кількості, Генштаб відряджав військових і фахівців до країн, де йшли бойові дії. Про їхню участь у бойових діях після 1979 р. (з огляду на засекреченість даних), можуть свідчити тільки довідки 10-го Головного управління Генштабу Збройних Сил СРСР44.
 Таким чином, практично не було жодного року, коли б СРСР, в тій чи інший формі, не брав участі у бойових діях за межами свої кордонів, камуфлюючи це під “інтернаціональну”, “братську” допомогу, заплативши сотнями тисяч життів своїх громадян. З одного боку, великодержавна антинародна політика правлячої партійної верхівки, з іншого – героїзм і добросовісне виконання присяги та наказів командирів військовими. На жаль, вже в наш час ті воїни-інтернаціоналісти, які повернулися живими, далеко не всі, з різних причин, спроможні підтвердити та сповна скористатися законними пільгами. Цинічною є відповідь і сучасного чиновника-бюрократа: “Я тебе туди не посилав”.
Пройшли роки. Історія зробила свій вибір, відторгнувши все неприродне, створене на крові, шляхом насилля. Відбулася деградація партійної верхівки та знецінення комуністичних ідей, що їх пропагувало та насаджувало керівництво ВКП(б) - КПРС. Трагічність нашої історії полягає в тому, що через неправедно і неправдиво сформовані ідеали, цілі та мотиви більшість радянських людей залишалися нейтральними, а певна частина – схвалювала агресивну політику правлячої верхівки країни та ведення агресивних інтернаціональних бойових дій за межами своєї країни. За що і розплачувалися життям своїх синів і дочок. Багатомільярдні витрати СРСР на війни за межами своїх кордонів і на гонку озброєнь призвели до економічної стагнації країни, розвалу компартії, зубожіння народу, а в підсумку – до розпаду імперії.

Використана література: 1. Полянский А., Гузевич И. Паутина. Жизнь и трагедия одного генсека. Луганск: Лугань, 1993. – 320 с. 2. Шишов А. В. Военные конфликты ХХ века. От Южной Африки до Чечни. – М.: Вече, 2006. – 144 - 147 с. 3. Ольшанский А. Записки агента Разведупра. Репринтное издание. Изд-во «Мишень». – Париж. – 162 с. 4. Шебаршин Л. В. Рука Москвы. Записки начальника советской разведки. – К.: Стодола. – 1993. – 303 с. 5. Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева, В. Д. Зорькина, В. Е. Крутских. – Москва: ИНФРА-М, 1999. – VI. – С. 255. 6. Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 157 - 158. 7. Широкорад А. Б. Россия и Китай. Конфликты и сотрудничество. – М.: Вече, 2004. – С. 270 - 271, 276. 8. Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 162. 9. Широкорад А. Б. Указ. сочинение. – С. 279. 10. Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 189. 11. Широкорад А. Б. Указ. сочинение. – С. 280. 12. Телицын В. Л. «Пиренеи» в огне. Гражданская война в Испании и советские добровольцы. – М.: Эксмо, 2003. – С.11. 13. Там же. – С. 20, 63, 64, 85, 86. 14. Там же. – С. 82 - 84. 15. Там же. – С. 247 - 256. 16. Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 177 - 178,186. 17. Телицын В. Л. Указ. сочинение. – С. 224.
18. Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных сил. Статистическое исследование. – М., 2001. – С. 166. Цит. по: Телицын В. Л. «Пиренеи» в огне. Гражданская война в Испании и советские добровольцы. – М.: Эксмо, 2003. – С. 225. 19. Телицын В. Л. Указ. сочинение. – С. 46 - 47. 20. Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 199. 21. Широкорад А. Б. Три войны «Великой Финляндии». – М.: Вече, 2007. – С. 70, 92, 95, 116, 130, 159. 22. Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 202 - 203. 23. Широкорад А. Б. Три войны «Великой Финляндии». – С. 227 - 228, 171. 24. Лавренов С. Я., Попов И. М. Советский Союз в локальных войнах и конфликтах. – М.: АСТ: Астраль, 2005. – С.19, 26. 25. Там же. – С. 33 - 35. 26. Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 293 - 294, 306. 27. Там же. – С. 241. 28. Там же. – С. 358 - 360. 29. Лавренов С. Я., Попов И. М. Указ. сочинение. – С.183. 30. Там же. – С. 329. 31. Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 342; Лавренов С. Я., Попов И. М. Указ. сочинение. – С. 236 - 289. 32. Лавренов С. Я., Попов И. М. Указ. сочинение. – С. 372. 33. Лавренов С. Я., Попов И. М. Указ. сочинение. – С.373 - 374, 377; Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 444. 34. Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 435. 35. Лавренов
С. Я., Попов И. М. Указ. сочинение. – С. 329. 36. Там же. – С. 386 - 391. 37. Юридичний вісник України. – 2005. – 24 - 30 грудня (Інф.-прав. банк). – С. 19 - 20. 38. Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 460. 39. Там же. – С. 460 - 463. 40. Тайны кремлевского двора: Хроника кровавых событий. – Минск, «Полымя», «Ажур», 1993. – С. 140 - 141. 41. Пыхалов И. Великая Оболганная война. – М.: Яуза, Эксмо, 2005. – С. 443. 42. Широкорад А. Б. Россия и Китай. Конфликты и сотрудничество. – М.: Вече, 2004. – С. 431 - 438. 43. Шишов А. В. Указ. сочинение. – С. 458. 44. Юридичний вісник України. – 2005. – 24 - 30 грудня. – С. 20.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 07.03.2008 > Тема ""Білі плями" історії"