Версiя для друку Обговорити в форумi

МОВА ПРО МОВУ

 21 лютого - День рідної мови. У цей день 1952 року у Бангладеш (держава на північному сході Індії у ніжній течії та гирлах рік Брахмапутри і Гангу) було жорстоко розстріляно демонстрацію захисників мови банго, які вимагали визнання рідної мови державною.
 Через 47 років, у жовтні 1999 року, на 30-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було встановлено відзначення Міжнародного дня рідної мови і приурочено цей день до трагічних подій 21 лютого у Бенгалії.
 Мовна ситуація, яка склалася нині в Україні, не краща, ніж у Чехії на початку ХХ століття. Беру із книжкової полиці книжечку «Сілезькі пісні» Петра Безруча і вкотре перечитую вірш «Бернард Жар», в якому автор «дає ляпаса всім ренегатам усіх епох і народів» (Володимир Житник). «Бернард Жар із Фридка» став Жором і робить все, щоб мужицької мови у його домі не чули. Гості в дім, матір - із дому, щоб «не червоніти синкові» за її мужицьку мову. Ніяк не діждеться тої днини, коли винищать отой проклятий звичай говорити на нестерпній йому мові. Лише на смертному одрі «гомонить він мужицькою мовою щось в маячні». Чи не за ренегатство передчасно скосила його смерть, і «панською мовою молиться хор, і панською мовою хрест промовляє».

«А хто це придибав
 на цвинтар тихенько?
Пани розійшлися -
 з’явилася мати.
Мужицькою мовою
 молиться ненька
(то в неї не впертість
 або непокора -
Не вміє інакше:
 вродилась у горах!),
Шепоче свої молитви
 ледве чутно,
Щоб не розгнівати,
 з труни не підняти
Небіжчика сина
 Бернарда Жора».

 «Пане докторе, буду Вам дуже вдячний, якщо надрукуєте того вірша. Я хотів у нім схарактеризувати фридецьких ренегатів і свого дядька. П’ятнадцять років тому я, хлопець, повний радості, заїхав до нього, поцілував йому руки і щось обізвався по-чеському... Мій любий дядько, який німецькою мовою говорив гірше, ніж я, як і всі фридечани, насупився на мене, а потім люб’язно сказав: «Mein lieber... bemich wird bei uns nur mit Dienstbotin und Knechtin gesprochen» («Мій любий... так у нас розмовляють тільки зі служницями та кухарками»). Пане докторе, п’ятнадцять років горів на лиці той ляпас, і я радий, що можу його повернути».
 Такого вірша і листа більш ніж сто років тому одержав редактор празького політичного тижневика «Час» від поета Петра Безруча. Це був крик зраненої душі великого патріота і будителя чехів.
 Прочитав збірочку і задумався, скільки у нас отаких Жарів - Жорів, скільки моляться чужинецькою мовою, і тією ж мовою промовляють хрести на могилах. За своє життя я одержав десятки таких ляпасів, як і Петро Безруч: весь час жив і працював у російськомовному середовищі, а користувався виключно українською. Сорок років тому іду з п’ятирічною дочкою. Розмовляємо. Назустріч наступає на мене «визволитель» і сичить мені в обличчя: «Дурак, зачем калечишь своего ребенка. Он все равно по-русски будет говорить».
 А вже напередодні здобуття Україною незалежності мій знайомий Михальченков цинічно заявив: «Рано Горбачёв начал перестройку. Надо было подождать лет 25 - 30 и вы (мав на увазі Галичину) были бы как Донбасс. Вот тогда и можно было бы перестраиваться».
 Не дивуюся цим ренегатам і шовіністам. Вони не усвідомлюють, що ганьблять росіян
і Росію. Дивуюся порядним росіянам, а їх переважна більшість, що терплять з-поміж себе отаких типів, що терплять оту «п’яту колону», яка не дає, і не дасть, поки існує, стати Росії демократичною.
 Але давайте повернемось до Чехії. На час здобуття незалежності у 1918 році стан національної мови у цій країні був такий, як у Донбасі в наші дні. Чеською мовою користувався лише невеликий відсоток селян і дехто з інтелігенції. Збувалося пророцтво-переконання Фрідріха Енгельса, який у 50-х роках позаминулого століття писав, що на землях західних та південних слов’ян повинна повністю запанувати німецька мова, нехай навіть ще сто років дехто користуватиметься своєю. На щастя, це пророцтво-бажання не збулося. Завдяки рішучим діям першого Президента Чехословаччини Томаша Масарика і керованого ним парламенту почалося мовне відродження. Чеській мові було надано статус державної, чехів, які не знали своєї мови, посадили за шкільні парти, освітні, адміністративні та культурні заклади переведено на чеську мову. І сталося диво - через декілька літ уся Чехія заговорила рідною мовою. Тут слід додати, що чехи не українці, а Австрія не Росія. Опору національному відродженню на землях, що до Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії і здобули незалежність, з боку колишньої метрополії не було. П’ятої колони теж.
 Маємо приклад в історії, що майже мертва мова євреїв іврит при рішучих діях лідерів народу відродилася. До двадцятих років минулого століття цю мову знало не більше кількох тисяч рабинів. Євреї на поселеннях користувалися мовою ідиш - південнонімецьким діалектом із домішками івриту, або мовами народів, серед яких жили. У багатонаціональних державах - мовою панівної нації.
 Після І світової війни Велика Британія, одержавши мандат на управління Палестиною, дозволила євреям повертатися на землю своїх прапрадідів, з якої у VII столітті н. е. були остаточно вигнані арабами.
 Із проголошенням держави Ізраїль у 1948 році питання мови стає першорядним. Усі без винятку іммігранти, щоб одержати громадянство і відповідну роботу, зобов’язані були вивчити іврит. Було створено денні і вечірні курси, масово видавалась відповідна навчальна література. Цій справі сприяла наявність багатої писемної традиції і воля самого народу, засоби масової інформації і освіта. Нині в Ізраїлі немає жодного громадянина, який не знав би національної мови.
 Можна ще говорити про Італію і Фінляндію, наводити приклади відродження національних мов у інших державах, але в Україні про це багато говориться і мало робиться. Мало робиться у справі відродження української. Можливо, нам, і в першу чергу нашим державникам, доцільно було б взяти приклад і навчитися у чехів та євреїв. А ще у Японії - як опікуватися рідною мовою. Адже у цій країні створено понад сто державних інституцій, які забезпечують всебічний розвиток і функціонування національної мови.
 Василь ГОДЯК.
м. Соснівка на Львівщині.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 22.02.2008 > Тема "Душі криниця"