Версiя для друку Обговорити в форумi

З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ

 ПОВАЖАЙМО СЕБЕ!

 Кілька років живу в Німеччині. Приїхала на Батьківщину в гості, почала приглядатися, що діється в рідній Україні. Ой, як нелегко жити людям, коли ведеться постійна боротьба за владу. До речі, чого це одеситам заманулося ставити пам’ятник Катерині ІІ, яка знищила державність України? Роздавала землі своїм коханцям, а людей перетворила на кріпаків. Гарну дівку могли обміняти на цуценя, дарували як річ. Що можна було гірше заподіяти народові? До чого ж українці докотилися, втратили гідність, спаплюжено їхню самосвідомість? Чи це поставили пам’ятник нащадки тих, хто українські землі отримував в подарунок від Великої? На Заході не було кріпацтва.
 Дуже здивувало і ставлення до української мови. Під виглядом захисту російської мови влада бореться, аби знищити українську, та щоб відвернути увагу людей від справжніх негараздів. Та розмовляй як
хочеш! Але в кожній країні Європи є своя державна мова, яку необхідно опанувати всім приїжджим. Доводиться вивчати її, бо без цього жити ж там неможливо!
 Цікаво, як бореться проти української мови голова Луганської обласної ради? Скаржиться, що діти плачуть - не хочуть йти в українські класи. Та чи немає у нього інших турбот? Область депресивна, відстала, не оброблені поля, розбиті дороги, порожні хати, розвалені підприємства, зачинені дитячі садочки, занедбані спортивні споруди. Краще не бачити цього, бо серце болить. Ми віддавали сина в український клас у Києві (не було місця в російськомовному). Закінчив сім класів. Який він задоволений, адже і він, і дочка тепер знають чотири мови: українську, російську, німецьку і англійську. Я пам’ятаю, як діти в перші роки незалежності на Донбасі почали вивчати в дитсадочку українську мову. Як вони раділи, пишалися. Приходить дитина додому і каже: "Бабусю, називай мене Одарочкою!" А бабуся теж водночас вивчала українську мову. Не думаю, щоб росіяни були такі нерозвинені, аби, живучи в Україні, не розуміли державної мови, не могли нею користуватися. Просто не хочуть, не поважають державу, де живуть!
 Щастя та добробуту, гідності бажаю моїм землякам. Хто ж вас буде поважати, коли ви самі себе не поважаєте?
 Н. ЛОГІНОВА.
 Київ - Донбас - Гамбург.
 
 ОБ’ЄДНАЙМО ГОЛОСИ!

 Познайомилася я з "Кримською світлицею" в Євпаторії, де лікувалася. І вона стала для мене найпершою порадницею. "КС" зрозуміла, а головне - чесна. Тому чекаю тебе з нетерпінням! Дуже зраділа, коли прочитала, що 28 грудня ти святкуєш своє 15-річчя. Тож вітаю тебе, хоча, можливо, із запізненням, бажаю всім здоров’я, щоб ви і надалі засівали зерном добра та справедливості душі людські.
 При організації, яку я очолюю, співають жіночки, це ансамбль української жартівливої пісні "Тещі та свекрухи". Працюємо ми 12-й рік. У нашій "Світлиці" побувала знімальна група 1-го Українського телеканалу з Тамарою Щербатюк. В цьому році 14 жовтня ми взяли участь у фестивалі в Києві "Село живе, доки лунає пісня". Співаємо і на фестивалях та конкурсах в нашій області. Хочу зауважити, що хоч ніхто з нас не має музичної освіти, але нас чомусь поважають і цінують. За ці роки маємо грамоти, дипломи. А ще ми мріємо зустрітися з хором ветеранів вашого міста, поспілкуватися, обмінятися думками. Ми б і до редакції хотіли завітати.
 Мені 68 років, але душа чомусь не хоче старіти. "Тещі та свекрухи" - прості сільські жінки, у нас немає якогось модного сценічного одягу, взуття. Але у нас є добре серце, милосердя до тих людей, які потребують допомоги.
 Вітаємо ваш колектив з Новим роком та святом Різдва Христового. Бажаємо вам та вашим колегам, рідним міцного здоров’я, миру, добра, любові та процвітання!
 Лідія КИШИНЕВСЬКА,
керівник громадської організації волонтерського руху "Першоцвіт", голова волонтерів при раді ветеранів.
 смт. Каланчак Херсонської області.
 
 ДЕМОКРАТІЯ ЧИ ХАМСТВО?

 Щоденно роблю висновок, спостерігаючи за подіями у державі, що Україна зараз переживає страсті Ісуса Христа. Маю на увазі справи насущні, які оточують і супроводжують нас постійно.
 Як мені хочеться небо прихилити нашому Президенту - Віктору Андрійовичу - невтомному працелюбу-патріоту, старанному господарнику, дбайливому сім’янину, шляхетному, розумному вихователю, терплячому главі держави! Він виховує все наше суспільство особистим прикладом.
 17-й рік нашої Незалежності! Чи подавали особистий приклад попередні президенти, як треба працювати на благо Вітчизни? Думали тільки, як розорити Україну, пограбувати її, набити мішки доларами та відвезти у банки за кордон. Всьому світу відомі їхні справунки. Слухаю відгуки закордонних ЗМІ щоденно. Політики та керівники інших держав дивуються: "Як у таких умовах Україна ще існує, якось латає діри в економіці; тримає на контролі політичні, господарські, юридичні та всі інші справи. Річ в тому, що наш народ споконвіку керується українським вихованням, вміє до всього підійти розсудливо, розумно, зважено, з перспективою на майбутнє.
 Відомо і те, що Україну заполонили емігранти з різних куточків світу, які теж вносять свою лепту до безладу у державі. Наприклад, передачі С. Шустера. Таке баламутство може бути тільки у нас. Його витурили з Прибалтики, і в Росії чогось не прижився, а в Україні пригріли. Чи не абсурд?! Добро не родиться від злості, цинізму, зухвалості та нахабства. У нас демократія перероджується у велике хамство. Такі передачі тільки висміюють та принижують українців, які ніби постійно сваряться, в’їдливо обзиваються. Гірко, що малоосвіченим, злим, мстивим, байдужим до нашої перекрученої, спотвореної, переламаної, вимішаної із смолою історії така веремія навіть подобається...
 Комуністи, регіонали, підспівувач, що витьохкує соловейком - В. Литвин, - грізно заявляють, що, мовляв, гряде диктатура чи то Президента, чи то помаранчевих (хоч цього ніхто не бачить і, навіть, не підозрює!). Чому вони чинять такий ґвалт? Вже забули, як "гуманні, благодійні, справедливі" соціалісти створили диктат у Верховній Зраді під керівництвом О. Мороза? Екс-міністр-соціаліст МВС В. Цушко, з благословення того ж таки О. Мороза, послав своїх "орлів" вибивати двері у Генпрокуратурі. А екс-міністр транспорту М. Рудьковський, теж соціаліст, роз’їжджав, куди йому заманулось, і промотав більше 400 тисяч наших, державних грошей!
 То, може, й справді, нехай би вже була "диктатура", коли вона дає користь всьому суспільству, народові, господарству в цілому, піднімає мораль, освіченість, наше рідне українське виховання. Але хіба можна назвати "диктатурою" поведінку нашого Президента, його актуальні дії, вчинки, наради, які він проводить щотижня з Головою ВР, Прем’єр-міністром, залучаючи інших відповідальних осіб держави? А щотижневі "Акценти Президента"? А поїздки по всій Україні та зустрічі з усіма верствами населення, починаючи від дитячих садочків і закінчуючи міністерськими нарадами? То хіба це "диктатура"? Невже не бачать цього словоблуди, наклепники, люті вороги всього українського?
 Отже, якщо таки настане момент всенародного обговорення змін до нашої Конституції, то першою необхідністю, вважаю, буде - відкинути все непотрібне, не дублювати сліпо закони інших країн, які у нас не приживаються. Вилізти з тої гарячої смоли проблематично, важко, але конче необхідно. Ми мусимо гуртом взятися за це і врешті-решт навести порядок в Україні.
 Тож не будьмо байдужими до проблем нашої держави. Щиро допомагаймо нашому Президенту-патріоту, спільно думаймо про майбутнє України.
 З повагою,
 Ольга КЕРДА.
 м. Миколаїв Львівської області.

 НЕ ЛИШЕ 33-й, А Й - 47-й!

 З пієтетом прочитав у "Кримській світлиці" в № 2 від 11 січня ц. р. красномовну статтю колишнього "афганця" Єгора Барвінка із Сімферополя "С благословения невинно убиенных...". Зокрема, підтримую його слушну думку: зайнятися нашій владі (автор називає Президента) і причинами голоду 1947 року, в коловерть якого потрапив і я, дитя війни. І коли говорили в моєму рідному селі Казанка Миколаївської області, що "захарчували Септу", тобто - мого рідного діда Олексу в 1933 році, то потім - "ларчик просто открывался" - винна в тому була совдепівська система, що свідомо, зі своєю комуняцько-волюнтаристською метою, організовувала голодомори.
 А от голод 1947-го! Невже винен лише неврожай і виплата США та Англії коштів за бекон-тушонку, яку ті давали нам під час війни для армії? І чому тоді (і пізніше, в 1948 - 1949-х рр.) з’явилися кінні об’їждчики з батогами, коли сталінський режим судив голодних простих людей за три колоски?
 Саме весною 1947 року я, опухлий від голоду, потрапив до дитбудинку, а виснажена неня - до лікарні. Тільки випадковість опісля допомогла мені не бути безбатченком. Пам’ятаю й "колосочки", і перекошене від злості обличчя об’їждчика в 1947 році у селі Високопілля на Херсонщині.
 Отже, і ця справа не приватна, а виплід тодішньої сталінської системи. І з цим треба достеменно розібратися.
 Федір СТЕПАНОВ,
 член Національної Спілки письменників України.
 м. Сімферополь.
 
 БЕЗ ПРАВДИ ДЕРЖАВА БІДНІЄ...

 Уявіть собі, що це молодий Шевченко, - так запропоновано вважати ялтинцям, що дивляться на бронзову скульптуру невідомого чоловіка, яку встановлено за адресою: вул. Московська, що біля цирку. А що б на це сказав Великий Кобзар, сам Тарас Григорович? Сам себе упізнав би? Але він вже не здатен захиститися від цієї наруги.
 З восьмого грудня минулого року дивляться ялтинці та гості міста на скульптуру чоловіка з книжкою і називають цей пам’ятник по-своєму: "Учителю". Ще з 2005 року йшли дискусії про цей пам’ятник-подарунок, який виготовлено в далекій Аргентині. Також відомі і висновки авторитетних митців: у скульптури відсутня стовідсоткова схожість з портретом Т. Г. Шевченка, як в молоді, так і в пізніші роки.
 Тому так званий пам’ятник Тарасу Шевченку в Ялті - це неповага до Кобзаря, це скульптурно-ідеологічна диверсія. Але по Криму гуляє ще й словесно-ідеологічна диверсія. Добре відомі слова, які написав Тарас Шевченко в творі "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...":
 В своїй хаті своя й правда,
 І сила, і воля...
 Але подекуди в Будинках культури чи клубах біля портретів Кобзаря, прикрашених вишиваними українськими рушниками, я читав дещо інші слова:
 В твоїй хаті твоя й правда,
 І сила, і воля...
 (Т. Г. Шевченко).
 Лише у двох словах замінено букву "с" на "т", а зміст - протилежний: як ти, українець, був рабом у своїй хаті, так ти раб і сьогодні. І взагалі, ще й хата ця, може, не твоя.
 Так чия ж таки правда в українській державі? Життя дає відповідь на це запитання, адже добре відомо, що якщо своєї правди нема, то країна бідніє, матеріальні цінності рікою витікають із неї. Чи не тому наш річний державний український бюджет такий куций?
 Мирослав МИСЯК.
 м. Ялта.
 
 ДОБРУ ЗМІНУ МИ ВИХОВАЛИ!

 Ця зустріч для мене справді була несподіваною і приємною. Але про все по порядку.
 ...Відслуживши тридцять чотири календарні роки у Збройних Силах колишнього СРСР, я пішов у відставку. А служба моя була нелегкою: з 1940 року я навчався у військовому училищі, яке довелося закінчувати в стислі строки, бо почалася війна. Пішов я на фронт з училища лейтенантом зв’язку для бронетанкових військ. В кінці грудня 1941 року брав участь в Керченсько-Феодосійській десантній операції, майже півроку був учасником боїв на Кримському фронті - до тяжкого поранення в травні 1942 році. Затим, після лікування в госпіталі, були тилова і мирна служби, яку закінчив у м. Керч. У званні полковника вийшов у відставку. Кілька років займався власним дачним господарством. А згодом мене запросили до Керченської середньої школи № 5 ім. Івана Франка на посаду вчителя початкової військової підготовки, де я й працював до 1988 року.
 За 15 років роботи в школі у мене було багато учнів, які згодом і самі стали військовими. З-поміж них - підполковники Віктор Шеканкевич та Сергій Бондар, майор Микола Мачанов...
 А тепер про несподівану зустріч. Якось літньою порою, йдучи берегом моря, я почув, як хтось назвав моє ім’я, запрошуючи до свого гурту. Озирнувшись, я побачив п’ятьох чоловіків та двох жінок... На перший погляд вони здалися мені незнайомими, але, як з’ясувалося, це були мої колишні учні, котрі закінчили школу в 1982 році... Микола Яблоков, Тетяна Приб, Тетяна Петриченко, Геннадій Юдін, Сергій Филипп, Едуард Савицький та Ігор Тоболєв.
 Яка це була для мене радість побачити своїх колишніх вихованців дорослими людьми, батьками, які вже мають своїх дітей, котрі навчаються в тій самій школі, де колись вчилися вони і де я працював військовим керівником.
 Говорили, згадували, раділи, що трапилась така несподівана нагода зустрітися. Ця зустріч принесла їм немало приємних хвилин спілкування. І подумалось мені: добру зміну виховали ми, ветерани. Ці молоді люди - живуть у вільній незалежній країні Україні, своєю працею розбудовують її для себе, для своїх дітей і внуків.
 Олександр ВАЛЬЧУК,
 ветеран Збройних Сил і праці, полковник у відставці, інвалід війни першої групи.
 м. Керч.
 
 ЗА МОЛОДДЮ МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

 Україна... Моя Батьківщина, той найрідніший у світі куточок, де я народилася, де стоїть наш будинок, де могили рідних людей, де моя школа, вчителі. Навколо усе таке звичне, дороге. З Україною тісно пов’язане все моє життя, життя моїх близьких, друзів. Я щиро переживаю за все, що відбувається в нашій державі. Сьогодні ми живемо у неспокійному світі, на долю України випала всеохоплююча криза: соціальна, політична, економічна. Але Україна намагається розірвати ці залізні пута і покращити життя своїх громадян: вона входить у світові економічні структури, намагається розвивати стосунки з іншими державами.
 Мені хотілося б розкрити ще одну дуже важливу проблему нашого суспільства - духовний розвиток. Я не думаю, що треба зараз доводити, наскільки зміліли наші душі в умовах сьогоднішньої боротьби за "своє місце під сонцем". Це не секрет, що духовна хвороба підкошує сили українського суспільства, яке так довго виборювало право називатися вільним і незалежним. Забувають старих, відрікаються від малих, нехтують бібліотеками, театрами. Чи не є це тією духовною кризою, з якої ми всі повинні виводити нашу країну? А для цього починати треба з себе, із своєї життєвої позиції та своїх ідеалів. Тільки маючи щирі наміри і прагнення, ми зможемо принести якнайбільше користі своїй землі, залишити після себе світлу дорогу, якою піде наступне покоління. Це важлива, але, я думаю, не така вже й важка справа. Просто кожен на своєму місці повинен пам’ятати, що відродження України почнеться із нього.
 Я думаю, що скільки б там політики не ділили між собою владу, а все ж таки майбутнє нашої держави залежить від нас, а саме - від молодого покоління. Нещодавно я прочитала, що за останні три роки кількість молодіжних організацій зросла в чотири рази, і що Україна з усіх країн СНД має нині найсильніший молодіжний рух.
 Так, за нами майбутнє! Тому старшокласники зараз, сидячи за партами, повинні накопичувати знання задля майбутнього нашої країни.
 За синєє небо,
 За жовте колосся
 Боротися треба,
 Щоб краще жилося.
 Іноді я зустрічаю у пресі припущення, що нам, молодим, важко буде піднімати економіку: на перешкоді стануть занедбаний стан господарства, важкі екологічні умови, відсутність досвіду. Але я так не думаю. Молодь швидше пристосовується до цих умов і вона готова до перетворень.
 Україна нам довіряє свою долю, покладається на наші знання, які, я впевнена, згодом переллються у досвід. Сили у нас є, а любов до Батьківщини - це споконвічна риса національного характеру. З нею дитина народжується, виховується, служить своєму народові. Все життя супроводжує українця любов до рідної Вітчизни. Саме ця любов допомогла українській нації вистояти на нелегкому шляху до незалежності. Я гадаю, що ця любов до України допоможе нам, молодим, обрати єдино правильну життєву позицію і вивести свою державу на гідне місце серед кращих держав світу!
 Моя країна ще скаже своє слово! Моєму поколінню настав час діяти!
 Ми молоді - і в цьому наша сила!
 Знання і досвід, вміння і снага -
 Все віддамо за те, що ти нас вчила,
 Вкраїно наша рідна, дорога!
 Феріде АДЖИУМЕРОВА,
учениця Новостепнівської ЗОШ Джанкойського району.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 01.02.2008 > Тема "Резонанс"