"Кримська Свiтлиця" > #9 за 29.02.2008 > Тема "Ми єсть народ?"
#9 за 29.02.2008
ЩЕ РАЗ ПРО ПРОЕКТ «ВЕЛИК╤ УКРА╥НЦ╤» ТА ПРИСПАНУ СВ╤ДОМ╤СТЬ НАЦ╤╥
ЧИ╥ СИНИ, ЯКИХ БАТЬК╤В?
Давно минул╕╖ звитяги, Як давн╕х в╕дгом╕н гром╕в, Як шелест полинялих стяг╕в, Як крик орлиний з вишини... * * * Зац╕кавлен╕сть власною ╕стор╕╓ю ╓ ц╕лком природною для будь-яко╖ нац╕╖, окр╕м, х╕ба що, нац╕╖ охр╕м╕в безр╕дних. Тож не дивно, що час в╕д часу людство кида╓ погляд назад, аби озирнути пройдене, проанал╕зувати помилки, порад╕ти перемогам, в╕ддати шану тим, завдяки кому вони стали можливими. В цьому сенс╕ проект “Велик╕ Укра╖нц╕” можна лише в╕тати. Ма╓мо напрочуд яскраву та славну ╕стор╕ю ╕ довженний ряд справд╕ г╕дних постатей, що творили ╖╖ на тому чи ╕ншому етап╕. Ряд той, за визначенням, н╕коли не можна буде назвати завершеним, оск╕льки життя трива╓, з’являються нов╕ л╕дери, нов╕ геро╖. ╤ це стосу╓ться не лише сьогодення чи майбутнього. Хто б наважився стверджувати, що досконало п╕знав минуле, якщо, часом, те, що в╕дбува╓ться на наших очах, сприйма╓ться далеко не однозначно, а деяких ключових под╕й ми нав╕ть не пом╕ча╓мо? А ще ж ╓ стор╕нки ╕стор╕╖ втрачен╕, а то й викраден╕, стор╕нки п╕дчищен╕ та п╕дправлен╕. А що вже говорити про виб╕рков╕сть нашо╖ пам’ят╕ та прихильн╕сть до усталених штамп╕в! ╢дина засторога стосу╓ться того, що було б лог╕чно обмежити виб╕р кандидат╕в на звання Великого Укра╖нця, скаж╕мо, рамками минулого стол╕ття, тобто особистостями, як╕ були чи ╓ нашими сучасниками. Розширення меж призведе до того, що або галерея Великих буде неповною, або ж вона вийде далеко за меж╕ проекту, поховавши його п╕д сво╖м громаддям, чи потребуватиме зм╕ни формату проекту. Як на мене, то одне не виключа╓ ╕ншого. Зац╕кавлен╕сть укра╖нц╕в сво╓ю ╕стор╕╓ю росте, ╕ така тенденц╕я не може не радувати. Тож нов╕тн╕ мо╖се╖ в╕д влади мають докладати вс╕х сво╖х зусиль, аби стимулювати те пробудження. Не треба забувати, що тяжкий та небезпечний шлях блукання в╕ртуальною пустелею, що лежить м╕ж учорашн╕м рабством та землею об╕цяною, яку ой як багато ще хто не вп╕зна╓ упритул, ще далеко не подолано. Св╕дчення тому зустр╕ча╓мо, на жаль, щоденно. Ц╕лком зрозум╕ло, що в╕ддзеркаленням того не могли не стати ╕ кандидатури на право називатися Великим Укра╖нцем, пропонован╕ аудитор╕╓ю шановного пана Шустера. До реч╕, певн╕ закиди, як╕ з’явилися в прес╕ щодо безсторонност╕ добору то╖ аудитор╕╖, мають бути знят╕. Це, поза всяким сумн╕вом, середньостатистичн╕ укра╖нц╕, що гарантовано не лише репутац╕╓ю пана Сав╕ка, а й тим, що ми бачимо сам╕ як результат голосувань. Сус╕ди з цього приводу кажуть: ”Неча на зеркало пенять...” Саме через неадекватн╕сть лог╕ки учорашньо го раба можна ставити в один ряд Великих Укра╖нц╕в ╕ мученика за волю Краю, ╕ його ката. О, дволикий та безсмертний укра╖нський Янусе! У неосяжн╕ глибини сиво╖ давнини сяга╓ тв╕й проклятий р╕д! ╤ саме зв╕дти тягнеться за тобою отой брудний, смердючий незчисленними зрадами та заплямований кров’ю невинних жертв сл╕д. Це ти пустив нас по св╕ту з “кравчучками” та “кучмовозами” в злод╕йськ╕ дев’яност╕, це ти розграбував тод╕ ж Укра╖ну, яка, за даними ООН на час розпаду Союзу, входила до двадцятки найрозвинен╕ших кра╖н св╕ту, це ти знекровив нашу в╕йськову потугу, в╕ддавши Чорноморський флот, понищивши ав╕ац╕ю. А х╕ба не ц╕лунок саме тво╖х медоточивих вуст в╕ддавав до рук кадеб╕ст╕в Лук’яненка, Чорновола, Симоненка, а ще сотн╕ й сотн╕ в╕рних син╕в та дочок Укра╖ни? ╤ так упродовж ус╕╓╖ ╕стор╕╖. Чи не тво╖ми руками в╕ддано на мученицьку смерть Северина Наливайка, чи не тво╖ орендаренки та кулаги п╕др╕зали орл╕ крила Тараса Федоровича, не ти здавав лютому ворогу на наругу та смерть геро╖в Кодака: славного на всю ╢вропу гетьмана запорозького ╤вана Сулиму з╕ старшиною – того самого Сулиму, який за сво╖ подвиги отримав нав╕ть золоту медаль в╕д Папи Римського Павла Боргезе? ╤нод╕ бува╓ дуже важко передати свою думку. В десять раз╕в важче зробити це, коли думку твою не оч╕кують, ╕ в сто раз╕в важче, коли ╖╖ не бажають почути. Хтось може сказати, що автор намудрив, зм╕шавши людей, под╕╖, в╕ки... Проте, sub specie aeternitatis, - з точки зору в╕чност╕ “...И война есть война, и вина есть вина”, – як сп╕вав колись незабутн╕й Володимир Висоцький. ╤ зрада ╕нтерес╕в Краю, в якому живеш, хот╕лось би додати, будь то словом, д╕╓ю, чи злочинною безд╕яльн╕стю, залишиться зрадою, незалежно в╕д того, коли ╖╖ було вчинено. Нелюбов, а то й зневага до отчого краю не проходить безсл╕дно ╕ результу╓ться в тому духовному та економ╕чному нездоров’╖, з якого все н╕як не виб’╓ться Укра╖на. Причини та насл╕дки тут очевидн╕ ╕ не потребують жодних доказ╕в. Власне, тут можна було б поставити крапку, але ряд наведених вище негативних приклад╕в не може не справляти гн╕тючого враження, адже сам собою напрошу╓ться висновок, що ми ледь не нац╕я зрадник╕в та раб╕в. А це абсолютно не так, бо навряд чи де ще можна знайти таку горду та волелюбну нац╕ю. Адже в╕ки справд╕ загальнонародного прагнення до вол╕, в╕ки жертовно╖ боротьби за незалежн╕сть та самост╕йн╕сть переконливо доводять протилежне, а саме те, що ми можемо по праву пишатися сво╓ю ╕стор╕╓ю, сво╖ми видатними людьми. На п╕дтвердження цього дозволю соб╕ до вже наведених вище к╕лькох ╕мен справд╕ великих укра╖нц╕в додати лише одне, а саме - ╕м’я мого прямого пращура, чигиринського сотника, полковника ре╓стру, а в 1637 роц╕ гетьмана славного В╕йська Запорозького Павла Михновича Бута, в╕домого в ╕стор╕╖ ще п╕д ╕менем Павлюка. Все життя його минуло в перманентних походах, битвах. В╕н не раз брав участь в морських виправах запорожц╕в, в тому числ╕ ╕ як наказний отаман, на турецьк╕ чорноморськ╕ фортец╕, на сам Стамбул. 1621 року у склад╕ сорокатисячного козацького в╕йська п╕д орудою гетьмана Яцька Бородавки пробива╓ться п╕д Хотин на виручку 35-тисячному в╕йську польсько╖ корони, аби разом заступити дорогу на Польщу ╕ дал╕ на ╢вропу величезному турецькому в╕йську. За св╕дченням польського сучасника ╢жи Воротського, те в╕йсько, не рахуючи татар, складалося з 75 тисяч турок, 30 тисяч араб╕в, 47 тисяч балканських християн та 10 тисяч гвард╕╖ – яничар╕в. У склад╕ в╕йська було 260 гармат ╕ нав╕ть чотири бойових слони. На жаль, в╕тчизнян╕ ╕сторики ╕ дос╕ не оц╕нили належно значення Хотинсько╖ битви. Насправд╕ ж ╖╖ значення для ╕стор╕╖ ╢вропи не менше, ан╕ж Грюнвальдсько╖ чи Курсько╖. Факти ж так╕, що саме завдяки укра╖нським козакам – сорока тисячам запорожц╕в п╕д орудою гетьмана Петра Сагайдачного, що заступив Бородавку, та восьми тисячам ре╓стровик╕в, як╕ входили до складу вже названих 35 тисячам польського в╕йська коронного гетьмана Ходкевича, турецьку навалу вдалося спинити. Це була справд╕ епохальна битва. ╤ хоча шляхетська Польща не оц╕нила допомоги, не заплатила нав╕ть ре╓стровикам, як╕ перебували на служб╕ в польсько╖ корони, вт╕м, як ╕ власному в╕йську, все ж було врятовано не лише Польщу та Укра╖ну, але й ╢вропу. Комусь тих вражень вистачило б на все життя, але вже за три роки, в 1624, коли брати Мехмет та Шаг╕н Гера╖ спробували здобути для Кримського ханства незалежн╕сть в╕д османсько╖ Порти ╕ звернулись по допомогу до запорожц╕в проти Кантем╕ра – мурзи Буджацько╖ орди, в╕н разом з полком с╕човик╕в виступа╓ ╖м на допомогу. Це була не звичайна в╕йськова виправа. Йшлося про високу пол╕тику, де ╕нтересом Криму була незалежн╕сть, а ╕нтересом Укра╖ни – перетворення запеклого ворога на союзника, припинення практики людоловства. Немало зац╕кавлена в цьому була ╕ Польща, хоча оф╕ц╕йно була змушена п╕дтримувати стосунки з Портою, а отже, ╕гнорувати бунт╕вливих Гера╖в. Постать Бута виника╓ тут зовс╕м не випадково. По-перше, на цей час в╕н ма╓ значний в╕йськовий досв╕д, в тому числ╕ досв╕д взяття фортець, що дуже придалося при взятт╕ п╕д час цього походу Кафи. По-друге, досв╕д пол╕тика, адже сам факт, що 24 грудня 1624 року в╕дпов╕дну союзницьку угоду було укладено в урочищ╕ Карайтебен, св╕дчить сам за себе. В деяких джерелах його називають козацьким послом. Чудове волод╕ння татарською мовою за тих обставин, без сумн╕ву, дуже йому допомагало. Згадана угода д╕яла протягом дек╕лькох рок╕в, ╕ це було безсумн╕вним благом для Краю. Щоправда, не можна сказати, що напади татар ц╕лковито припинилися. Буджацька орда, приб╕чники Кантем╕ра, як ╕ до цього, становили реальну загрозу не лише п╕вденним обширам Укра╖ни та Польщ╕, але й перспективам Кримського ханства. Саме через те в 1628 роц╕ хан Шаг╕н Герай знову зверта╓ться до запорожц╕в з проханням надати допомогу у в╕йн╕ з Кантем╕ром. Цього разу козацька потуга була значно б╕льшою. Пох╕д чотиритисячного в╕йська очолив гетьман Михайло Дорошенко. Козаки взяли приступом Перекоп ╕ бойовим порядком, так званим табором, рушили углиб Криму, в╕дбиваючи безперервн╕ атаки приб╕чник╕в Кантем╕ра. В таких умовах в╕йсько рухалося в напрямку Бахчисарая протягом шести дн╕в. Вир╕шальна битва в╕дбулася на берегах Салгиру (було б чудово, коли б наш╕ кримськ╕ ╕сторики допомогли п╕дказати – де саме це сталося). Битва була жорстокою. Пол╕г ц╕лий полк козак╕в – тисяча братчик╕в. Загинув Михайло Дорошенко. Проте битву було виграно. Кантем╕р ╕з залишками орди вт╕к до Кафи. Козаки захопили багату в╕йськову здобич, з-посеред яко╖ – козацьк╕ гармати, втрачен╕ при Цецор╕. Цей пох╕д виявився злощасним для Павла Михновича Бута. В╕н потрапив у полон до буджак╕в ╕ зм╕г вирватись з нього лишень у серпн╕ 1630 року, вт╕кши з-п╕д ╤зма╖ла. В╕домо те достеменно, оск╕льки в╕н одразу ж опинився у гущ╕ под╕й. В Укра╖н╕ у цей час доб╕га розв’язки повстання, п╕дняте проти Польщ╕ Тарасом Федоровичем, знаним ще як Трясило. Завершу╓ться воно в уже в╕домий нам спос╕б: для задобрення розбурхано╖ шляхти ре╓строва старшина на чол╕ з Тимошем Орендаренком поклала видати полякам гетьмана Трясила. В цей напружений момент на Масловому Ставу, де в╕дбуваються ц╕ под╕╖, з’явля╓ться Павло Бут, прибувши прямо з полону. Можна лише здогадуватись про ступ╕нь авторитету його серед козак╕в, оск╕льки виступивши проти зрадливо╖ старшини, в╕н таки в╕дстояв старого товариша ╕ таким чином Трясило уникнув ганебно╖ смерт╕ в╕д рук ката. Повернувшись в Чигиринський полк, в╕н служить там якийсь час сотником, але маючи палке щире серце, не м╕г довго миритися з тою лютою несправедлив╕стю, яку чинили поляки щодо укра╖нц╕в. З╕бравши невдоволених, в╕н пода╓ться з ними на Запорожжя. Ось як говорить про це народна дума:
Повернувсь Павлюк додому, У С╕ч Низовую, Та й надумав Павлюк знову Бить шляхту гнилую.
╤ бив! 1635 року гетьман Конецпольський таки дом╕гся в╕д уряду кошт╕в на побудову фортец╕, яка б перекрила шлях на Запорожжя. Буд╕вництво було розпочато ранньою весною того року над Кодацьким порогом ╕ в надзвичайно короткий строк – за чотири м╕сяц╕ вона була готова. Спроектована й будована одним з кращих фортиф╕катор╕в ╢вропи, французьким ╕нженером Г╕льйомом Левассером де Бопланом, фортеця вважалась неприступною.
Зажурились запорожц╕, Що нема ╖м вол╕ Н╕ на Дн╕пр╕, н╕ на Рос╕, Н╕ в чистому пол╕. Об╕звався серед С╕ч╕ Кур╕нний Сулима: “Гей, давайте, хлопц╕, зварим Вражим ляхам пива!” Об╕звавсь Павлюк-хорунжий: “Допомоги дати! Щоб ту людську перепону Нащент зруйнувати!” Добре Павлюк та Сулима Лях╕в частували – В╕йсько вибили дощенту, Кодак зруйнували...
Так сп╕ва╓ться в дум╕. Безпристрасна ╕стор╕я св╕дчить, що збудована в липн╕ Кодацька фортеця була вже 3 серпня взята запорожцями штурмом. На жаль, утримати ╖╖ не вдалося. Фортецю облягло коронне в╕йсько та ре╓стровц╕. ╤ хоч запорожц╕ протрималися до само╖ зими, знову було зад╕яно елемент зради, гетьмана Сулиму з п’ятьма старшинами було схоплено, видано полякам й в╕дправлено до Варшави, решту полонених було покарано на м╕сц╕ – саджено на палю, рубано руки, р╕зано вуха, носи... З╕ старшини, допроваджено╖ до Варшави на розправу, уникнути смерт╕ вдалося лише Павлу Михновичу Буту. Пам’ятаючи усп╕х його посольсько╖ м╕с╕╖ у стосунках з Кримським ханством, Варшава, очевидно, визнала недоц╕льним знехтувати можливими пол╕тичними перспективами заради сумн╕вно╖ насолоди в╕д ще одн╕╓╖ криваво╖ сцени. Як би там не було, але заступництвом ки╖вського во╓води Хоми Замойського, який об╕ймав на той час посаду коронного писаря, п╕д його в╕дпов╕дальн╕сть Павлюка було цього разу в╕дпущено. Ще одна прогулянка босон╕ж по лезу бритви об╕йшлася без втрати голови. Хтось би затих, справедливо вир╕шивши, що зробив для свого краю все, що м╕г. Хтось. Та не Павло Михнович Бут. Перетворення в╕льного козацтва на пахолк╕в, фактично, на кр╕пак╕в, яке в╕дбувалось унасл╕док так званих чисток ре╓стру, переповнювало чашу терп╕ння. ”Козацтво бунтувалося, - писав Михайло Грушевський в сво╖й «╤стор╕╖ Укра╖ни», - особливо козаки правоб╕чн╕: Черкаський ╕ Чигиринський полки, а головним прив╕дцем невдоволення був Павлюк Бут”. Частина ре╓стровц╕в п╕шла за ним на Запорожжя. Тим часом, 1636 року знову спалахнула боротьба м╕ж кримським ханом, тепер вже ╤на╓т Гера╓м, та мурзою Кантем╕ром з приводу того, що ╤на╓т Герай вимагав перевести Буджацьку орду до Криму, а Кантем╕р не бажав п╕дкорятися. Хан вкотре звернувся по допомогу до запорожц╕в. Власне, кримськ╕ справи були не на час╕, - лише сл╕пому не було видно, що йдеться до в╕йни з Польщею. Проте Павлюк вир╕шив все ж виступити на пом╕ч. По-перше, через союзницьк╕ зобов’язання. По-друге, перед початком в╕йни треба було здобути якомога б╕льше збро╖. Усп╕шний пох╕д м╕г забезпечити цю потребу, як, власне, ╕ сталося. По-трет╓, Павлюк не м╕г не спод╕ватися на те, що кримський хан, в свою чергу, зможе допомогти в боротьб╕ проти Польщ╕. Розрахунок був правильний, от т╕льки останн╕й пункт було зреал╕зовано лише за Хмельницького. 1637 р╕к почався буремно. Вже в березн╕, виступаючи на сейм╕ у Варшав╕, козацьк╕ посли в╕д ╕мен╕ старшого над ре╓стровим в╕йськом, яким на той час був немолодий вже, тихий та сумл╕нний Василь Томиленко, прямо звинуватили уряд Польщ╕ в порушенн╕ прав та прив╕ле╖в козацтва. Чи треба говорити, що сенатори були прикро вражен╕. Ще б пак - т╕ лотри все ще вважали себе чимось ╕ншим, н╕ж бидло. Шляхта лютувала. На ╖╖ вимогу король Володислав доруча╓ польному гетьману Микол╕ Потоцькому та укра╖нському магнату Адаму Киселю (ще одному дволикому янусу!) провести рев╕з╕ю ре╓стру, виключивши з нього непок╕рних. Це вже було не просто обурливо, а нестерпно. Бочку було наповнено порохом, вставлено запал ╕ смикнуто за шнурок. Чи ж варто дивуватися, що вона таки вибухнула!
“За волю, брат╕╓, за волю – ╤ серце й шаблю наголо! Нам осоружна рабська доля, Пора, орлята, - на крило! Пора, пора! Аж ми не бидло, Аби бездумно йти п╕д н╕ж, Олжа шляхетська остогидла Нам, бан╕там ╕з запор╕жь. Хай хтось проха про ширш╕ ясла, Про харч ситн╕ший у хл╕ву, А ми згада╓м Переяслав ╤ мури Кодака в рову. Козацьку душу гр╕╓ воля – Орлам без неба не життя. Смерть славна краще, н╕ж неволя. Нема без вол╕ майбуття!” - Отак казав Павлюк завзятий, Отак роздмухував пожар, Бо знав св╕й р╕д ╕ в╕рив свято: П╕д попелом жевр╕╓ жар Знав – тл╕╓ в серц╕ невгасима, ╤скрина, що та╖ть громи, ╤ не забуто н╕ч Трясила, ╤ пам’ять брата Сулими. ╤ полум’я в серцях спахнуло ╤ запалило ц╕лий Край. О, ляхи, - горе вам! Забули, Що дух козацький не вмира? Повстала й стала Укра╖на. За кров, за сльози, за сир╕т, За честь гвалтовану й ру╖ну, За в╕ру батьк╕вську, за р╕д. * * * То не хмара суне шляхом – спробуй перейняти! То Павлюк на горе ляхам захопив гармати. То не вихори висотн╕, помста небом дана – Мчать на Переяслав сотн╕ Биховця й Скидана. Де палаци ваш╕, ляхи? Де висок╕ мури? С╕явши насилля й страхи, що пожали – бурю! Замки п╕ддано ру╖н╕; Смерть, к╕стлява пан╕, Косить нин╕ в Укра╖н╕ хазя╖в незваних. За розтоптаную волю й в╕ру роз╕п’яту Помста ви╖хала в поле на кон╕ розплати! * * * Бар. Ставка гетьмана корони. Пан Конецпольський сив╕ скрон╕ Стиска й похмуро погляда, На шляхту гордую: “Б╕да! Бач, хваляться, неначе п╕вн╕, Холопство, зв╕сно, ╖м не р╕вня, Та, козаки – то ╕нша суть. Цих зачепи, то понесуть! На них нема╓ укороту. Де нин╕ Золотая рота? - Скосили впень, немов комиш Цих батогами не навчиш... ╤з ними, нащо вже як горда, Але раху╓ться ╕ Порта, Лев, що трима ╢вропу в к╕гтях. Вони ж йому у власн╕м л╕гв╕, Чи не щор╕чно, як зберуться, П╕дсмалюють розк╕шн╕ вуса. По них в Стамбул╕ пил та поп╕л... ╤ слава лицар╕в в ╢вроп╕. Король ╖м щось казав про р╕вн╕сть? Над╕ю дав? – Яка на╖вн╕сть! На╖вн╕сть ╖хня г╕рш за зло, А, отже, наше ремесло - В простягнутую щиро руку Всучить отруйную гадюку? О, павич╕! Хоч би один Згадав отих, хто п╕д Хотин Пробився кр╕зь орди заслони, Пл╕ч-о-пл╕ч став на перепон╕ Осман╕в нездоланн╕й сил╕ А чи згадав би про Трясила - Чи мало панства полягло, - Коли осине╓ кубло Розворушили? Мали б знати, Що не уникнути розплати, Що кров’ю сплатить борг за смерть Бездумне панство. Та тепер Не час на згадки й сентименти - Ребел╕ю розбить дощенту Його обов’язок. Про пом╕ч Проха ╤лляш Кара╖мович, Старшина, в╕рний королю. Чого ж його я не люблю? Чом його пика муля в оц╕? Все ж в╕рний пес. Хай йде з Потоцьким, Хай Польщ╕ п╕дкоря св╕й край. Час виступати. Сурмо, грай!”
Ц╕ рядки – початок поеми, яку колись, може, й буде написано, - зв╕сно ж не можуть претендувати на докладне зображення тод╕шн╕х под╕й. Власне, хронолог╕я та анал╕з – то вже прерогатива ╕стор╕╖, а не поез╕╖. Повстання Павлюка було справд╕ особливим – масштабним та значимим не лише за под╕ями, але й за метою. Чи не вперше ставилось питання про реальне в╕докремлення в╕д Реч╕ Посполито╖. Намагання деяких ╕сторик╕в робити незважен╕ висновки про бажання гетьмана проситися в Московщину на п╕дстав╕ його звернення до московського царя з проханням по допомогу в т╕й неймов╕рно важк╕й ситуац╕╖ ╓ безп╕дставними. По-перше, по допомогу в╕н звертався не до одного лише царя, а й, скаж╕мо, до кримського хана (допомоги не надав н╕ той, н╕ ╕нший). По-друге, Павло Бут був достатньо далекоглядним для того, щоб, рятуючи св╕й Край в╕д холери, не наразити його на чуму. Не маючи на мет╕ перепов╕дати переб╕г швидкоплинних под╕й у ход╕ цього повстання – хто ц╕кавиться ╕стор╕╓ю, може знайти дещо в працях Михайла Грушевського, В. Голобуцького, В. Замлинського, М. Костомарова, Д. Яворницького, ╕нших ╕сторик╕в та досл╕дник╕в, нагадаю лишень, що, розпочавшись дуже усп╕шно, повстання за короткий час охопило величезну територ╕ю. Ун╕версали Павла Михновича, з якими в╕н звертався до народу, закликаючи вибиратися з шляхетського ярма та в╕дстоювати свою г╕дн╕сть, знаходили якнайширший в╕дгук. Сучасники, в тому числ╕ й польськ╕ хрон╕сти, в╕дзначали, що “...покозачилась чи не вся Укра╖на”. На жаль, далеко не кожного можна було назвати досв╕дченим во╖ном. З 10 тисяч, як╕ вступили в б╕й п╕д Кумейками, запорожц╕в та ре╓стровик╕в було не б╕льше чотирьох тисяч. Не вистачало збро╖. Б╕льш╕сть повсталих йшли в б╕й, маючи, окр╕м мужност╕, лише палицю, косу чи, в кращому випадку, сокиру. Польський капелан Окольський писав: ”Не вс╕ мають самопали, ╕нш╕ озбро╓н╕ рогатинами, косами, сокирами”. На жаль, не те, що московський цар, але й пов’язаний умовами угоди кримський хан, якого так довго чекав Бут, допомоги так ╕ не надали. На жаль, п╕дмога, яку прив╕в ╕з Задн╕пров’я давн╕й побратим Яцько Острянин – б╕льше 8 тисяч, а також повстанський заг╕н отамана Кизими з-п╕д Ки╓ва не змогли взяти участь у вир╕шальному бою п╕д Кумейками. Як в╕дзначав с╓вський во╓вода: ”Днепр почел только становитца”, тож переправитися через р╕ку було неможливо. На додаток, п╕д час бою, який в╕вся п╕д захистом рухомого табору з воз╕в, що вимагало абсолютно точно╖ координац╕╖ д╕й кожно╖ ланки, кожного п╕дрозд╕лу ╕ досягалось лише в результат╕ тривалого вишколу, саме цього досв╕ду забракло. Так, п╕д час перебудови, зумовлено╖ необх╕дн╕стю зм╕ни напрямку руху для закладення стац╕онарного табору, полякам вдалося ув╕рватися досередини. ╤ хоч прорив вдалося з╕мкнути, проте той польський заг╕н зум╕в учинити п╕дпал. Жахливий вибух в один момент знищив фактично весь запас пороху. Це стало початком к╕нця. Як результат, незважаючи на в╕дчайдушний геро╖зм повсталих, битву п╕д Кумейками було програно. Полк Сам╕йла Лаща оточив п╕д Боровицею заг╕н гетьмана Павла Бута, який, як вважають, залишився прикривати в╕дх╕д полковника Скидана, що пов╕в залишки в╕йська на Запорожжя, аби п╕дготуватись до нового виступу. Скоро до оточених насп╕в ╕ Микола Потоцький з основними силами. Становище козак╕в було безвих╕дним. Проте, не спод╕ваючись зламати ╖х силою збро╖ без значних втрат з╕ свого боку, Потоцький запропонував переговори. Для ╖х ведення в польський таб╕р вирушили Павло Михнович з чотирма старшинами, серед них, скинутий польським прихвоснем Савою Кононовичем, недавн╕й гетьман ре╓стровц╕в Василь Томиленко та полковник Горд╕й Чурай – батько укра╖нсько╖ Сафо – Марус╕ Чурай. Потоцький та Кис╕ль, у раз╕ здач╕, об╕цяли козакам життя та свободу. Та об╕цянка тривала лишень до того часу, коли козаки, понад╕явшись на ляське слово чест╕, залишили позиц╕╖ та вийшли з м╕ста. Кров полилася р╕кою. Одночасно гетьмана Бута та найближчу старшину було схоплено, закуто в кайдани та в╕дправлено до Варшави. Вичищений ре╓стр очолив ╤лляш Кара╖мович, в╕йськовим писарем було призначено Богдана Хмельницького... Повстання на тому не завершилось. Його продовжив новий запорозький гетьман Яцько Острянин, дал╕ – гетьман Дмитро Гуня. Боротьба не була марною. В ╖╖ результат╕ укра╖нцям, мов полуда з очей, спали ╕люз╕╖ щодо того, за кого ╖х мала шляхта. Ця боротьба надала народов╕ впевненост╕ у власних силах. Вона виплекала ел╕ту, яка вже вол╕ла не горнутись до п╕дн╕жк╕в чужих трон╕в, а доходила думки про в╕дновлення власно╖ держави. Наближався час пробудження Богдана... Саме цими днями мина╓ триста с╕мдесят рок╕в, як у Варшав╕ прийняли мученицьку смерть м╕й славний пращур, гетьман запорозький Павло Михнович Бут, полковники Григор╕й Лихий, Василь Томиленко, Горд╕й Чурай. Пом’ян╕мо ж, братове, цих справд╕ великих укра╖нц╕в. ╤ н╕коли не забуваймо, чи╖ ми правнуки, ╕ ту в╕дпов╕дальн╕сть, яку несемо не лише перед ними, а й перед прийдешн╕ми покол╕ннями, за те, як плека╓мо Отчий край сьогодн╕, а, отже, який передамо його нащадкам. Валентин БУТ, учитель. с. М╕жводне Чорноморського р-ну в Криму.
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 29.02.2008 > Тема "Ми єсть народ?"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5628
|