Версiя для друку Обговорити в форумi

21 лютого - Міжнародний День рідної мови
 
МОВА НАРОДУ - кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі і грози - весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів. Проте в світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові - в спадщину потомкам. У скарбницю рідного слова складає одно покоління за другим плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, - одним словом, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова, - народу нема більше! Ось чому, наприклад, наші західні брати, витерпівши всі різноманітні насильства від іноплемінників, коли це насильство, нарешті, торкнулося мови, зрозуміли, що йдеться тепер уже про життя чи смерть самого народу. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все - і він все може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови - ніколи: вимерла мова в устах народу - вимер і народ. Але якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової історичної особистості народу - цього найбільшого з усіх створінь Божих на землі?
 Не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п’є духовне життя й силу з рідної груді рідного слова. Воно пояснює їй природу, як не міг би пояснити її жоден природознавець, воно знайомить її з характером людей, що її оточують, з суспільством, серед якого вона живе, з його історією та його прагненнями, як не міг би ознайомити жоден історик; воно вводить її в народні вірування, в народну поезію, як не міг би ввести жоден естетик; воно, нарешті, дає такі логічні поняття й філософські погляди, яких, звичайно, не міг би дати дитині жоден філософ.
 К. Д. УШИНСЬКИЙ.

«МОВО МОЯ, РІДНА МОВО, ДОЛЯ ТВОЯ - НЕ ПРОСТА...»

Володимир СОСЮРА
ДО БРАТА

На мові нашій дня печать.
Вона - як сяйво серед ночі...
Її не можна забувать,
Вона душі твоєї очі.
Єднає з піснею в гаю
Вона з життям тебе любовно...
Коли ж забудеш рідну мову,
Загубиш душу ти свою.
Коли йдучи з труда дороги,
Слова не ті вкладеш в уста,
Немов піджак з плеча чужого
Для тебе мова буде та.
Немов чужого саду віти,
Тієї мови пишний цвіт.
Не зможеш нею ти творити,
Знання засвоювать як слід.
Нічним зів’янеш синьогубцем...
На мові нашій дня печать.
Національним самогубцем
Невже ти, брате, хочеш стать?
Яке прекрасне рідне слово!
Воно - не світ, а всі світи...
Шевченка мову і Франкову
Невже під ноги кинеш ти?
Невже забудеш слово «мати»,
Ту, що дала тобі життя,
І підеш, наче тінь крилата,
Блукати в тьмі без вороття.
У небуття підеш, в нікуди,
Сліпим до сонячних висот.
Невже народ мій мову губить?!
Не вірю я! Це не народ!
Окремі люди. Їм не знати
Сяйливих творчості висот.
І хай людей таких багато,
Але нас більше! Ми - народ!
Я вірю в тебе, моя мати.
Мій Бог, що дивиться з висот.
В народів інших старцювати
Повік не буде мій народ!
Ні, наша мова не загине,
Її не знищать сили злі!
Ти власним світом, Україно,
Сіяти будеш на землі.

Микола ПАЛІЄНКО
БАЛАДА ПРО РІДНУ МОВУ

Порубана, але не вбита,
Замулена, але жива,
Моя ти мово сумовита,
М’яка з вербового шитва.
Не залишай мене у скруті,
Коли ні сміху, ні плачу.
Не віддавай в полон манкуртам,
Де рідне слово не почуть.
Не пробачай мені, сіромі,
Коли тебе під корінь жнуть,
Коли безбатченки із дому
Одну, мов покритку, женуть.
Тебе не висіять крізь сито,
Не розмінять на мідяки.
Моя ти мово росяниста,
Не запресована в тюки.
Мого життя свята основа.
Нема у тебе куцих меж.
Убити можеш дієсловом
І дієсловом любиш теж.
Нема у тебе ні світання,
Ані смеркання - жити й жить!
Ти вся одне, одне повстання,
Яке в віках не задушить.
м. Одеса.

Дмитро БІЛОУС
КОЛИ ЗАБУВ ТИ РІДНУ МОВУ

Коли забув ти рідну мову -
біднієш духом ти щодня;
ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе до пня.
Коли в дорогу ти збирався,
казала мати, як прощавсь,
щоб і чужого научався
й свого ніколи не цуравсь.
Ти ж повернувсь,
відступник сущий,
прийшов під рідний небозвід,
немов Іван непам’ятущий,
хто твій народ і де твій рід.
Не раді родичі обновам.
Чи ти об’ївся блекоти,
що не своїм, не рідним словом
із матір’ю говориш ти?
Ти втратив корінь і основу,
душею вигорів до тла,
бо ти зневажив рідну мову,
ту, що земля тобі дала,
ту, що не вбили царські трони,
ту, що пройшла крізь бурі всі,
крізь глузи й дикі заборони
й постала нам у всій красі.
Сяйних перлин тобі не шкода,
адже, набувши вищих прав,
те, що дала сама природа,
ти добровільно занедбав.
В пальті строкатім, як афіша,
крикливі модні кеди взув.
А мати? Де ще є рідніша
за рідну, котру ти забув?
Для тебе й Київ - напіврідний,
і Мінськ піврідний, і Москва...
Бо хто ти є? Іван безрідний,
Іван, не помнящий родства!
1988

ХТО ЛЮБИТЬ, ТОЙ ЛЕГКО ВЧИТЬ
Якщо з українською мовою
в тебе, друже, не все гаразд,
не вважай її примусовою,
полюби, як весною ряст.

Примусова тим, хто цурається,
а хто любить, той легко вчить:
все, як пишеться,
в ній вимовляється, -
все, як пісня, у ній звучить.

І журлива вона, й піднесена,
тільки фальш для неї чужа.
В ній Шевченкова й Лесина,
і Франкова у ній душа.

Дорожи українською мовою,
рідна мова - основа життя.
Хіба мати бува примусовою?
Непутящим бува дитя!

Дмитро ПАВЛИЧКО
ТИ ЗРІКСЯ МОВИ РІДНОЇ

Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів’яне!
Ти зрікся мови рідної. Твій дух
На милицях жадає танцювати.
Від ласк твоїх закаменіє друг
І посивіє рідна мати!
Ти зрікся мови рідної. Віки
Ти йтимеш темний,
як сльота осіння.
Від погляду твого серця й зірки
Обернуться в сліпе каміння.
Ти зрікся мови рідної. Ганьба
Тебе зустріне на шляху вузькому...
Впаде на тебе, наче сніг, журба -
Її не понесеш нікому!
Ти зрікся мови рідної. Нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма -
В твій слід він кине сміх-погорду!
Ти зрікся мови рідної...
1955

Сергій БУРЛАКОВ
* * *
Мати мови - рідна Україна,
Києва й Полтави голоси.
В слові твого страдницького сина
Скільки є сердечної краси!
Скільки є любові і відваги,
Мужності і гніву - на віки!
Ні, не зможуть віщуни і маги
Замінить шевченківські рядки.
Мати мови - славна Україна...
Запоріжжя і плаї Карпат,
Чорномор’я чарівна перлина.
Кряж донецький -
степу вірний брат.
Все з’єдналось
в материнськім слові:
Гук козачий, говори слобід,
Ніжні колорити у вимові,
І санскриту непогасний слід.
Он Поділля, мов розквітла гілка,
Зводить в небо пісні дивоцвіт,
Як весна з бентежного узгірка,
Чисті луни котяться у світ.
Мати мови - щедра Україна,
Хоч була обкрадена не раз.
Будь соборна, волею єдина,
Як могутній заповів Тарас!

Оксана ЗАБУЖКО
РІДНА МОВА

Мова кожного народу
неповторна і - своя;
в ній гримлять громи в негоду,
в тиші - трелі солов’я.
На своїй природній мові
і потоки гомонять;
зелен-клени у діброві
по-кленовому шумлять.
Солов’їну, барвінкову,
колосисту - на віки -
українську pідну мову
в дар мені дали батьки.
Берегти її, плекати
буду всюди й повсякчас,
бо ж єдина - так, як мати,
мова в кожного із нас!

Іван ЧУМАК
ЩО Ж МИ, ЛЮДОНЬКИ...

За водою - вода
і за хмарою - хмара,
За бідою - біда,
і за карою - кара...
Що ж ми, людоньки, робим -
Погубили святе:
Де родило - не родить,
Де цвіло - не цвіте.
За батьком - сини,
за синами - онуки,
Та відбились вони,
і прибилась розлука.
Що ж ми, людоньки, чиним
І тривожим віки,
Бо немає стежини,
Щоб вела навпаки.
Не зове, не гука,
невимовная туга,
Якщо корінь всиха -
не відродиться вдруге.
Що ж ми, людоньки, скажем,
Занімієм невже, -
Наша пісня - не наша,
Рідне слово - чуже.
За лісами - поля,
за полями - садиби.
Нас чекає земля,
щоб орали - садили.
Що ж це, людоньки, вийшло,
Знов забули про все...
Є над нами всевишній,
Хай простить і спасе...

Григорій БУЛАХ
МОВО МОЯ

Я чую рідну мову українську
На вулицях, майданах і вітрах,
Я чую здалека і зблизька -
Це рідна мова нашого Дніпра.
Тебе, моя кохана, рідна мово,
Топтали коні дикої орди,
Ти запікалась кров’ю на підковах,
Тебе топтали зайди і кати.
Мово моя, рідна мово,
До мого серця прилинь,
Мово моя калинова
Неба високого синь.
Мово моя, рідна мово,
Доля твоя - не проста:
В кожному зраненім слові -
Велич твоя пророста.
Я чую рідну мову українську
На континентах, в космосі, світах -
Твоя дорога, мово, болезвісна
Та істина твоя завжди свята.
Тебе, моя кохана, рідна мово,
В сибіри гнали, соловки, тайгу,
Та оживало наше рідне слово
В морозах сивих і в снігу.
Мово моя, рідна мово,
До мого серця прилинь,
Мово моя калинова,
Неба високого синь.
Мово моя, рідна мово,
Доля твоя - не проста:
В кожнім простреленім слові
Велич твоя вироста.

Леонід ВИШЕСЛАВСЬКИЙ
МОВА

Дрімає соняшник. Смачніше пахне м’ята.
Гусине на луці біліється перо.
Співають, ідучи в вечірній млі, дівчата.
Широкі їх пісні, як степ наш, як Дніпро.
В піснях тих, що люблю і знаю я з колиски,
я - росіянин - чув биття народних дум,
зойк чайки на Дніпрі і скрип ялин бескидських,
шабель козацьких дзвін і Ненаситця шум.
Краси земної зміст у слові був розкритий,
співучі звуки ті, і ніжні, й голосні,
допомогли мені минуле зрозуміти
і глибше полюбить прекрасні наші дні...
В кривбаських рудниках, при вишках Борислава,
в розоранім степу край юного ліска
прийдешнє славить нам і проста, й величава
ця мова осяйна Шевченка і Франка.
Вона підпорою була мені в походах,
я чути звик її на життьовій весні.
І хочеться сказать на весь російських подих,
Чим українська була і є в мені.
1950

Переклав з російської
Максим Рильський.

Данило КОНОНЕНКО
ЯК ТОБІ ЖИВЕТЬСЯ, МОВО, У КРИМУ?

Мово, наша мово, квітко волошкова,
Як тобі живеться нині у Криму?
Чи в пошані пісня, чи в пошані слово
Те, яке ми мовим одне одному?!
Скажемо відверто: мова не в пошані,
Падчеркою мова наша тут живе.
Чим же завинила ти в Криму, кохана?!
Всяк тебе, як хоче, по живому рве.
Варто лиш промовить в люднім місці слово -
«Гаварі панятно!» - крикне шовініст.
«Гаварі на нашєм!» - от і вся розмова,
Отакий печерний інтернаціоналіст.
Де вже там про рідні українські школи,
Про театр, про книгу слово нам сказать.
«Нє дождьотєсь!» - кине «друг» в лапках «ніколи!»,
Але ж ні, чекаєм, будем ждать і ждать!
Віримо, гімназій ще у нас прибуде,
І в Криму державна мова забринить!
Бо у своїй хаті Правда є і буде,
І Тараса слово буде з нами жить!
Житимеш ти, мово, квітко волошкова,
Не дамо нікому твій топтати цвіт.
Будеш веселково, наше рідне слово,
Ти в серцях у наших ясно пломеніть.

Олесь ЛУПІЙ
* * *
Чи знаєш ти, що ця земля,
Степи шовкові, бистрі води
І вкриті золотом поля
Тобі даровані від роду?
Чи знаєш ти - твої батьки
Цю землю збройно захищали,
Щоб вільною була віки,
А діти горя не зазнали?
Чи ти сказав своїм синам,
Що самостійна Україна -
Наш рідний дім і світлий храм -
Єдина їхня Батьківщина?
Скажи. Навчи дітей своїх,
Щоб знали мову злотодзвінну
І так любили Україну,
Як Україна любить їх.

Микола ДОРІЗО
РІДНА МОВА

Октябрині ВОРОНОВІЙ - першій саамській поетесі

Лунає мові Пушкіна хвала,
Однак не хочу я,
щоб мова моя мила,
Яка б вона могутня не була.
Якусь би іншу мову замінила,
Оту, що з материнським молоком
Ще змалечку дарована дитині.
Хай нею мовить обмаль загалом -
Всього одне чи двоє селищ нині.
О рідна моя мово-чародій,
Ти збагатила рід людський чудово,
Та хай вовік потужний твій прибій
Не захлесне Саамське братнє слово.
Я кожній мові шану віддаю:
Це спадщина, це дар віків священний,
Тож рідну мову бережіть свою,
Як найдорожчий скарб неоціненний.
Щоб глас нащадків ваших не затих,
Я прошу вас, брати мої, народи,
Не просто в книзі мову берегти -
В Червоній книзі матері-природи.

Авторизований переклад з російської Валентини Лагоди.

Володимир МИРНИЙ
* * *
Вбивали, били нас до крові.
Хилились ми, немов трава.
Та не далися вовчим ловам,
Та не далися ми оковам,
Бо ще душа була жива.
О, скільки їх, що гнати й гнути
Нас прагнули: «Ви ж... курява»...
А ми підводились, мов рута!
І хоч спили гірку отруту, -
Душа лишилася жива.
Підносьмо нашу честь і мову!
Нехай цвітуть, мов корогва!
Усе ми здужаєм, братове,
Відродим долю чорноброву, -
Аби душа була жива.
м. Полтава.

Наталія ВИНОГРАДОВА
* * *
Горить чарівний злотоцвіт,
Як дивний перл, - то наша мова.
На весь людський широкий світ
Палає радість калинова.
Підносить нас і живить нас
Ця магія святого слова.
У душах і серцях вона -
Основа нації, основа.
Вкраїнська мова - то наш стяг,
Одвічний поклик до єднання.
Вона - в набаті до звитяг,
І в ніжнім шепоті кохання.
Як зір серпневий передзвін,
Як срібне джерело цілюще.
Як паростки весни живі,
Так наше слово невмируще.
Чужинці-зайди пропадуть
І зникнуть «рідні» яничари...
А нашій мові - завжди буть!
І не померкнуть її чари.
Великий Бурлук, Харківська обл.

КНИЖКОВА Полиця
Наш іменитий читач і автор, академік Іван Михайлович Дзюба з Києва надіслав до редакційної бібліотеки свою збірку «Порнократія на марші», куди увійшли найновіші статті, фейлетони та памфлети - реакція чесного, відповідального інтелектуала на божевілля і парадокси українського політикуму.
 Шановна редакціє «Кримської світлиці», вважаємо тебе Генеральним штабом української громади Криму! Висилаємо вам вісім примірників книжки «Правопис - корсет мови» Ірини Фаріон. Розпорядіться на свій розсуд.
 Бажаємо подальших успіхів в культурно-політичному житті Криму. Слава Україні! Героям слава!
 Іван та Мирослава КИРИЧИНСЬКІ,
 Ранівський осередок Самбірської «Просвіти» ім. Т. Г. Шевченка.
 Львівська обл.
 * * *
У післямові до цієї книги зазначено, що вона - «для тих, хто усвідомлює: найперше завдання мовознавців - відновити криваво перервану правописну традицію як знаковий засіб самоідентифікації українців». Звертайтеся: перші сім читачів (одна - в бібліотеку!) отримають цю книгу безкоштовно.
Добре відома «світличанам» професор Львівського національного університету Роксолана Петрівна Зорівчак надіслала до редакції кілька примірників другого видання її книги «Боліти болем слова нашого...» (В-во «Мандрівець», Тернопіль). 70 примірників цієї книги позаторік шанована авторка подарувала кримському українству. Кому потрібне нове, допрацьоване і доповнене видання? Поки що Роксолана Петрівна попросила один примірник переслати до Кривого Рогу автору «Катехизиса малороссийства...» М. О. Саєнку - як знак пошани і вдячності!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 22.02.2008 > Тема "Душі криниця"